Квітень – місяць загроз
Остання декада квітня вже історично позначена для України подіями, які становлять загрозу її національній безпеці.
Хронологічно першою з них стала аварія на Чорнобильській АЕС, що і понині залишається найбільшою за масштабами техногенною катастрофою, якої коли-небудь зазнавало людство.
З 26 квітня 1986 року для України і світу почалося усвідомлення крихкості системи взаємин між сучасною цивілізацією та природним середовищем її існування.
У зв’язку з цим пригадуються події двохрічної давнини. Тоді, в ході Донорської конференції в Українському домі у Києві 20-26 квітня Україна за участі президента збирала кошти для добудови другого саркофагу над чорнобильським реактором. Зібрали 550 мільйонів доларів із необхідних 740-ка.
У цей же час українські олігархи, які є основою вітчизняної корумпованої системи, витрачають ті ж сотні мільйонів доларів на елітну нерухомість за кордоном, ексклюзивні авто та діамантові годинники.
Ця трагічна наочність демонструє рівень культури та сумління українських можновладців.
Тоді, коли увесь світ намагається убезпечити Україну і себе від загрози поширення радіоактивного зараження, представники підприємницького та політичного істеблішменту викидають шалені кошти на демонстративні та зневажливі до співгромадян розкоші.
Така "еліта", що виплекана усіма попередніми та нинішнім "режимами" становить першорядну небезпеку для України.
Ще однією квітневою подією, яка продемонструвала некомпетентність, щоб не сказати "загрозливу неповносправність" української влади, є підписання три роки тому, 21 квітня, та ратифікація Верховною Радою 27 квітня 2010 року Харківських угод, якими перебування у Севастополі Чорноморського флоту РФ подовжено до 2042 року.
Росія у такий спосіб досягла своєї стратегічної мети – не лише збереження та нарощування власної військової присутності в Україні, але й фіксації газових контрактів на рівні міждержавних угод.
Їх ратифікація зробила контракти на постачання газу частиною внутрішнього законодавства. Це було зроблено для того, щоб унеможливити скасування газових угод. Однак зі зміною влади в Україні, і московські газові, і харківські угоди будуть розірвані.
Українська влада оголосила тоді, що Харківські угоди виправляють помилку Юлії Тимошенко, яка підписала вкрай невигідні газові контракти.
Але сьогодні влада визнає, що енергетичні взаємини з Росією досі є кабальними, відтак головної мети харківської запопадливості так і не досягнуто.
Наївна ілюзія режиму, що він обміняв пролонгацію перебування російського флоту на живі гроші за три роки розвіялася.
Проте завдяки названим угодам стала очевидною абсурдність засудження Юлії Тимошенко, оскільки інкримінований їй невигідний газовий договір між двома господарюючими суб’єктами піднесено до статусу міждержавної угоди ще за півтора роки до вироку у цій справі.
Стосовно держави було здійснено багаторівневу спецоперацію: Україну прикували до Росії подвійним ланцюгом – чужа військова база на її території та залежність від обов’язкових поставок газу.
Збитки, завдані країні Харківськими угодами, далеко не вичерпуються цими двома обставинами, бо є ще економічні, екологічні, соціо-гуманітарні та інші види втрат від них.
Через це давно назрілим є питання про відповідальність посадових осіб та державних експертних інституцій – РНБО, МЗС, розвідки тощо, які не надали президентові прогнозного аналізу щодо наслідків підписання ним Харківських угод.
Рік тому, і знову за символічним збігом обставин – 27 квітня, у день другої річниці ратифікації Харківських угод, у Дніпропетровську пролунали чотири вибухи закладених терористами зарядів. Це був найбільший теракт за усю повоєнну історію країни.
Він продемонстрував граничну крихкість відносного громадянського миру та спокою в Україні, наявність потенційної терористичної загрози для її цивільних громадян.
Така потенційна небезпека потребує компетентної, послідовної та тривалої державної політики щодо мінімізації ризиків.
Однак спостерігаємо явно неадекватну політику суспільної безпеки – в країні переслідуються громадські активісти та правозахисники, які виступають на боці громадян у конфліктах з корумпованими чиновниками, правоохоронцями, недобросовісними підприємцями, зокрема забудовниками.
Натомість продуманої діяльності стосовно зниження рівня організованої та вуличної злочинності, корупції, браконьєрства та інших небезпечних явищ, які зростають в умовах поширення злиднів, влада не веде.
Держава залишає громадян наодинці із наростаючими глобальними загрозами. Саме влада, через свою бездіяльність та некомпетентність, є первинним чинником суспільної небезпеки.
Вона сама перетворює себе на конгломерат неефективних та нелегітимних інституцій.
У цих обставинах нагальною є суспільна потреба створення громадської установи, яка здійснюватиме аналіз поточної ситуації та стратегічної проблематики, випрацьовуючи рекомендації щодо подолання наростаючих викликів, що постали перед Україною.
Її завданням має стати привернення уваги громадськості до справжніх чинників порушення національної безпеки, тиск на політиків усіма доступними способами з метою спрямування їхньої діяльності у русло суспільного поступу – замість внутрішніх чвар, популізму, маніпуляцій громадською думкою та здирництва.
Якщо певних функцій не виконує держава, то ці функції має брати на себе громадянське суспільство. Бути громадянином означає бути відповідальним за долю країни. Інакше країна приречена на хаос та занепад.
Сергій Бондарчук, громадсько-політичний діяч, для УП
