На прицілі – "міжнародні агенти"?

У своєму блозі на УП від 21 січня нардеп від Партії регіонів Вадим Колесніченко вирішив помахати пальчиком у бік американської громадської організації Freedom House, звинувативши її у порушенні прав людини та назвавши такою, що несе шкоду демократії у світі.

Причиною обурення депутата від Севастополя стало падіння України в щорічному рейтингу FH за період 2009-2013 на 16 позицій. Колесніченко навіть назвав таку позицію американців українофобською.

Тут важко щось сказати, адже Колесніченко, вочевидь, є найбільшим знавцем з українофобії в нашій державі.

З одного боку, написав та й годі. Пан Вадим як один із найбільш балакучих представників своєї політсили багато про що пише. Тим більше, полемізувати з ним немає сенсу – ця людина вже давно зробила свій вибір між українством, та – вживаючи терміну 1920-х років, "русотяпством".

Пишу так, бо переважна частина того, що виходить з-під пера Колесніченка, не є щирим захопленням російською мовою чи культурою, а радше паразитуванням на них та демагогією.

А до чого тут любов чи преклоніння перед російським з критикою Freedom House, запитаєте ви? А до того, що тренд останніх років у Росії – війна проти громадських організацій, звинувачення в фінансуванні з-за кордону, пошук "агентів".

Врешті вигнання деяких закордонних структур, як приміром USAID, що є одним із донорів Freedom House, із Росії.

Те, що Колесніченко намагається читачу УП втовкмачити, що щорічний звіт Freedom House пишеться "на колінах у Держдепі", є не лише совєтським пережитком залякувань "злими буржуїнами".

Це пряма калька з російських методів дискредитації діяльності правозахисних організації з подальшим унеможливленням їхньої діяльності.

І така дискредитація ведеться різними шляхами. Після парламентських виборів кілька організацій міжнародних спостерігачів організували в Посольстві Німеччини круглий стіл за результатами виборів.

Практично всі представники даних організацій говорили про обмежений доступ опозиції до ЗМІ, проблеми з підрахунком голосів, "каруселі", випадки із "проголосованими вже" жителями, що прийшли надвечір тощо.

І що почули шановні міжнародники від тепер уже міністра закордонних справ Леоніда Кожари? Він закинув те, що усі разом взяті міжнародні спостерігацькі організації мали біля 32 тисяч спостерігачів, тоді як ПР мала 60 тисяч, а відповідно, краще "обізнана в ситуації".

Для прикладу, от такі "спостерігачі".

На думку пана Кожари, "склянка виборів була таки напівповна, ніж напівпуста".

Тоді Реінел Андрейчук, представниця Канадської місії спостереження, відрізала майбутньому міністру, що для них важливо, аби та склянка була напівповною для виборця, а не для влади.

Варто нагадати також про кампанію в масових українських ЗМІ, скеровану на висміювання міжнародних спостерігачів. На думку редактора "Телекритики" Наталки Лігачової, висловлену напередодні виборів, "приїзд спостерігачів висвітлювався нашим ТБ із грубими порушеннями журналістських стандартів.

Практично всі телеканали подали цю подію немов по лекалу, за одним сценарієм… Це створювало враження, що спостерігачі тільки для того й зібралися, щоб оголосити українському суспільству про те, що спостерігачам довіряти не можна".

Тож такий підхід до трактування Кожарою чи Колесніченком громадських організацій не є випадковим.

Питання, чи дозволить українське суспільство владі викидати громадські організації з України, як це вже робиться у Росії. Україна – не Росія, але й усвідомлення про реальну діяльність позаурядових організацій не є широко знаною.

Коли додати ще й постійне цькування ГО в Україні навіть навколоопозиційними середовищами як нікому не потрібних грантожерів, то російський сценарій видається не таким уже й захмарним.

Роман Кабачій, для УП