Чому опозиція не здатна протистояти владі?
Судячи з цілої низки останніх подій, опозиція переживає системну кризу. Опозиціонерам не вдалося досягнути жодних заявлених цілей за рахунок блокування парламенту.
Так, Власенка все одно позбавили мандата, попри всі заходи і заступництво Яценюка в суді. Владі ще під час першої сесії вдалося протиснути всі свої кадрові призначення і в уряді, і в Нацбанку. Все йде до відміни столичних виборів та перенесення їх на 2015 рік. Тобто жодна із заявлених цілей досягнута не була.
Подібні невдачі спіткали опозиціонерів не лише у парламентських методах роботи, а й у вуличних акціях. Об’єктивно, гордо названі революцією мітинги "Вставай, Україно!" зібрали вельми нечисленну аудиторією.
Принаймні, 10 тисяч учасників – це точно не старт нової Помаранчевої революції, як це анонсувалося напередодні заходу. Та й висвітлення у медіа протестів опозиції не заполонило ефіри.
Можна, звісно, довго аналізувати причини цієї невдачі: блокування інформації про акцію на провладних каналах, відсутність Кличка, який не долучився до Яценюка і Тягнибока, не правильно обране місце проведення заходу – Вінниця і Львів.
Адже революції не робляться в провінціях – вони відбуваються в столицях. У провінціях можуть початися хіба що бунти і заворушення.
Проте проблеми опозиції, які заважають їй ефективно протистояти владі, реалізовувати поставлені перед собою завдання, виконувати видані виборцям обіцянки і досягати власних цілей, видається, є значно більш системними, ніж провал однієї акції громадянської непокори.
Однією з основних проблем опозиційних політсил є відсутність чітко сформульованих і артикульованих пропозицій та ідей, які були б зрозумілими для їхніх виборців.
Тож з чим сьогодні опозиція йде до людей? Головна тема опозиції – персональне голосування. Але чи може вона сприйматися широкими колами виборців?
Давайте облишимо тут ідеї про те, що людям хочеться, щоб їхні обранці працювали чесно і таке інше. Насправді, у людей є базові потреби. І до них аж ніяк не входить потреба у персональному голосуванні депутатів.
До речі, потреба у звільненні Тимошенко до них теж не входить. І це правда, хоча я свідомо передбачаю жорстку критику цієї тези у коментарях.
Які ще є яскраві ідеї у опозиції? Звільнення Луценка? Повернення мандата Власенку? Висунення єдиного кандидата на виборах?
Все це стосується у свідомості пересічного громадянина лише самих опозиціонерів. І не стосується самих громадян.
Так це сприймають люди, і з цим нічого не поробиш. Для людей у опозиції немає нічого: ані ідей, ані дій. І участь, а точніше її відсутність, опозиціонерів у боротьбі зі столичною сніговою стихією – зайве тому підтвердження.
Ще однією проблемою опозиції є фактична криза лідерства і криза облич. Кого з лідерів опозиції ми бачимо, окрім трійки Яценюк, Кличко, Тягнибок? Фактично, нікого.
Є короткий список спікерів, яким доручено відвідувати ефіри і коментувати події для ЗМІ. Проте це не лідери, а просто люди, покликані "штовхати" промови. Альтернативних лідерів де-факто затирають і відтискають.
Взяти хоча б того ж Гриценка. Варто було йому виступити із критикою Яценюка, як він зник із публічної площини. І вже місяці ми фактично не бачимо його в ЗМІ.
Або Катеринчук, якому Турчинов завуальовано пригрозив виключенням із фракції, заявивши, що той, хто висуватиметься на столичних виборах всупереч волі фракції "Батьківщини", буде покараний.
Очевидно, що в таких партіях як "УДАР" і "Свобода" внутрішньої конкуренції немає навіть потенційно і поготів. А там, де є однодумство, немає думки. Звідки мають з’явитися яскраві месседжі, ідеї та пропозиції опозиціонерів своїм прихильникам, якщо немає внутрішнього діалогу, в якому креативна складова політики могла б формуватися?
Опозиція має змінюватися, бо, на мою суб’єктивну думку, у такому форматі опозиціонери просто не здатні протистояти владі. Якщо перед ними взагалі стоїть таке завдання…
Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП
