Ми не раби, ми – виборці… па(ха)нів
Жартома, а може й всерйоз подейкують, що кожна людина розбирається в трьох речах: в житті, політиці та медицині. І це не просто сумно. Це вкрай небезпечно.
Проте небезпеку помітити аж надто важко, адже вона чатує не на людську особистість, точніше, те, що за нею приховується. І навіть не на тіло, хоча й завдає йому непоправної шкоди.
Вона чатує на людську душу, її осібність, самодостатність, індивідуальність – все те, що вирізняє унікальну істоту з маси їй подібних. Що стоїть за дійсним змістом існування кожного окремо взятого індивіда.
Вважаючи, що розбираємося в житті, тобто, як все має бути, ми знічев’я роздаємо направо і наліво поради іншим, повчаємо, очікуємо, вимагаємо. Зрештою, картаємо, караємо, засуджуємо та розчаровуємося.
Ми пригнічуємо себе та інших. Перетворюємо себе і змушуємо інших бути рабами звичок, стереотипів.
Прирікаємо себе і інших на сліпу віру в постулати науки та догмати релігії. Відкриваємо себе всім вітрам громадського осуду, плекаючи в собі страхи, лицемірство, лукавство та збурюючи бажання.
Довівши ж одного разу потаємні бажання до точки кипіння, стаємо на шлях зради, розпусти, ницості. Проявляємо неприховану агресію.
В окремих випадках нереалізовані бажання, накладені на тваринний жах покарання, штовхають в руки божевілля або ж на стежину маніакальної поведінки.
А ті, в кого міцніші "гальма" чи "стальні" нерви, перетворюються в мізантропів, стають нігілістами, сповідують цинізм, щонайменше "обростають товстою шкірою", дивлячись мало не на все через скельця байдужості.
Але хто буде звертати увагу на подібні "дрібниці", коли стикається з неймовірною спокусою "допомогти" ближньому своєму. Точніше, умастити єлеєм власну пиху та самолюбство, додати олії в вогонь власного зазнайства та помисливості.
Відтак, звикнувши перейматися життям і помислами про інших, навряд чи хоч хтось дослуховується до справжньої мудрості, яка, приміром, стверджує, що добрими намірами дорога вистелена в пекло. Що не варто піддавати осуду інших, аби не бути осудженим самому. Що мовчання ліпше за балачки.
Між тим, бездумно просторікуючи, ми непомітно для самих себе перетворюємо себе або даємо можливість перетворити нас в маріонетки: ми не живемо, ми виживаємо – нашим існуванням керують.
Природно, що ми цього воліємо не помічати. І нам це напрочуд майстерно вдається.
Тому немає нічого дивного в тому, що ми купуємо речі, які нам, як виявляється потім, зовсім не потрібні.
Лікуємося самі і лікуємо інших тим, що порадить добрий доктор "мом", замість того, аби дбати про своє здоров’я та доглядати за собою, віддаючи превагу здоровому способу життя.
Покладаємося на авторитетні поради, "фахівців" з телеекранів, різноманітних майстрів абощо. Гонимося за модою, прогинаємося перед кічем. Обираємо тих, кого ж потім ненавидимо. І мова йде не лише про політику.
Хоча і про політику теж.
Вкорінена в масовій свідомості ідея про те, що кожен здатний розумітися в політиці, принаймні, хоча б на тому рівні, аби вчинити адекватний вибір під час проявів народовладдя, тобто виборів чи референдумів, є прямим шляхом до олігархії, тиранії або якоїсь із "кратій": публічної, вважай легітимної, влади крадіїв, злочинців, дурнів, посередностей і інших "достойників", на кшталт нинішньої ситуації в Україні.
Виходить так, що в переважної більшості населення все ще вистачає здорового глузду, аби не довіряти своє здоров’я двірникам чи трактористам, проектування і будівництво житла агрономам чи чоботарям і тому подібне.
Але на те, аби не допускати до влади, принаймні позбавити всякої підтримки і визнання, тих, хто того не гідний, розуму та сумління уже зась.
Довести ж дурневі, що він дурень, тим більше, якщо він знахабнілий дурень – марна справа. Марними також будуть будь-які намагання захистити дурня самого від себе.
Причина тому настільки проста, що нею автоматично нехтують з огляду на її простоту: очевидне доведення не потребує. Доведення потребує всяке надумане.
Для дурня його дурість абсолютно недосяжна для усвідомлення. Для нього очевидна його адекватність, адже людина автоматично ідентифікує свій стан і спосіб сприйняття світу, самого себе та інших як норму. Інших станів і способів їй не дано знати принципово.
