Анамнез одного фіаско
У вівторок довелося стати свідком розмови двох опозиціонерів після мітингу. Один запитав "Як справи?" Інший відповів: "Та, х**ня".
Мітинг під Радою 2 квітня став фіаско для опозиції.
Навіть після минулотижневої стихії, під Радою не зібрався новий Майдан, щоб показати, як він не любить владу. Можливо, лідери опозиції розчаровані – але провина повністю їхня.
1. Апріорі акція протесту не може бути велелюдною, якщо збирати її на 10 годину ранку.
Багато хто з моїх колег хотіли бути у вівторок під Радою, але їх зупиняли професійні обов'язки. Скільки таких бажаючих було ще?
Якщо згадати вже відносно далекий 2004-й, то більшість акцій на підтримку Ющенка проводилися у вихідні дні. Починаючи з висунення на Співочому полі й закінчуючи самим Майданом. Адже Майдан почався в неділю з перших конструкцій сцени й перших наметів, а о 10-й ранку понеділка Київ протестував не стільки людьми на площі, скільки помаранчевими стрічками й невдоволеним гудінням автомобілів із прапорами.
Показати єднання можна було будь-яким символом. Це могли бути стрічки, кульки, лопатки чи зрештою дешеві гумові чоботи, знесені під Верховну Раду чи КМДА. Тільки треба було, щоб хтось над цим попрацював.
Звісно, хтось з опозиції міг би зауважити: мовляв, акція проводилися задля того, щоб вплинути на Раду в конкретний момент. Але це дурощі: акції протесту погодинними не бувають. Скільки стояв розігнаний Податковий майдан? І коли він почався? І скільки до нього готувалися?
2. Якщо хтось вважає, що проморолики, випущені ввечері на телебаченні напередодні акції, кілька сот тисяч листівок – це достатня робота з електоратом, то, на жаль, це не так.
Скільки реклами ви берете по дорозі додому? Скільки потім викидаєте? Скільки вам у скриньку вкинули макулатури кандидати? Їм це якось допомогло?
Ніщо не може замінити живого спілкування з виборцями. Причому в старому, дуже енерговитратному, але-таки ефективному форматі ходіння від "дверей до дверей".
Так будували свою кампанію соціалісти в 2002-му, так працювали в 2004 в Ющенка, Луценко й Тимошенко в 2007 році, і навіть у 2012-му саме така робота з виборцями дала головний результат опозиції.
Пересічний українець повинен почути від лідерів опозиції, що їм потрібна його допомога, а не послуги бабусь по 50 гривень. І ні з кого від такої роботи шапка не спаде. Особливо, якщо хочеться одягти шапку Мономаха й стати президентом.
Знову ж, лідери опозиції можуть сказати, що вони їздять по країні з туром "Вставай, Україно!" Але, по-перше, кілька великих міст – це не вся Україна, по-друге – а хтось може пояснити, яка кінцева мета цього дійства?
Наприклад, в "України без Кучми" мета аж із заголовку світилася. Нинішня опозиція періодично погрожує Януковичу законом про імпічмент, але не вішає це на стяги акцій протесту.
Протестні настрої в Україні наразі навіть вищі ніж у серпні 2004-го. Залишається лише спрямувати цю силу в правильне русло.
І от тут стає питання: а опозиція сама знає, чого хоче?
Один із колишніх командирів Майдану щиро зізнався в приватній розмові після мітингу, без будь-яких нападок і образ, що акції протесту у вівторок бракувало двох речей: плану дій для людей і щирості лідерів.
"Їм може здаватися інакше, але люди добре відчувають, що в їхніх словах немає щирості, і що вони досі й самі не розуміють, а чи потрібні їм ці вибори в Києві", – сказав він.
Насправді, Партія регіонів, яка відкладає питання київських виборів у довгий ящик, робить добро не тільки для себе й непрохідного кандидата Попова. ПР тим самим відтягує момент вибору для опозиції – хто єдиний кандидат?
Віталій Кличко залишається на роздоріжжі: що гірше – стати мером проблемного Києва й пожертвувати високим рейтингом чи стати зрадником своїх обіцянок. Хоча насправді він нікому нічого не винен, і має цілковите право як відмовитися від мерських виборів заради президентських, так і взагалі повернутися в бокс, де принаймні є правила боротьби.
Єдине, що для цього треба усвідомлювати – свою відповідальність, у тому числі й за свій програш. А також те, що на двох стільцях ще нікому не вдавалося всидіти.
Але ж дилема опозиції – це не лише мерська дилема Кличка. Це насправді трохи глибше захований, не озвучений, але такий очевидний конфлікт: хто стане кандидатом у президенти – Яценюк, Кличко, Тягнибок.
І звідти ростуть інші неприємні питання.
А чи потрібно домовлятися з Порошенком і висувати його в мери, щоб потім виростити конкурента на президентських виборах? Чи, може, взагалі краще виставити слабкого кандидата й вибори програти, щоб потім перед виборами регіонами, в особі якогось Кернера, не звинувачували опозицію в тому, що опозиція нічого не змогла зробити з Києвом і нічого не зробить із країною?
Чи, може, нехай краще регіони й далі блокують вибори мера Києва? Так менше проблем.
Звісно, ці питання лідери опозиції ніколи не озвучать на брифінгу. Але ця дилема добре читається й без слів .
Так, формально опозиція висунула черговий ультиматум владі: трибуну парламенту буде заблоковано, поки влада не виконає три її вимоги.
Перша – прийняття постанови Яворівського про вибори в Києві, друга – скасування пенсійної реформи, третя – розгляд питання про відставку уряду.
Але регіонали озвучили у відповідь свій – розпуск діючої Верховної Ради й проведення виборів на мажоритарній основі.
Завтра чи післязавтра вони неодмінно поб'ються, а потім сядуть за стіл переговорів.
Тільки це якісь дивні переговори. Здається, між столами стоїться якесь невидиме дзеркало, і все, чим зайняті сторони –це самолюбування.
А кияни тим часом розуміють, що їхні інтереси й інтереси політиків – це зовсім різні інтереси.
І виходить тоді ота сама "х-ня"...
Тетяна Ніколаєнко, УП
