Що таке "народний депутат"?
"Якщо хтось, говорячи про етику журналістики, свободу слова, цензуру, критикує журналістів, то треба передусім подивитися на себе". Олег Зарубінський, народний депутат України, 14 червня 2010 року, "5 канал"
Може, декого здивує, але мені неприємно натрапляти останнім часом на гостро критичні висловлювання на адресу одного з активних завсідників усіляких шоу Олега Зарубінського.
Не тому, що я не згоден з оцінками цього помітного діяча. А тому, що мав надію на те, що він призупинить нарешті свій дрейф у сумнівне середовище політичних циніків і лицедіїв, і спрямує природну енергію на користь суспільству.
Не сталось...
Ось і постійний оглядач "Дня" Ігор Лосєв, у номері газети за 7-8 вересня 2012 року не втримався, щоб не зреагувати на те, як на "Інтері" у Євгена Кисельова "нардеп Олег Зарубінський, який раніше перебував у Литвина, ... без жодних зусиль перетворився на полум'яного регіонала. О, як захоплено він живописав побудовані його новими партійними товаришами стадіони, дороги – мабуть, одні з найгірших і найдорожчих у світі, – школи тощо! А як оспівував забезпечену стабільність ПР! ...
Ораторствував дуже напористо, але справляв враження людини, яку десантовано до України з якоїсь іншої галактики. ... Журналісти в залі відверто сміялися над неофітом Партії регіонів, але його це аніскільки не бентежило".
Редактор журналу "Комментарии" Денисенко підрахував, що мінімум 10 разів депутат говорив неправду. Але вітійствуючий оратор продовжував натхненно вихваляти "величезні успіхи" нинішньої влади, виправдовуючи навіть репресії щодо Тимошенко й Луценка та антиукраїнські Харківські угоди.
Такі в дуже стислому викладі спостереження відомого автора.
Та й серед колег у самій Верховній Раді "зміновіхівство" слуги народу не залишилось непоміченим.
"Зверніть увагу на такого собі депутата Зарубінського, який вже не знає, що й кому облизувати..." – грубувато пише в УП Сергій Терьохін. У контексті полеміки із приводу провокації парламентської більшості про мовну політику, він обурюється, що "усі члени фракції НП Литвина, крім одного, проголосували за наругу над українською мовою". Причини і наслідки – в іншій статті на УП: перспективи партії більш ніж плачевні, тож міцні "народники" "Ігор Шаров, Катерина Ващук, Олег Зарубінський, ніби щурі з корабля, що тоне, зачепилися за регіональне судно..."
Навряд чи треба продовжувати. Тим більше, що інтернет коментарями ще багатший.
А тепер уявіть собі, що ви людина зрілого віку, проте ще не зовсім "підтоптаний", але вже у відставці, пенсіонер. Якщо ви не повне ледащо, то природно, що почуваєтеся ніби не у своїй тарілці. Звичка щось робити, кудись бігти, щось вирішувати не дає вам спокою. І, хоч ваше відсторонення від усього цього називається "заслужений відпочинок", ви раптом усвідомлюєте, що відпочивати не вмієте, навіть заслужено. Вам постійно чогось не вистачає.
І от одного прекрасного дня лунає дзвоник: поважний чоловік запрошує зустрітися для цікавої розмови в центрі міста. За кавою він знайомить вас зі своїм порівняно молодим товаришем, і, як з'ясовується, молодим депутатом ВР. У Раді предметом свого інтересу останній обрав закордонні справи й шукає помічника, який би володів цією проблематикою. Почувши, що "це не заважатиме ні вашій журналістській, ні громадській діяльності", ви даєте згоду.
Так розпочалась доволі тривала співпраця автора цих рядків із паном Зарубінським.
Мабуть, це був непоганий тандем. Депутат із року в рік успішно освоював владні коридори й світові столиці, набирав ваги. Я ж отримував задоволення від того, що підготовлені матеріали оперативно використовувалися в сесійній залі, депутатських запитах, парламентських слуханнях, або передавалися прес-помічникам для практичної реалізації в ЗМІ.
Особливо пам'ятний закон "Про міжнародні договори України", у якому офіційний "автор" не поставив бодай коми, але який успішно пройшов усі необхідні процедури й став діючим дороговказом для багатьох практиків.
