Новий рік і "бандерівці"
Вже який рік поспіль перший день Нового року, що за своїм календарним статусом має всі ознаки безтурботного і аполітичного, перетворюється на день гучних політичних маніфестацій. Пов’язано це із вшануванням пам’яті лідера ОУН революційної Степана Бандери.
Характерно, що відзначення дня народження одного із визначних діячів національно-визвольного руху поступово "приживається" у центрі та на сході і півдні України, а отже перестає бути виключно "галицькою подією".
Зокрема цього дня масштабні політичні акції, що їх започаткувало ВО "Свобода", відбуваються у Києві, та наголошують загальноукраїнське значення постаті одного з провідників ОУН.
Однак було б невірно цей день та відповідні громадські акції асоціювати виключно із постаттю Бандери. Думаю, що справжні причини масових заходів, їх радикальний характер мають дещо глибші корені.
Щоб їх зрозуміти треба збагнути феномен доби 1920-1930 років, коли, власне, постав модерний націоналістичний рух. Нагадаю, що це був час, коли не просто не існувало незалежної Української держави, але й сама думка про неї вважалася утопічною.
Так було не тільки на теренах УРСР, де ідея "самостійної України" практично була нівельована жорстокими репресіями проти інтелігенції. Але й, на жаль, у багатьох еміграційних українських середовищах, які активно діяли на західній Україні, що перебувала під окупацією Польщі, самостійницькі настрої, м’яко кажучи, не були популярними. Тоді здавалося, що історична перспектива для української нації перестала існувати.
Саме на цьому тлі і з’явилася ОУН та її лідери Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера. Їх відповідь на існуючі тоді виклики була зрозумілою, а тому й прийнятною для широкого загалу: лише шляхом збройної і безкомпромісної боротьби можна змінити існуючий стан. Не тільки повернути віру в незалежну Україну, але й зробити її реальністю.
З цього часу бере свій початок нова політична традиція, "філософія" якої зрозуміла й сьогодні. На будь-який виклик, що несе загрозу національній ідентичності, в тому числі функціонуванню рідної мови, усталеним для нації культурним і релігійним цінностям, треба відповідати рішуче.
Відтак будь-які акції націоналістів та їх прихильників, в тому числі й ті, що мають на меті вшанування пам'яті визначних діячів ОУН і УПА відрізняються особливим пафосом, який демонструє готовність продовжити боротьбу тих, які вже стали символом нескореної України.
Очевидно, що було б перебільшенням вважати, що така "філософія" сьогодні має абсолютну підтримку громадян України. Проте було б помилкою її ігнорувати, оскільки вона була і залишається реальним чинником протидії усім антиукраїнським і антидержавним тенденціям.
Існує ще один важливий аспект, що пояснює мотивацію українців, не зважаючи на Новий рік приходити на мітинги та віддавати шану своєму національному лідерові.
У минулому радянська влада доклала максимум зусиль, щоб тавро "бандерівець" чи "бандерівці" стало убивчим для національно свідомого українця, зрештою цілої української нації.
Тепер настав час відплати. Ідентифікуючи себе із героями ОУН і УПА, сучасне покоління українців у такий спосіб, з одного боку, руйнує відповідні пропагандистські стереотипи й ідеологічні міфи, а, з другого – відновлює історичну пам'ять нації, яка, без сумніву, є зовсім іншою, ніж її намагалися і до цього часу намагаються змоделювати в імперській Москві.
Важливою складовою цієї пам’яті завжди будуть провідники ОУН. А щоб у цьому ніхто не сумнівався українці проводять мітинги, маніфестації і смолоскипні марші.
Чи довго так триватиме?
Не знаю. Але дуже хотілося б, щоб як найскоріше настав час, коли не буде потреби, принаймні в Україні, доводити, що Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера, Олег Ольжич, Роман Шухевич – це великі українці.
Богдан Червак, голова ОУН, для УП