Відтак, кожен, хто силується відкрити дурневі очі на те, що він дурень, наштовхується на скажений опір, зведений на внутрішньому відчутті того, що людину хочуть не те що принизити, а просто "розвести" – видати надумане за очевидне.
Мислячи за аналогією, можна дійти висновку, що доводити кожному, хто наділений правом вибору, що навряд чи він здатний скористатися з нього хоча б не нашкодивши собі і суспільству чи державі, – така ж марна і абсолютно невдячна справа.
Звичайно з цього технологічно неабияк користуються політтехнологи, котрі за добрий гонорар ладні заманити, затягти, загнати маси в ненаситну утробу олігархів.
Їх принцип – бачу ціль, не бачу перешкод – ані сумління, ані гідність, ані чого з того, що відповідає збірному поняттю "людяність" для них уже не є дієвим.
Вони по-своєму такі ж сліпі як і дурнì, бо цілком віддаються азарту "боротьби", ідентифікуючи власну зарозумілість і часто зажерливість як норму.
Це їх рук творіння новоспечений закон про референдум, відповідно до якого можна розвести маси на будь-яке рішення, котре набуде прямої дирекції.
А далі хоч під Росію, хоч державною мову феню, хоч по три шкіри з нещасного пересічного українця і його нащадків, безпросвітно залізши в усі можливі борги і ярма…
Або й на органи кого заманеться, не чекаючи природної смерті "щедрого" донора: народ стерпить все, бо ВІН нібито ДЖЕРЕЛО ВЛАДИ, яку НІБИТО реалізує, в тому числі, за допомогою референдумів і виборів.
І це усвідомлює чи не кожен, хто хоч трохи в "темі" останніх подій та рішень нашого вищого законодавчого органу в купі з виконавчим і судовим.
Однак як тільки поставити конкретній людині питання руба, чи розбирається вона в політиці, принаймні до такої міри, аби здійснити адекватний і зважений вибір під час референдуму або виборів, реакція буде блискавичною: ти сам дурень!
От і виходить: маємо, що маємо.
І стільки б не робилося "для людей" добре "вже сьогодні", неодмінно виходитиме як завжди: вовки залишатимуться голодними, барани продовжуватимуть стогнати і бекати, гордо і піднесено, свято вірячи у власну компетентність, чесніть та святість.
Іншими словами, чи не кожен з нас, дивлячись на те, що твориться в країні й з країною, іноді лютуючи від безсилля щось комусь довести чи домогтися десь в кабінетах правди, буде ганити на чому світ стоїть наш народ, звинувачуючи його в тупості, слабкості, нерішучості.
А між тим, намертво забуваючи про одну просту штукенцію: КОЖЕН З НАС І Є НАРОДОМ, його невід’ємною частиною – тупою, слабкою, байдужою!
Інакше, хай "мудрі" скажуть, звідки взятися тупості і байдужості, віслючій терплячості, корті притаманні народу?!
Проте "ламати голову" над подібним питанням зовсім безглуздо, принаймні не продуктивно. Значно важливіше задуматися над тим, що з цим всім робити.
Як вижити з себе ницість і все, що обтяжує та спотворює власне та оточуючих існування, і спонукати до того інших?
Як зробити так, аби наше спільне і кожного з нас зокрема існування нехай не відразу, але неодмінно стало затишним, сповненим справді добра та любові; засновувалося на впевненості в дні прийдешньому та повазі до людини?
Відповідь знову ж таки напрочуд проста і тому неймовірно незбагненна: терпляче і послідовно вчитися любити себе.
До речі, саме до того закликає Христос у своїй новій заповіді, але чи до його нам заповідей, особливо коли ми переймаємося тим, як знижується рівень духовності та побожності інших?!
Саме любити себе, а не любуватися своїм "Я", тримаючись за погорду як воша за кожуха.
Для того ж, щоб дійсно полюбити себе, маємо відкрити себе для самих себе – приділити самим собі час, вивільнивши себе з клопотів і круговерті штучного існування.
На що це може бути схоже, описати не можливо. Єдине, що тут можна вчинити, так це запропонувати до роздумів давню арійську мудрість: "В дитинстві дурень думає лише про батька з матір’ю, в молодості – лише про кохану, в старості – лише про дітей. Так і не встигає він подумати про самого себе" – Наука самоусвідомлення, Давня Індія.
Володимир Калуга, для УП
