Хто нажився на героях Крут?

Політики Української народної республіки брехали та гризлися, може, ще більше за нинішніх. І партії були тоді майже такі самі.

Спершу, 1917 року, до владі прийшли "есдеки" - Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Вони були соціалісти-романтики, говорили про світлі ідеї людської рівності, от тільки держава у їхніх руках розвалювалася: ні міцної економіки, ні армії, ні навіть простої поваги до влади. Бо, все-таки, вони були не політиками, а істориками та письменниками.

Впізнаєте? Саме вони і сховалися за спинами молодих хлопців, які пішли захищати Київ від навали більшовиків під станцію Крути.

Разом з ними уряд формували "есери" – ці були популістами. Їх найбільше любили селяни, бо ж їм обіцяли роздати землю. "Заведу земельку, посаджу садок, оженюся", - думав кожен солдат. І тікав з армії до рідного села. Бо вірив, що самостійна Україна – це тихе і мирне життя, коли тобі ніхто не заважає господарювати, не тягне в чужі краї з багнетом. Теж упізнали, правда? Через них армія вся і розбіглася – кому захищати столицю?

І головне – ні одні, ні другі не вірили, що наша держава може існувати окремо від Росії. І тільки перед самою битвою під Крутами оголосили IV універсал – у якому проголосили незалежність.

Ту, якої довго добивалися суворі хлопці з Демократично-хліборобської партії. Довгий час на них не звертали уваги і не запрошували ні до яких владних органів. І вони собі нечутно мріяли, щоб у нашій державі був свій власний цар із важкою рукою.

Вони і допомогли прийти до влади гетьману Павлу Скоропадському. А той спершу ніби і справді навів порядок: створив сильне військо, запустив власні, стабільні гроші. От тільки Київ дуже швидко перетворився на казарму білогвардійців, а Україна влізла у федерацію з білою Росією. Щоб тільки не допустити "данєцкіх" із Криворізько-Донецької радянської республіки.

Чому ж тоді київські студенти та гімназисти пішли під кулі захищати ТАКУ Україну?

Чому на зборах вони одноголосно ухвалювали: створити Студентський курінь Січових стрільців і виступити проти ворога? Чому гімназисти шостого класу, попри заборону, теж записувалися до війська на рівні з восьмикласниками? Адже їх до цього не змушувала ніяка влада! Молоді патріоти самі організувалися для боротьби за Україну.

Невже вони пішли на це тільки тому, що були юні та наївні, що не розуміли безпорадності та брехливості влади? Ні. Адже Україна – це не Центральна Рада, не Гетьман та не золоті туалети у Межигір’ї. Україна – це люди, це земля, це мова, і це мрії мільйонів українців про ту чудесну державу, в якій вони би хотіли жити. Студенти розуміли, що своїм подвигом наближають цю мрію.

Звісно, їхньою смертю політики скористалися. Так само, як нині і влада, і опозиція підвищує рейтинги, користуючись виступами підприємців, захисників мови, ЗНО та нічних поїздів.

Хоч яким би поганим чиновником не був Михайло Грушевський, але він додумався влаштувати гучне перепоховання юнаків, загиблих під Крутами, закликав усіх вшанувати їхній подвиг. І це трохи продовжило його політичну кар’єру.

Проте, не треба боятися, що наші душевні пориви теж хтось перетворить у голоси виборців.

Неодмінно перетворить. Але це не означає, що треба відмовитися від боротьби, від єдності заради спільних справ.

Артем Захарченко, письменник, журналіст, головний редактор інтернет-порталу газети "Голос України" 

Читайте також: "Бій під Крутами в історичній пам'яті. Як експлуатується міф"