Якою бути Україні – особливості внутрішньої та міжнародної політики
Проблеми розвитку України набули настільки системного характеру, що змінювати треба все – починаючи від інституту парламентаризму і закінчуючи цілим рядом колись другорядних, а тепер вже першочергових завдань.
Ідеологія державотворення
Питання ідеології в нашій посттоталітарній державі болюче і в принципі невирішуване. А тому й потребує окремого дослідження. Однак незважаючи на це, можна виділити два його основних принципи.
1. Ідеологія має бути спрямована на процвітання і розвиток, а не на війну і смерть.
Тож доведеться знищити не тільки ідоли Леніна та інші рештки тоталітарного режиму, але й реконструювати пам’ятники Вітчизняній війні – це мають бути пам’ятники життю, а не знищенню.
Там, де дійсно поховані солдати, ці пам’ятники можна залишити в незмінному вигляді. Але краще все-таки перепоховати воїнів за християнським обрядом, впорядкувавши їхні могили державним коштом.
Там же, де вони не несуть ніякого навантаження, крім ідеологічного – кургани, пушки, танки, літаки – все варто демонтувати. Бажано також трансформувати Київський музей Війни – в музей Перемоги.
Впорядкувати слід і святкування Дня Перемоги – перенести державне свято (вихідний день) на 8-ме, найменувавши його Днем Пам’яті і Примирення, а 9-го залишити "Дньом Побєди" – нехай хто хоче, з такими прапорами його і зустрічає.
2. Визначальною рисою українського національного характеру є особливе, поетично-піднесене ставлення і до природи, і до молодих дівчат. В наших уявленнях ці поняття дещо схожі.
Молода дівчина для українця – це не лише засіб продовження роду, але й символ краси і молодості, відродження і вічності природи – щось, що потребує поклоніння.
Подібне позитивне сприйняття жіночності як прояву природи відповідає нашим минулим/язичеським уявленням.
І таким чином воно створює певний напрямок розвитку з минулого у майбутнє, вказуючи на наше покликання – поєднати християнські і язичницькі символи в прийдешньому світогляді людства, реформувати християнську віру в більш прихильну до сутності людини і природи релігію.
А що маємо? Знищується все українське, на телебаченні пропагується ненависть до дівчат – останнім часом сцени насильства по відношенню до них стали з’являтися навіть у музичних відеокліпах, але натомість бережемо і леліємо пам’ятники війні, збудовані поверх тисячі трупів. Ще й – в самому центрі України.
Але особливо помітним це є в південно-східних регіонах країни. Там, де знищується мова, де гірше ставляться до дівчат, де майже немає нічого українського – там майже повністю знищена природа. І всі "командні висоти" впевнено зайняті гарматами, танками та безликими Родінами з мечем у руках.
Внутрішня політика
Згідно до властивих українській ментальності рис, основною цінністю внутрішньої політики України має стати свобода людини та її відповідальність за власну долю. Тим більше, що після розпаду СРСР ми ще й досі не виросли з інфантилізму.
Наближення влади до народу має посилити відчуття цієї відповідальності, а виборність голів обласних і районних відділків міліції має хоч трохи привчити до думки, що міліція має служити народу, а не навпаки.
Аналогічний принцип має бути покладений у відносини з іншими чиновниками – податківцями, депутатами різних рівнів, членами виконкомів Рад. Маємо добитися усвідомлення ними того, що вони є найнятими народом працівниками, а не навпаки.
В політичному житті країні не варто зациклюватися на двопартійній чи якісь іншій одній-єдиній політичній моделі – світ прагне до різноманітності, це один з еволюційних законів його розвитку.
Тож треба створити повноцінну модель розвитку нових політичних партій – а далі вона сама знайде оптимальну систему своєї взаємодії.
Подібне стосується і відносин поміж людьми. Створення повноцінного еволюційного середовища має сприяти розвитку різноманітності суспільства – на відміну від тоталітарного суспільства, що прагнуло до одноманітності своїх громадян.
Подібну думку в нашій філософській традиції означив ще Григорій Сковорода – люди рівні, але різні.
