Кримінальний "бєспрєдєльщік" замість в'язня совісті

Вкотре президент спілкується з народом, навіть не хочеться сміятися з рівня його освіти, знань, вміння формулювати та декламувати вивчене. Ми все це чули неодноразово.

Не хочеться реготати та ніяковіти від задоволеного виразу його обличчя, обличчя дитини, котру важко було уявити виступаючою навіть на святкуванні в дитячому садочку, а тут – перед усією країною. Виступає феодально, розмашно, сквапно, самозадоволено.

Не хочеться поширювати його цитати, збиткувати, робити дотепні демотиватори, обговорювати з друзями.

Того всього мені зараз не хочеться, бо усвідомлюєш, як важко, більш того, психологічно нестерпно, зневажати обраного власним народом ось такого Президента.

Так, обраного з порушеннями, більше незафіксованими, що є наслідком "роботи з населенням". Але обраного значною кількістю людей.

Тих самих людей, котрі живуть поряд та поруч. Котрі, певне, думають, про майбутнє, котрі, ймовірно, пам’ятають про минуле, котрі, очевидно, хочуть кращого життя своїм дітям.

Котрі вважають, що він "наш хлопець", "свій", "земеля", "хороший господарник" та "не здасть". Забуваючи про те, що "здати або не здати" можна того, за кого відповідаєш, а він відповідати за нас ніколи не збирався.

Він вже навідповідався за своє життя, і більше "туди" не хоче. Ще можна здати порожні пляшки та отримати за це копійчину, на це він цілком є здатним, але хіба нам приємно почувати себе порожніми пляшками? Очевидно, що – ні.

Болісно зневажати людину на посаді, котра, в принципі, заслуговує на пошану. Мені здається, що важливо – поважати президента своєї країни, відчувати гордість за гідну людину, котра представляє світові власний народ.

А ще важче усвідомлювати, що своєю зневагою цього одного – ти зневажаєш велику кількість своїх громадян. Хочеться зрозуміти, хочеться дати відповідь на запитання: чому, чому ви обрали саме його? Якими ви є, люди? Чи я не бачу того, що в ньому побачили ви? Не треба зараз говорити про безальтернативність, вибір завжди дається нелегко, особливо, коли він усвідомлений, але мені вбачається, що виборців, котрі свідомо обрали пана Януковича на цю посаду, – немало.

Важко серйозно сприймати українську освіту: середню, вищу, академічну, важко серйозно ставитися до вітчизняних наукових звань, коли усвідомлюєш, що ось ця людина, на мій погляд, недорікувата, обмежена, простакувата, – є доктором економічних наук, професором, дійсним членом Академії економічних наук України, членом Президії Національної академії наук України, магістром міжнародного права!

Але в цьому науковому визнанні – винен не так Віктор Федорович, він як велика дитина – хоче і морозиво і тістечка, і компот й шаленіє від того, що може все отримати; як ті, хто засвідчував своїми підписами якість його освіти.

Не знаю, про що вони думали. Може, про те – а, не він перший, не він останній, нічого страшного не станеться, ні на що це не впливає. Впливає, шановні, впливає. На авторитет та репутацію вітчизняної освіти це впливає, на ваш, професорський авторитет, адже у більшості з вас чесно отримані дипломи та знання.

Мені сумно від того, що цим в нас не прийнято перейматися. "Якось то воно буде".

Як в нашій країні можна сприймати державні нагороди, коли ця невправна людина має ледь не весь їхній спектр, навіть не питайте мене: за що? Це неактуальне питання. Просто пригадуючи президентські ордени "За заслуги" всіх ступенів, подумайте про те, що його "здобутки" йдуть майже врівень зі здобутками, наприклад, Бориса Патона або Миколи Амосова. На мій погляд, це неадекватна ситуація.

Або що можна сказати про державу та народ, де ось такий, що почує кожного, президент, автор слів "йййолка" та "куросани" є автором близько тридцяти наукових праць? Я відповім вам чесно: не читала, бо не є фаховим економістом, і боюся, що не осягну сміливість наукових думок. Але була б вдячна (хоча правдиво співчуваю), якби хтось дослідив про що написано (та й хто це писав) в таких роботах як "Инфраструктура промышленного региона: теория, практика, перспективы" або "Регіональні проблеми формування і використання трудових ресурсів". Я вже не кажу про видану в Австрії англомовну роботу "Opportunity Ukraine", котрою пройшлися опозиційні сили та суспільні діячі.

А що можна сказати про якість українських політичних сил, якщо одну з них тривалий час очолював та й у свідомості багатьох продовжує очолювати такий цінний лідер? Шановні президентські однопартійці, невже вас це влаштовує? Фантастика. Це нагадує мені анекдот: "та ви ще інших не бачили".

Я думаю не про нього, Бог із ним, я думаю про нас. Невже ми сприймаємо все це як належне? Сприймаємо фальшиві дипломи?

Сприймаємо те, що людина на високій посаді може отримати все, чого тільки забажає: будь-яку медальку, будь-яке звання, гелікоптер, садибу?

Приймаємо на віру те, що людина, котра не здатна формулювати, доказами цього сповнений телевізійний ефір та інтернет-простір, володіє науковою термінологією та здатна писати книжки, розвивати наукову думку?

"Він так довго йшов до цього", - намагалася достукатися до мене одна освічена жінка. "Він все це вистраждав та заслужив". Вона в це вірить.

Невже, ми віримо?

Гірко стає від усвідомлення того, що, так чи інакше, але обраний українським народом президент країни, котра зазнала тоталітаризму, не є в’язнем совісті, а є звичайним кримінальним "бєспрєдєльщіком". І багато ким це сприймається як нормальне.