Сковорода vs Шевченко
Експертне середовище зауважує на масовій появі останнім часом спорадичних протестних виступів різних груп населення.
Повстають різні люди, висувають різні вимоги: хто проти судового свавілля, хто проти засилля корупції й бюрократії, хто за свої земельні паї, а хто і на захист історичних куточків рідного міста.
Здавалося, поодинці вибухи невдоволення, то лише локальні намагання відстояти своє, однак разом – то реальна політика.
Виникає стійке враження, що ці рухи насправді і є народною ініціативою, що вони не контрольовані ні спеціальними службами, ні політичними силами, що навчилися використовувати обурення людей для підживлення своєї поточної політичної кон’юнктури.
Свідченням цьому може стати той факт, що проходять вони без спритних активістів, які вправно оволоділи майстерністю популізму та вмить оцінюють свою вигоду від можливості очолити будь що і будь де, і у такий спосіб себе продати на фондовому політичному ринку.
Можна по-різному оцінювати цей факт, проте мені він видається ознакою певної зрілості громадянського суспільства, яке виробляє імунітет до обіцянок політичної верхівки та врешті стає третьою силою.
Читач запитає: де приклад?
Генерального координатора Податкового майдану, що відбувся у листопаді-грудні 2010 року, знає навіть Wikipedia. А хто назве координаторів руху футбольних вболівальників за відновлення справедливості у "справі Павліченків"?
Цей тренд добре відтіняє доволі безрезультатні пошуки серед українських "політичних координаторів" харизматичних особистостей, лідерських проривів.
Це помітно на тлі ув’язнення відомих політиків, і особливо загострилося після актуалізації розслідування вбивства Щербаня.
Загалом досі незрозумілі відносини, які складаються між лідерами та їх чільними послідовниками у новобранців парламенту – УДАРу та "Свободи".
Що бокс – це індивідуальний вид спорту, зрозуміло. А от чи підтвердить Кличко аксіому, що у політиці виграють командою, залишається відритим питанням.
Спостереження за політичними заявами та практичними кроками цієї сили не дають відповіді, як формуються її внутрішньо та зовнішньополітичні рішення і яка доля інтелектуальної та ідеологічної участі у них самого лідера, а яка партійної верхівки?
Щодо "Свободи", то тут заяви одразу від кількох спікерів про перспективи видобування сланцевого газу, європейську інтеграцію чи питання всиновлення загалом зіб’ють з пантелику будь-кого. А відповідь у стилі "наша ідеологія містить всі пояснення" вичерпує свій агітаційний ресурс.
А до чого тут класики, справедливо запитає читач, чиї імена у заголовку цих заміток? Як у кожного з геніїв шукаєш у їх житті й творчості відповідь на питання сьогодення.
Шевченко – це завжди прорив через терпіння й страждання: "німі на панщину ідуть". А ще очікування свого месії, що для Пророка є цілком зрозумілою темою – "Коли/Ми діждемося Вашингтон/З новим і праведним законом?/А діждемось-таки колись" – зараз це називається "харизматичний лідер", який дасть нам визволення та інші блага.
А у перспективі – омріяний ставок та "садок вишневий коло хати".
Доля поета склалася так, що він не мандрував європейськими шляхами, все більше азійськими манівцями.
Заповіти Сковороди тут виглядають іншими: відома зі шкільної лави ідея про "сродну" працю, яка зробить "нужное нетрудным, а трудное – ненужным", може бути інтерпретована як гасло громадського суспільства, що постає у виступах фанів за свободу Павліченків, киян за маєток Мурашка, чи кримських селян під Джанкоєм на захист своїх земельних наділів.
Всі вони зайняті с(ус)пільною справою, а головне – їх активні учасники не борються за те, щоб одноосібно очолити протест.
Зауважимо, що всі антивладні виступи проходять масово-анонімно, на відміну, скажімо, від згаданого Податкового майдану, осідлати який намагалися ті чи інші політичні сили, пропонуючи повсталим масам свої бренди та висуванців.
А коли з виру цих виступів і повстануть ватажки, сподіваюся вони матимуть зчеплення від популістського сказу, бо добре знатимуть настрої натовпу, якому допекли.
Сергій Даниленко, для УП
