Голодомор – спонука до відповідальності

Питання Голодомору залишається ледь чи не найбільшою трагедією для українського народу. Поки що в світі визнання цієї події геноцидом просувається вкрай поволі, однак все більше країн розуміють позицію українців.

Поряд з катастрофами вірмен, євреїв та інших народів, Голодомор стоїть у ряді трагічних віх 20 століття, яке не стало періодом миру і прогресу, як це очікували в столітті 19.

Лише в сучасності, після приголомшливих відкриттів в науці, зростанні технічного оснащення людства стало можливим охоплювати машиною знищення цілі народи.

Криваві акції стародавніх завойовників досягали тисяч убитих та покалічених – і це закарбовувалось в людській пам’яті як образ нелюдської поведінки. З іншого боку, жертв пам’ятали – ті, хто вижив розказували дітям легенди, передавали згадку.

А в 20 столітті стало можливим не лише знищити людей, але й приховати пам’ять про злочини. Оточена прикордонниками республіка стала гігантською западнею, в той час як західні гості – іменитий Бернард Шоу, знані письменники та журналісти – хвалили СРСР за неймовірні успіхи в індустріалізації.

Дійсно, хтось не бачив, когось підкупили – та найгірше прийшло потім. Постраждалі приховували від дітей повну правду, боячись розплати – водночас передавши пошкоджену свідомість, заражену страхом і недовірою.

Сумніви у спланованості Голоду відкидають результати – значні успіхи на ниві створення "гомо совєтікуса".

Медичні дослідження стверджують – голодування призводить до незворотних психічних змін, свідки фіксують зниження моральної стійкості страждальців. Отож, поряд з демографічними втратами, важливі втрати культурні, від пошкодження естафети, атмосфери формування майбутніх поколінь.

Навіть в незалежній Україні найбільше пам’ятають про Трагедію регіони, де її фактично не було – на Західній Україні, тоді як на найбільш вимореній Луганщині мало-хто і свічку запалив у день пам’яті.

Просинається питання – а хто винен у злодіянні? Потроху розкриваються архіви, повертаються імена і безпосередніх винуватців, і їхніх керівників на республіканському та загальносоюзному рівні.

Вистачало активістів заготівлі зерна і в селянському середовищі. Та чому саме український народ?

Тоталітарний режим, якому заважала маса сільських господарів, що не потребували колективізацій – це зовнішні умови. Саме в Україні постійно спалахували повстання – відголоски Визвольних Змагань часів УНР.

Та були й внутрішні, можна сказати, метафізичні причини. Чому народ не повстав і не змів своїх винищувачів? Майже ті самі люди, що легко піднімались ще десять років тому за Петлюрою та Махном?

Вочевидь, втратив той рівень самоорганізації, став більш роздробленим, провідні кадри вже було винищено. Згадати лише процеси над українською інтелігенцією з 1929.

Значною мірою самі українці несуть відповідальність за своє лихо.

Від 1917 до 1921 років кращі сини України боролись за українську свободу. Більшовицький режим відразу ж зустрів опір – десятки повстанських груп заполонили ліси та степи. Однак більшість сумнівалась у необхідності якоїсь активності – мовляв, нічого нам не зроблять. Ох, вже ця горезвісна приказка "моя хата скраю"...

Тим більше, що на початку 1921, зіткнувшись вже з проблемами в самій Росії, своєму осерді – придушення повстання на Тамбовщині, заворушення на Балтійському флоті в Кронштадті, комуністична верхівка зрозуміла небезпеки збереження політики воєнного комунізму з її "продрозверстками".

Тепер декларується НЕП – нова економічна політика, що передбачає, звісно, тимчасово, введення вільної економічної діяльності на малому і частково середньому рівні.

Здається, пішла реставрація капіталізму – а селянство повністю задовольнялось своєю ділянкою, розширеною після поділу поміщицьких земель. І до чого там загальнонародні проблеми – то все політика, що не зачіпає корінних інтересів.

Однак саме на 20-ті роки припадає пік боротьби проти інтелектуальних і духовних провідників – планомірно знищується Церква, а згодом інтелігенція.

В Україні до 1930 знищують більшість священиків, закривають храми. Висилають бунтівних філософів і взагалі гуманітаріїв – кого закордон, а кого на Соловки.

З іншого боку, провадиться тимчасова політика українізації – супроводжується амністіями і поверненням навіть колишніх провідників українського руху, на зразок Грушевського.

Та це робилось, вочевидь, для пошуку законспірованих ворогів – з їх подальшим знищенням.

З 1929 до 1931 швидко згортається українізація, українську професуру, освічену молодь висилають і розстрілюють за сфабрикованими справами, як от Спілку Визволення України. Тоді ж ліквідовується фракція українських комуністів Скрипника.