За характером я не звик служити нікому, окрім інтересів справи, країни, проте несподівано для себе втягнувся в нову роль і старався чесно робити те, що потрібно "шефу", саме як обранцеві народу.
Вряди-годи, щоправда, крутилося в голові щось на зразок "служить бы рад, прислуживаться тошно". Але, оглядаючись навколо, бачив, що мій працедавець був не з найгірших серед доволі специфічного депутатського братства. І я в черговий раз наступав на горло "собственной песне", присягаючи, що це останній раз.
Більше того. Я "по-дружньому" запропонував друкувати мої проблемні та аналітичні статті за двома підписами. Ідеться ж бо про державні справи. Так з'явилася низка "спільних" публікацій у газетах "День", "ДТ", "Голос України", журналі "Миг"...
Така практика депутатові сподобалась. Зростали й апетити.
Біда багатьох начальників у тому, що спочатку вони задовольняються скромним бутербродом, а згодом непомітно переходять на харчування у вишуканих ресторанах.
Так і тут. Я підготував великий огляд "Про застосування ума і такту... Зарубіжна дипломатія та українські інтеграційні проблеми", і попередив, що завтра відвезу в редакцію "Голосу України". – "А чого ви будете їздити? Залиште в секретаріаті, дівчата передадуть", – порадив Олег Олександрович. Так і зробив.
А через кілька днів побачив своє творіння на двох сторінках газети, але за підписом... пана Зарубінського. Він самовпевнено дивився на мене з портрета, ніби демонструючи хто є хто. А, вислухавши моє обурення, він добив мене остаточно: "А яке це має для вас значення?"
А й справді – яке?!..
Важко повірити, ніби голова парламентського комітету не знає, що професійного журналіста, як і науковця чи будь-яку іншу творчу людину, – не можна, без особистої на те згоди, позбавляти імені, інтелектуальної власності та авторського гонорару, і що ніколи в нормальному суспільстві крадіжка, плагіат чи інше злодійство не вважалося ознакою гідності й лицарським достоїнством.
Та й взагалі: депутат мусить бути передусім порядною людиною.
...Заявою про звільнення від обов'язків помічника-консультанта я поклав край такому співробітництву.
Грішний і каюсь! Це треба було зробити значно раніше, ще коли він уперше сказав: "По 100 гривень із зарплати кладіть у цей ящик. Мені у Вінниці є кому платити". Це із зарплат у кілька сотень до його багатьох тисяч. Або, коли він щомісячно оформляв відрядження, попередивши, що їздити не треба, а гроші класти в той же стіл, бо "в окрузі є проблеми". Така зворушлива благочинність дивувала. "Та тут усі так роблять, – виправдовувався чоловік. – Це ж мої депутатські гроші!"
Незрозуміло, щоправда, чому такий турботливий обранець злякався мажоритарного випробування в черговому поході на Олімп. Довго міняв прапори, партії, погляди й, урешті опинився "під сонцем Партії регіонів", за визначенням Лосєва.
Але довір'ям виборців не обзавівся.
Туди йому й дорога, подумав я, коли дізнався, що Литвин прилаштував свого колегу в "донецький список". У когорті інших непорядних плагіаторів він посів почесне 38 місце. Продовжує й далі надувати щоки на всіх ток-шоу.
Дивує тільки: навіщо він при цьому говорить то про гідність, то про мораль?
Коли у згаданій вище статті я виніс у заголовок слова відомого, але призабутого вже англійського дипломата Ернеста Сатоу "Про застосування ума і такту...", я навіть не підозрював, яким злим жартом відгукнеться ця лаконічна й глибокодумна формула дипломатії та міжособистісних взаємин у цій реальній ситуації.
Проте, історія зі статтею стала рубіконом, що допоміг остаточно усвідомити, як бридко й принизливо мати справу з людьми, для яких не існує категорій ума й такту. І – розійтися.
Коли все ще запитують про це, кажу одверто: мене вразила така підступність. На що один авторитетний співрозмовник відповів: "Він так поступив і з Україною".
Тож порада подивитися на себе – не зайва...
А й справді – подивіться, пане Олеже!
Володимир Чорний, дипломат, журналіст, спеціально для УП
