Повернення до прямої демократії

Сьогодні все більше спостерігаємо як в Україні наростає низова ініціатива громадян. Люди, обурені незаконними забудовами дитячих майданчиків, руйнуванням історичної спадщини, – організовуються та дають рішучу відсіч бізнес-ділкам.

Низка політичних партій і громадських організацій, як от ВО "Свобода", допомагають цій ініціативі – насамперед не фінансовими вливаннями, а участю членів партії – місцевих жителів, що організовують власних сусідів та знайомих.

Зрештою, це виливається на більший рівень – наприклад, управління столицею України.

Відсутність двостороннього зв’язку між громадою та представництвом центральної влади в особі Попова змушують до силових дій – як от протистояння фальшуванню формування Громадської Ради чи захоплення приміщення міської адміністрації, аби зірвати незаконні рішення.

Такі дії наштовхуються на критику з двох боків. По-перше, влада вбачає в таких не вповні формалізованих діях випадки хуліганства аж до кримінальної відповідальності.

Тут все зрозуміло – речники Партії регіонів захищають свої інтереси, забуваючи про використання братків на благо представників великого капіталу – згадаймо хоча б протистояння на мажоритарних округах під час парламентських виборів 2012 року.

Однак чомусь критика лунає і з боку представників ряду громадських ініціатив, які засуджують участь політичних рухів у громадській ініціативі. Вони десь вбачають стояння за гроші – згубну практику постпомаранчевих часів.

Однак протистояння з братками чи Беркутом – то не безпечне кількагодинне тупцювання за якусь копійку, тут потрібна мінімальна ідейність, аби ризикувати здоров’ям.

Основне пояснення незручностей – загроза політизації, що перетворює боротьбу за громадські інтереси в засіб набуття політичного капіталу для партій, які штучно валяться в купу в дусі "всі однакові-продажні".

Живляться ілюзії, що деполітизація сприятиме як ширшому фронту всенародної підтримки, так і більшій ймовірності вирішення суперечностей з владою, яка, мовляв, не зацікавлена в кожній нелегальній забудові.

Однак подібна практика показала свою згубність. Під час Податкового майдану відсутність політичних прапорів поєднувалась з інертністю мітингувальників, що нічого не добились. В той же час, афганці та чорнобильці, підтримані націоналістами, майже взяли парламент.

Нещодавній страйк на Броварському заводі, коли робітники звернулись до свободівських депутатів, сприяв договороздатності керівництва.

В принципі, це і є функція політиків – представляти своїх виборців та захищати їхні інтереси. А боротьба за колективні права навіть на локальному рівні вже є політикою – оскільки стикаються інтереси різних груп, що пропонують свої версії порядку денного.

Мені здається, що в устах критиків "з народу без політиків" проявляється закорінений стереотип українського суспільства, що розділяє світи більшості та еліти.

На це накладається зараженість західними підходами лібералізму, за якими політика зводиться до формальних, затверджених у законодавстві процедур, що видаються за фундаментальні та непорушні.

Такий підхід в свій час критикував великий політичний філософ Карл Шмітт. За його думками, обмеженість політики правовими межами зациклює її у вузьких рамках, що сприяють закостенінню та відірваності від справжніх потреб суспільства.

Наслідок цього спостерігаємо у наших часах – коли в Європі та США регулярно змінюються декілька партій з майже тотожними програмами, що закорінені в ідеології лібералізму з тими чи іншими коливаннями – однак нездатні знайти адекватний вихід як для неефективної економічної структури, так і суспільних проблем.

Слід повернутись до домодерного розуміння політики, коли першорядність одержують вирішення проблем і просування інтересів груп населення, а не танці навколо юридичних приписів.

Тим більше, що наша влада сама зовсім не рахується з правовим полем. Останнє свідчення – рішення Вищого адміністративного суду, що поза своєю компетенцією позбавив депутатів мандату.

В той же час народ закликають до законослухняності.

Однак люди все більше розкушують обман. Але для зміни влади потрібні політичні рухи – і спроба обійтися може бути розцінена в кращому разі як недалекоглядність.

В гіршому – саботаж. Врешті, Конституція надає пріоритет праву над законом, себто абстрактних принципів над конкретними кодифікаційними нормами. Там же записано, що основним джерелом влади в Україні є народ, і лише потім органи державної влади.

Відповідно, при узурпації влади, як при фальсифікації виборів, так і за небажання рахуватись з волею виборців, із зрадою обіцянок, при невиконанні законів народ має повне право звернутись до функції джерела влади через механізми прямої демократії.

Звісно, існує багато способів – однак нічого особливо страшного немає в тому, що нація відновлює порядок серед свого службового персоналу. В тій же Америці така можливість забезпечується вільним володінням зброї.

Тим більше, що історія демократичного устрою це підкреслює. Античні поліси були невеликими містами, де все чоловіче населення могло зібратись на агорі і вирішувати питання більшістю при прямому контакті, а різноманітні способи обрання чиновників – аж до жеребкування – легітимізувались волею громадян.

Подібне спостерігалось і в варварських державних утвореннях, а в Україні пізніше – на Січі.

Лише в наш час це не назвали б демократією, оскільки це поняття обросло специфічним ліберально-правовим дискурсом.

Сюди входить обов’язкова повага до найрізноманітніших меншин – від етнічних до сексуальних, тоді як воля більшості обмежується законами.

Однак хіба це не початок тиранії, відсутності легітимації режиму?

Держави, в яких цих приписів не додержують, порівнюють з диктатурами чи варварством – подивімось на занепокоєння вибором єгипетського народу, що підтримав ісламських фундаменталістів на рівні 78%.

Однак, можливо не слід нав’язувати іншому народу свої уклади, коли люди цього не хочуть?

Українцям, що пережили не одну імперію, це досить зрозуміло – бажання жити на своїй землі зі своїм уставом.

Але низова ініціатива, формована масами простих громадян, буде продавлювати їхні інтереси, що підтримує більшість.

Таким чином, формуватиметься атмосфера представництва інтересів різних груп та налагодження зворотного зв’язку – коли за кожне рішення публічного діяча можуть спитати, а то і зупинити його беззаконня, піддати зневазі його особистість, а бізнес – бойкоту.

Це – основа справді громадянського суспільства, що опирається на відповідальності особисто кожного за суспільні процеси.

Недарма в давні часи вважали, що громадянство – це привілей, який потрібно підтверджувати свідомою участю в політичних процесах.

Відповідно, після зміни низових ланок верхні прошарки змушені змінюватись, оскільки вони фактично є дзеркалом суспільних відносин. А при небажанні їх швидко змістять нові лідери, яких висунуть маси.

Юрій Олійник, для УП