Таким чином, селянство до 1932 залишається сам-на-сам з окупаційною адміністрацією, якій вже ніхто не заважає повернутись на магістральний шлях будівництва "світлого майбутнього".

Виникає питання – а де було селянство, на той час більшість українського народу?

Можливо, до них не доходила інформація з міст – та чому репресії проти Церкви пройшли без значного обурення? Незважаючи на традиційну патріархальність та набожність селян – знайшлися групи, загітовані безбожництвом, що й робили страшні акції.

Інші протестували, однак не надто активно – бо й підтримка партизанських груп все меншає. Забирали вчителів, активістів читалень – та більшість думала, що їм ніщо не загрожує, бо ж як знищити мільйонні маси.

Конфлікти, "куркульські виступи" активізуються навколо питання здачі зерна, податків – тобто селян цікавило економічне процвітання, а не захист культурних чи навіть релігійних надбань.

З іншого боку, не було зацікавлення політикою, потреби поставити свою владу. Так і пропустили небезпеку – чого б не сталося, якби в Україні постала своя влада, виборена українською кров’ю.

Можливо, це наслідки довголітньої окупації Російською та Австрійською імперіями, що відбили в українців відчуття пов’язаності з урядуванням – бо аж до найменшого рівня чиновницький апарат складався з іноземців – росіян, німців, поляків, що підтримували поміщиків.

Тільки школа і Церква залишались українськими. Однак, коли на них впала перша хвиля репресій, більшість українців відсиділось, сподіваючись кращих часів.

Все вищесказане ні в якому разі не применшує жорстокостей самого геноциду і несправедливості стількох жертв, насамперед дітей.

Однак найкраща згадка, наш обов’язок перед померлими – їх дітей, родичів, що змогли врятуватись – не лише закарбувати трагедію на скрижалях народної пам’яті, але найголовніше – не допустити повторення.

Здається, зараз це не актуально, в наш час гуманізму. Однак майбутнє шокувало б жителів 19 століття – коли в центрі Європи, в час всебічного технічного розвитку та прогресу індустрії, голод, давній ворог аграрних суспільств, забере неймовірну кількість жертв.

Це ще раз переконує, що історія дозволяє собі карколомні зміни – і прогресистські, чи навпаки, алармістські прогнози не завжди справджуються.

Тому слід бути готовим до всього. Напевне, в майбутньому більшу небезпеку представлятимуть якісь плоди наукового розвою…

Та найефективнішими залишаються "прадідівські" засоби впливу на людину – позбавлення найелементарнішого, їжі.

Людина залишається глибоко залежною від фізіології – і слід приділяти цьому увагу. Відчути правду допоможе і пропонований спосіб поминання – утримуватись в день згадки Голодомору від їжі.

Навіть зараз ряд країн Третього світу страждають від голоду – в результаті не лише неврожаїв, а й перманентних громадянських воєн.

А в сучасному урбанізованому суспільстві мегаполісів якесь ослаблення інфраструктури означатиме катастрофу.

Важливо не лише убезпечитись від природно-техногенних бід, а й не допустити захоплення засобів впливу на людей, що можуть штучно спровокувати лихо.

В наші часи в стократ зростає відповідальність кожного громадянина за майбутнє – тому слід не відвертатись від політики та суспільного життя як нецікавого і непотрібного.

Один вже у полі не воїн – лише кооперація громади може принести якісь досягнення. А в іншому випадку – ми не лише повторимо помилки предків, а й виявимось в тисячу раз НЕрозумнішими.

Бо ми ж бачили результати безвідповідальності суспільства в 20 столітті. Всі тоталітарні режими – і Гітлера, і Леніна з Сталіном – сформувались в умовах анемічного, за словами соціолога Дюркгайма, суспільства, де нівелювались моральні принципи і люди переставали бути пов’язаними один з одним.

Звідси і революції – через віддалення верхів від низів, небажання допомагати бідним.

Можливо, приклад Голодомору нарешті переконає українців у необхідності незалежної держави, де народ реалізує свій суверенітет – а інакше окупація, втрата суб’єктності і участь в черговому соціальному експерименті.

На жаль, поки що багато людей цього не сприймає, перебуваючи в полоні історіософії сусідніх держав…

Сподіваємось, з часом ситуація виправиться. Так чи інакше, немає альтернативи самоініціативі та відповідальності.

Часи доброго царя, який не знає і не чіпає маленького селянина, пройшли, і держава прагне контролювати все.

Тому треба розвивати громадянське суспільство, і зберігати контроль – щоб суспільно-економічні механізми працювали людям на благо, а не навпаки.

Юрій Олійник, для УП