Як врятувати життя від розлюченого натовпу? Тікайте, хлопці!

Середа, 20 лютого 2013, 10:44

Політична природа донецького клану була нами з’ясована в категоріях біологічних ще в минулому матеріалі під назвою "Молоток як конкурентна перевага політичного режиму".

Отож, маємо справу зі зграєю, яка об’єднана каннібалістичним завданням поглинути приватну і державну власність під своїм кермом не зважаючи на жодні жертви з боку суспільства.

Враховуючи цей вектор дії, не слід вважати, що суспільство є абсолютно беззборонним перед обличчям малого і великого зла, яким є правління донецького біологічного клану.

На відміну від політичних партій, суспільство і це страшне слово нація, як політична, так і етнічна, має право на абсолютну владу на території України. Яким би не(до)розвиненим вважали наше суспільство, воно неодноразово демонструвало здоровий глузд і бажання вказати на двері держимордам і нездарним чиновникам.

Кидаючи навіть побіжний погляд на історію краю, що його називають Донбасом, дивуєшся, чому вітчизняні політтехнологи і знавці політичної історії так бояться шукати відповідей на вічні запитання.

Так, про патерналізм місцевого суспільства і його заляканість владою місцевих феодалів відомо ледь не кожному дописувачу українських медіа. Однак, куди подіти історію Донбасу, який навіть за радянських часів демонстрував гідні поваги прояви громадянської дії та непокори?

Подібні факти можуть вплинути погано на травлення донецького політичного клану, адже гра в протистояння між Сходом і Заходом можлива лише за мовчазного потурання суспільних речників та інтелектуалів.

Всім відомо про повстання робітників в Новоросійську в 1956 році, однак, небагато хто знає, що в жовтні того ж року, у місті Слов’янськ Донецької області почалися стихійні виступи населення.

Їхньою причиною стало народне обурення через побиття міліцією затриманого у відділенні. Мешканці міста солідарно здійснили акт насильства над представниками міліції та партійними працівниками.

У 1962 році дозволили собі вийти на страйк працівники Донецька та Краматорська, що в принципі вважалося нонсенсом. Партійні кадри були переконані в лояльності трудових колективів.

Якщо звернути увагу на 1972 рік, який став щедрим на народний гнів у Дніпродзержинську Дніпропетровської області, то його взагалі можна вважати повноцінним громадянським повстанням.

Під час перевезення затриманих в автозаку сталася пожежа і затримані згоріли живцем. Стихійний мітинг, який переріс в чисельний протест, перекрив рух містом. Почалося побиття представників міліції, а згодом стався напад на міськом Комуністичної партії.

Тільки після втручання армії вдалося вгамувати розлючених мешканців. Тоді було заарештовано 350 осіб.

Про роль шахтарів в тиску на існуючу комуністичну владу УРСР і внесок в прийняття Акту про державну незалежність написано теж немало.

До чого ця оповідь? Насамперед для того, аби діючий режим скористався милосердям українського суспільства і зрозумів, що настав час тікати. Можливо, навіть втрачаючи частку активів і пасивів.

Як показує досвід масових заворушень, міліція не призначена для ефективної боротьби з повсталим народом. Вона може виграти бій, але не війну. Можливо, голова клану, який за нашою слабкістю став президентом України, зрозуміє, що життя і спокій дорожчі за перебування на розпеченому вулкані?

Переконаний, інстинкт самозбереження має спрацювати і в представників донецького клану, адже відомий всім маркшейдер і геніальний прем’єр-міністр та спеціаліст по боротьбі з секс-шопами встав на Майдані з іншого боку барикад не тому, що хотів там стати. А тому, що життя примусило.

Лікування коліна і розширення свідомості – це справи, якими би міг займатися голова донецького клану в добровільному вигнанні. Жодних стресів через недопиляні рештки бюджету, без політичних клопотів і опонентів.

Позбавивши суспільство лідерів політичної опозиції, попри всі зауваги, які були до них, донецький біологічний клан порушив принципи політичної рівноваги. Він позбавив суспільство політичної конкуренції, показавши, що молоток у вигляді тюрми, переслідувань і судової розправи – це найбільша радість Гаранта.

Отже, суспільство не може більше висунути політичних вимог, воно перебуває в стані зневіри в спроможність легальним шляхом змінити ситуацію на Олімпі.

