Україна "встала", але чи "проснулась"?

Після акції опозиції "Вставай, Україно!" у Львові вдалося почути таку розмову у місцевому тролейбусі. Жіночка переповідала побачене кільком знайомим чоловікам: "Нині в центрі був мітинг опозиції "Україно, проснись!" Я йшла на вечірню (службу в церкві – авт.), то ледве пройшла повз людей. Там приїжджали ті наші львівські депутати, ну, як його, Луценко, той що з "Нашої Батьківщини". Газети роздавали: беріть собі по одній, читайте, там про Януковича".

Після несподіваного оголошення 9 березня опозицією "народного повстання проти цього режиму", першою думкою було: "А що, вже?"

Як тільки стало зрозуміло, що з "повстанням" Арсеній Яценюк швидше обмовився, чи то від переляку після позбавлення Власенка мандата, чи просто задля гострого слівця, і йдеться насправді про серію однотипних мітингів, виникло багато інших риторичних запитань, яких об'єднувало головне: "Що, знову?"

Відверто, але вже надто багато скепсису викликають заклики до умовних барикад, уявної революції, до триста разів обіцяного імпічменту та справедливості, яка колись-таки настане.

Вже не розумієш, яка різниця між акціями "Повстань, Україно!" і "Вставай, Україно!", хоч між ними минуло понад десять років. Тільки тоді Україну хотіли бачити без Кучми, зараз – без Януковича. Тоді Юля Тимошенко обіцяла всіх визволити від пут режиму, зараз уже її саму треба визволяти з тюремних ґрат.

Ну й тоді разом із нацдемами воювали з режимом комуністи, зараз спадкоємці більшовиків працюють уже на самий режим. Чи не єдиний прогрес – замість прапорів із Леніним – колони з опозицією сьогодні очолюють транспаранти із зображенням Бандери, Шухевича та Коновальця, принаймні на Західній Україні.

Уже був Форум національного порятунку, Народний комітет захисту України, Комітет опору диктатурі – що буде цього разу? А щось мусить бути, бо вибори вже близько.

Ще рік тому в День Соборності на Софіївській площі Яценюк уже поспішив оголосити "еру свободи, у тому числі – свободу від Януковича". Зараз на мітингах він лише планує залишати Януковича "у чорних сторінках історії України" як "зло, яке треба позбуватись".

Рік тому він обіцяв "привести в Україну розум і чесність", "фаховість і відповідальність" – а привів депутатів Табалових.

Яка мета нової акції? Мобілізувати людей? До чого? До відставки Януковича? Якої й коли?

І кого мобілізувати? Якщо один із лідерів опозиції чи то його команда взяли собі за звичку, починаючи з мовних акцій під Українським домом, наймати проплачених прапороносців, підставляючи тим інших колег з опозиції.

Не зрозуміло, навіщо така кількість біло-червоних партійних прапорів, від яких аж рябило, і звідки раптом так багато активістів "Європейської партії" у Львові, судячи зі стягів? Мінімум простих транспарантів, максимум прапорів, крізь які важко було не лише побачити сцену з лідерами, та й збагнути суть акції: це збір партактиву, телешоу, чи все-таки НАРОДНЕ віче?

Не зрозуміло, навіщо усюди вперто анонсувати присутність Віталія Кличка на мітингах, якщо він у цей час – у закордонному турне, а його прес-секретар навіть не може пообіцяти участь боксера у майбутніх акціях після повернення додому. Це що: запрошення на бокс, концерт – без умовної телезірки ніяк, – чи все таки це "НАРОДНЕ повстання"?

Звісно, галичанам мало бути приємно, що нетутешній політик заграє з ними їхньою мовою зі словами "файно", "холєра", "ніц не буде" і вітає з обранням Папи Франциска. Та й ще так щиро зі сцени вболіває за створення греко-католицького патріархату.

Але в руках у багатьох мітингуючих були не портрети нового Папи, – а Юлі Тимошенко, про яку лідер згадав лише пере закриттям мітингу. Мовляв, йому шкода, що її й Луценка тут нема. Але співчуття не вистачило на те, щоб викликати до мікрофону когось із нардепів із квоти саме "Батьківщини" Тимошенко. З боку Об'єднаної опозиції виступали обранці із квоти "Фронту змін".

Однак скепсис на тему, задля чого це все було, почав зникати вже після мітингу – при спілкуванні з НАРОДОМ.

Запитавши п'ятьох випадкових перехожих, почула одне й те ж: дуже чекали той мітинг, бо пора міняти владу, так далі жити не можна, дуже правильно, що такі акції відбуваються.

А далі що?

Люди прийшли, послухали й піднесені пішли. З одного боку, це й була мета акції – підтримати політичний тонус у народу. Народ залишився задоволеним, місії досягнуто?

З іншого боку, в інтонаціях людей відчувалася, хоч і дещо глибоко схована, але готовність іти туди, куди скажуть опозиційні лідери. Від людей звучало "Межигір'я", адміністрація президента, Верховна Рада. Тільки їх наразі покликали, як висловився Яценюк, "на екскурсію" в Київ 18 травня, щоб пройтися велелюдним красивим маршем і завершити це символічне "повстання".

"А в Межигіря?" – спитав хтось з натовпу. – "Прийде час, ще й туди сходимо, щоб ви не сумнівались", – заспокоїв революційний запал Яценюк.

Коли ж настане той "час", учасники мітингу так і не зрозуміли. Проте, згадуючи розмову в тролейбусі, здалося, що не для всіх ще час. І "повстання" наразі мають бути приблизно такі, як "Вставай, Україно!"

Адже дуже стали в пригоді газети, роздані на акції тій жіночці із тролейбуса. Усю дорогу вони компанією робили для себе відкриття, вголос читаючи, який же злодій той Янукович, скільки мільйонів іде на його утримання, і чому так бідують люди в Україні. Нехай дійсно люди підуть-послухають лідерів, – може, нового щось почують і про Луценка, і про Януковича, і "проснуться".

Інакше ніяких "революцій" не буде.

Бо, головне резюме, яке мали зробити з мітингу люди, – її доведеться робити самим, не чекаючи, поки хтось кудись таки покличе.

Мар'яна П'єцух, спеціально для УП