Однак слідуючи подібним принципам рівності природних прав людини, ми все-одно не оминемо проблеми нерівності їхніх можливостей.
Хтось народжується здоровим, а хтось інвалідом. Хтось у багатій сім’ї, а хтось – у бідній.
Тому державна політика має балансувати десь поміж цими двома полюсами:
* або компенсувати ці нерівні можливості, щоб хоч якось їх вирівняти – фактично надаючи людям нерівні права: підтримувати інвалідів, надавати матеріальну допомогу біднішим верствам населення, допомагати меншому бізнесу в його протистоянні з більшим;
* або навпаки – зберігати рівність прав, не особливо переймаючись реальними можливостями суб’єктів, залишаючи таким чином їх наодинці з проблемою власного виживання і розвитку.
Кожна з цих крайнощів однаково є поганою. Надмірна підтримка слабших верств населення знищує конкуренцію, а тому не сприяє еволюційному розвитку суспільства.
А не-підтримка слабших, навпаки – створює настільки жорсткі її умови, що вони повністю знищують саму можливість оновлення суспільства.
Тож необхідна така підтримка окремих верств населення, яка б створювала повноцінне конкурентне середовище – таке, яке б сприяло розвитку всього суспільства.
Це ж стосується і політики – кожен при бажанні повинен мати змогу створити політичну партію чи громадську організацію, якщо вона знайде підтримку в громадян – так, щоб максимально сприяти оновленню політичних еліт.
Цей же принцип стосується і референдумів – ця необхідна складова народовладдя не повинна стати засобом маніпуляції з боку політичних партій чи фінансових кругів. Тому більш доцільними вони видаються на місцевому рівні, при вирішенні питань, знайомих рядовим громадянам.
Можливо є сенс ввести механізми оцінки виборцями діяльності загальнодержавних органів влади – скажімо на виборах оцінювати їхню діяльність за попередній період.
Або – хоча б ввести залежність зарплати чиновників від рівня розвитку країни, від рівня ВВП, від індексу якості життя, від усяких можливих міжнародних рейтингів.
Міжнародна політика
Міжнародна політика для України – це перш за все європейські цінності і моделі управління, але разом з південним напрямком розвитку.
Є сенс співпрацювати з країнами арабського регіону, Індією та Китаєм, Іраном, країнами Середньої Азії та Бразилією. Україні наразі "не світить" вступ до Євросоюзу, тож необхідно розвиватися самостійно.
Але в будь-якому разі, щоб не стати відстійником більшої системи – чи то Євросоюзу, чи Росії, необхідно мати що їм запропонувати – якийсь новий метод вирішення тих проблем, самостійно вирішити які вони не в змозі – щодо міжнародного поділу праці, переробки сміття, використання ресурсів, реформ банківської системи, тощо.
Мова про мову
Питання мови може знайти своє вирішення в певному компромісі з обох сторін, суть якого полягає в розумінні її державотворчої ролі.
Тому, з одного боку, слід говорити про єдину державну і саме українську мову. А з іншого – нащадки тих поселенців південно-східної України, які допомагали в свій час українцям колонізувати це "дике поле" однозначно повинні бути визнані такою ж складовою українського державотворчого процесу, як і етнічні українці.
Що ж стосується подальшого поширення і збагачення української мови, то слід берегти її діалекти як засіб її насичення, не боятися новоутворень, підтримувати розвиток наукової термінології та художньої літератури.
Також доведеться навести порядок у використанні реклами, захистивши мову від впливу англійської. А для того, щоб кожен громадянин України відчував себе комфортно, у мовній політиці необхідно розділити права громадянина і держави.
Громадянин може мати право відповідати перед державою, як-от у суді, на рідній мові. В той же час, коли він сам потребує звернення до держави – повинен робити це державною.
Що ж стосується підтримки функціонування шкіл мовами національних меншин, то попри всю свободу їх діяльності, державної підтримки заслуговують лише ті з них, мови яких не мають статусу державних в інших країнах – як це власне й передбачено Європейською Хартією мов.
Ігор Лубківський, для УП