Гарант вже навіть не політична фігура, а злий , який сором’язливо ховає усмішку каннібала перед речниками ЄС, киваючи в бік Феміди, яка, мовляв, сліпа і тому справедлива до його підступних опонентів.

Вочевидь, так не може тривати вічно. Перебіг виборчої кампанії 2012 року тільки довів, що представники донецького біологічного клану відступили тільки там, де в виборчих комісіях відбувалися справжні зіткнення.

Для когось це стало причиною для радості, для більш розумних – смутку.

Як показало рішення суду щодо скасування двох депутатських мандатів і позбавлення посвідчень двох депутатів, що відмовилися стати членами донецького парламентського клану, арсенал хижаків є безмежним.

Їм непотрібно навіть здійснювати ритуальні юридичні па над своїми жертвами. Сказано – зроблено. Є опонент – і нема опонента.

Саме тому українське суспільство, попри всю штучну награність випусків новин на практично всіх телеканалах, помалу звикає до думки, що за кримінальними хроніками, якими їх загодовують, відбувається подальше скочування країни в бік авторитаризму.

Слабкість, а іноді незрозуміла голослівність опозиції, примушує суспільство не створювати нові партії і шукати нових лідерів, а лише накопичувати образи в бік влади і мріяти про справедливу розправу.

Як повідомляють знайомі з внутрішніх органів, країною котиться ціла хвиля підпалів приватного автотранспорту представників влади, про що не сильно розходяться медіа. Адже цей неправовий метод виховання влади може стати надто популярним серед населення.

Тобто, межі народного гніву і прощення є кінцевими. Тому не бачу більш доброї поради до донецького біологічного клану, ніж збирання валіз.

Одна справа – це коли натовпом бити опозиційного депутата чи збиткуватися з ув’язнених через приховані камери. Інша – коли представники влади почнуть мріяти про камеру, як про власне бажане місце перебування перед обличчям можливих варіантів

Практично в кожного з них є діти, які стрункими колоннами деруться щаблями державної і бізнесової влади. Треба дати можливість старшим очільникам донецького клану погодитися на капітуляцію на умовах суспільства. Заради збереження миру і порятунку власного здоров’я і життя.

Рух на захист родини Павлюченків, який став загальнонаціональним, – це свідчення того, що суспільство не тільки галасує на власних кухнях, а відверто виявляє зневагу і недовіру до силових органів, суддів та представників прокуратури.

Цей гнів буде лише рости, оскільки в діючого політичного режиму не вистачає сил визнати, що повернути довіру вже є неможливим. Тут вже не врятують блакитні екрани і політичні клоуни.

Станом на даний момент, чаша терпіння українського суспільства наповнюється надто швидко.

Навряд чи її каталізатором стане арешт чергового опозиційного політика. Але я вірю, що таким може стати будь-який з щоденних злочинів силових відомств, звернений проти звичайних громадян.

Або черговий виступ "мажорів", які здійснять наїзд/вбивство/згвалтування громадян.

Як співає гурт "Гуцул Каліпсо" в своїй пісні про корупціонера, який був головою колгоспу: "Прєдсєдатель, що ж ти наробив? Якби ти то не робив, тебе б ніхто не бив!".

На жаль, силове вирішення питання зміни політичного режиму в Україні може відкинути країну на поле гри різноманітних геополітичних гравців, які можуть скористатися ситуацією на власну користь.

Саме тому, питання капітуляції донецького біологічного клану – це не перевірка на державницьке мислення (звідки в каннібалів подібні речі?), а питання їхнього самозбереження.

Поки є час вибрати місце вигнання і підготувати необхідні речі в дорогу. За рік – може бути пізно.

Скринька Пандори відчиняється не тільки з волі Олімпу, а й з волі суспільства.

В 1919 році 300 тисячна селянська армія взяла Київ, забувши провести мітинги і написати петиції до тогочасного режиму. Як врятуватися від розлюченого натовпу? Тікайте, хлопці!

Станіслав Федорчук, член Товариства "Мале Коло", спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Час перевірити свій софт

Пам'ятаємо Голодомор – геноцид українців триває

Голодомор як частина геноциду: чому про нього варто говорити не так, як ми звикли

Час Трампа чи стрибок історії?

Навіщо нам кодекс корпоративного управління

"Кагарлицька справа". Історія розкриття