Українські суботники – примха Азарова чи українська традиція?
Нещодавно по Україні пройшли заходи з облагородження вулиць та парків, яким у міру можливостей допомогли прості громадяни – студенти, працівники бюджетних закладів тощо.
Здається, гарна ідея. Проте, як уже звично, погляди публіки розділились – одні стримано підтримували, а інші лаяли. Аргументація останніх – це справа комунальних служб, яким за це платимо податки. Згадували рекомендації прем'єра "не скиглити" та брати лопату і розгортати сніг.
Мені самому цілком очевидна ницість таких рекомендацій із вуст урядовців, що втратили мінімальний авторитет у суспільстві. Однак є речі, з якими не погоджуюсь.
Деякі коментатори закликали цілком бойкотувати весняне прибирання. Ректори столичних ВНЗ, навіть де-факто опозиційної Могиляки, закликали студентів та співробітників допомогти рідному місту – і нарвались на звинувачення в лизоблюдстві. Лунають порівняння з радянською практикою – добровільно-примусові суботники в ленінські дні, неоплатна експлуатація громадян.
Однак скажіть: чи якщо Янукович закликатиме не красти, ви йому наперекір поступите? Не зважаючи на те, що в нас погана влада, чим погане колективне наведення порядку – усім же легше буде дихати?
Згадаймо події півмісячної давнини – коли в Києві випала неймовірна кількість снігу. Ми тоді відчули справжню єдність – один одному допомагали, визволяли людей із льодяного полону. Здається, випала можливість озирнутись й відчути себе членом великої сім'ї – киян та українців.
Звісно, у стаді не без паршивої вівці. Засудженню підпали спекулянти на горі ближніх, що вимагали неймовірну плату за допомогу, довезення додому тощо.
Однак і ті, що не відгукались на прохання, замкненні у вузькому індивідуалізмі з економію часу та ресурсів – хіба постають прикладом для наслідування? А вони ж просто дотримувались стратегії: це справа влади, комунальних служб, хай старші розбираються – на те вони сидять. Якось приємніше відчувати себе частиною великої родини, і робити щось для неї мірою можливостей, – ніж обмежуватись бізнес-відносинами із сусідами та суспільством: "Я допоможу, якщо щось одержу матеріальне"...
Дуже багато для боротьби з погодною катастрофою зробили об'єднання громадян, політичні партії, що не відчувають ніяких сентиментів до Попова та його камарильї. Вони хочуть взяти владу в місті у свої руки – однак не пустопорожньо базікають, а на своєму місці проявляють ініціативу, організуються, безкорисливо допомагають ближнім.
Горе-експертам уже нагадували, що квітневе прибирання – багатолітня громадянська акція. Запозичена в європейських країн.
Влада цьогоріч просто приєдналась – і це не привід завершувати добру справу, а можливість ще раз нагадати про потужність громадянського суспільства. Суспільства, що ґрунтується не на купівлі-продажі – а на взаємних подарунках і безоплатній допомозі.
Люди, що сьогодні спільно облагороджують вулички та парки, завтра захистять своїх друзів від владних репресій. Зміна суспільства, революція, про яку всує згадує Яценюк, починається саме тут: з об'єднання сусідів, зацікавлення – а що ж там, за моєю бетонною стіною?
Далі – боротьба з несправедливими комунальними платежами, опір незаконним забудовникам.
А вінець – поєднання зусиль жителів багатьох сіл і містечок, областей і регіонів у деконструкції нинішньої системи, що заважає жити. Бо українець зрозуміє, що майбутнє його дітей невіддільне від спільної долі тієї великої спільноти, у культурі яких вони ростуть.
Українців звикли описувати як пасивних хуторян, чия хата завжди скраю. Однак це лише стереотип, закріплений нелегкими умовами 20 століття. Але відродження колективного духу – не в сенсі тотальної зрівнялівки, а взаємної допомоги старших молодшим, сусіда сусідові – свідчить про глибоку вкоріненість іншого відношення до суспільного життя.
І дійсно, джерела 19 сторіччя описують притаманну українцям тягу до облагородження дворів та вулиць – посадки зелені, прибирання вуличок. Не слід забувати, що довгий час копання колодязя було важкою справою – тому на село було один-декілька криниць, з яких брали воду сотні дворів. Відповідно, люди по черзі або спільними зусиллями чистили криниці, слідкувати за ними – і без ніяких ЖЕКів.
Не згадуємо про ставлення до церков: перед великими святами, храмовими святами їх прикрашали, чистили – бо розуміли, що ніхто інший того не зробить. А якщо згадати про спільні толоки – не лише збір урожаю, а й прокладення доріг, шкіл, навіть будівництво приватних будинків, коли хазяїн просто всіх традиційно пригощав, формальна подяка.
Дехто думає, що роз'єднаність людей – плід урбанізації.
У мільйонному місті можна думати, що твоя роль неважлива. Доведено, що від серцевого нападу легше померти на багатолюдній вулиці, ніж поряд з одним перехожим – бо коли багато людей, то кожен мислить про те, що "швидку" викличе хтось інший. Але на Заході якось долають ці проблеми, організуються.
Відроджується солідарність і в Україні. Напевне, багато залежить від свідомості – як рівня освіченості, розуміння суспільних процесів та своєї ролі в них, так і морального стану, занепокоєності проблемами інших, які, на перший погляд, тебе не торкаються.
Отже, Україну рятувати слід почати із самого себе.
Давайте вийдемо на вулицю й подумаємо – може, сусідові треба якась поміч, або самотній старенькій допомогти розібратись із квитанціями на світло й воду? Опісля – єднатись з однодумцями, переконувати знайомих, і переходити на вищий рівень – зміна стану справ на вулиці, у кварталі. Можна цілком легально розібратись зі споюванням підлітків – подати скарги на заклади, що продають алкоголь неповнолітнім, вимагати дотримання законодавства.
А там – спільно змінимо й тих, хто нагорі.
Бо ж влада – відображення людей.
Юрій Олійник, спеціально для УП
