У столиці на Майдані революція не йде

Якщо почитати стрічки інформагентств України, здається, що в Києві, як мінімум, другий Майдан. Якщо цілий день сидіти в Інтернеті та слідкувати за зведеннями з "полів" в твітері через хеш-тег #вибори2012, можна вирішити, що в країні неймовірна напруга і все йде до повалення режиму Януковича.

Щоб так все й було, дуже хотілося б лідерам опозицій. Проте більшість населення країни ні сном, ні духом не відає про всі ці ОВК 223, 132, 20, 11, 197, 216 та інші, котрі, як заклинання, повторюють інтернет-воїни, журналісти та самі опозиціонери.

Українці досі надають перевагу споживанню новин з телевізора, а там випуски раз на кілька годин, ніякої напруги, все мирно й полюбовно. Хоча результати виборів засвідчили дуже високий рівень незадоволення населення.

У вересні тих, хто готовий вийти на акції протесту соціологи нарахували цілих 52%. Президент Gorshenin Group Вадим Омельченко написав, що в п’ятницю перед виборами відбулося небувале зростання протестного електорату на рівні 5-7%.

Щоб пояснити причину того, чому соціологам не вдалося зафіксувати тих показників, котрі показала опозиція на виборах, пан Омельченко цитує свого американського колегу: "Коли соціологія перед виборами не бачить такої кількості протестних голосів, що легалізуються в день голосування – це означає революцію. Зі всією її емоційністю та ірраціональністю".

Якщо все так серйозно, то чому ж тоді днями під ЦВК зібралося, за різними даними, від 300 до 5000 осіб?

Натомість, передумов для невдалої спроби революції насправді назбиралося чимало. Спробуємо розглянути всі.

По-перше, опозиція не має єдиного лідера. Немає Ющенка зразка 2004 року, котрий би був єдиним кандидатом від опозиції і мав неабиякий кредит довіри від населення.

Кличко, Яценюк та Тягнибок, котрі зараз є ключовими опозиціонерами, мають високий рівень довіри серед свого електорату і частково у електорату союзників. Проте цього недостатньо, адже ядром теперішнього протесту під ЦВК поки що є не лише пересічні кияни, а здебільшого УДАРівці, свободівці та батьківщинівці.

В середовищі цих людей досі не все гладко, адже ще недавно вони ворогували між собою, борючись фактично за один і той ж електорат. При чому на місцевому рівні напруга була досить високою.

Якщо між "Свободою" та ОО, завдяки узгодженому висуненню кандидатів, вдалося більш-менш уникнути серйозних випадів одних проти других, то їхня боротьба проти УДАРу та УДАРу проти ОО та "Свободи" була доволі жорстокою.

По-друге, наявність керівного тріумвірату вносить багато непорозумінь й видається, що між керівниками протесту немає ніякої згоди.

Три основних спікери часто транслюють зовсім різні меседжі з одного й того ж приводу, наприклад, чи погоджуватиметься опозиція на перевибори в 5 округах чи ні.

Проте це може бути пов’язане й з іншим чинником, – це уже по-третє, в опозиції немає чіткого плану дій і вони зовсім не займаються моделюванням можливого розгортання подій, реагуючи на подію вже після того, як вона відбулася.

Це ставить опозицію в дуже незручне становище, адже вона виходить в ролі наздоганяючого, замість того, щоб самій диктувати умови.

По-четверте, опозиція сподівається повторити Майдан, тому очікує, що достатньо людей лише попросити з трибуни під час мітингу і всі вони кинуть свої справи та першим потягом вирушать на столицю.

Мабуть, опозиціонери забули про те розчарування, котре панувало серед українців в післямайданний період.

По-п’яте, опозиція зовсім не готувалася до протестів. Напевно, лідери щиро вірили, що влада проведе чесні вибори і про ніякі фальсифікації мови навіть бути не може. Складно навіть собі уявити, що б було, якби люди вирішили боронити своє право на чесні вибори та почали активно з’їжджатися до Києва з усієї країни.

Помаранчева революція фактично була продумана до дрібниць. Починаючи від того, що велику частину в організації Майдану зіграла ПОРА. Після революції "жовта" ПОРА оформилася в партію Каськіва, котрий зараз активно працює у владі, а "чорна" – перетворилася в ОПОРУ, що наглядає за виборчим процесом.

Зараз такої громадянської кампанії фактично немає, хіба що Коаліція учасників Помаранчевої революції (КУПР), але не факт, що вони захочуть цим займатися. Єдина надія – на самоорганізацію.

По-шосте, частина суспільства вважає себе неготовою виходити на протести через засилля партійної символіки на мітингах.

З одного боку, така позиція є доволі дивною, адже політичні процеси в країні фактично неможливі без політичних сил і, якщо опозицію представляють саме УДАР, ОО та "Свобода", то люди мали би бути готовими брати участь в протестах під їхніми стягами, адже більше ніхто й не протестує.

Якщо не підходить – висувайте своїх лідерів, робіть свій окремий Майдан і так далі, якщо в цьому є сенс, і виступайте там з символікою, яка вам підходить. Тим паче дивно чути такі заклики від людей, котрі скоріш за все голосували за котрусь із трьох опозиційних сил, а тепер не хочуть бачити їхніх прапорів на мітингу.

Якщо електорату видавалося, що опозиція не така, яка би йому підходила, чому було б не обрати когось іншого – того ж Ляшка, чи якусь нікому невідому партію.

Можна було б зробити по-іншому, наприклад, підтримати висування Демократичного альянсу, зібравши гроші на заставу для цієї політичної сили, але українці цього не зробили, тому мають працювати з тими, кого ж самі і підтримали.

Прийшовши до влади, дуже хитро спрацювала Партія регіонів, котра замість власної символіки на більшості акцій виставляє своїх активістів чи куплених студентів не з партійними прапорами ПР, а з державними стягами, тим самим показуючи, що це, мовляв, позиція не донецьких, а пересічних українців.

Такий хід виглядає особливо доцільним при конфронтація з опозицією, коли в колонах антагоністів влади майорять партійні прапори, а їм, на противагу, стоять колони з національними прапорами.

Звичайним прохожим, що спостерігають за такими мітингами збоку і не є включеними в політичні перипетії в державі, складно себе ідентифікувати. Зі сторони це виглядає так, наче опозиція виступає проти українців.

По-сьоме, сам початок протестів був для опозиції доволі вдалим, адже все закрутилося-завертілося з низів, а саме з Первомайська та Нової Каховки.

Кращого старту для революції годі й шукати, але ці міста залишилися ледь не єдиними в своєму пориві, країну не охопили дрібні революційки чи навіть протести по всій країні, як це було під час Помаранчевої революції.

Тоді зібралися Майдани майже у всіх містах на правому березі Дніпра. Зібралися сесії місцевих рад, котрі під тиском громади ухвалили рішення про невизнання другого туру президентських виборів і відмовилися визнавати попередні результати ЦВК.

Зараз значна частина місцевих рад в Україні досі підконтрольна опозиції, але вони не виносили ніяких рішень з приводу виборів, хоча часто скликали позачергові сесії, як, наприклад, у випадку з прийняттям Харківських угоди чи закону "Про засади державної мовної політики".

По-восьме, якраз щодо Харківських угод та закону про мови. Опозиція має вже в своєму пасиві дві невдалі спроби провести революцію, але, схоже, так і не змогла зробити ніяких висновків, чому тоді не вдалося.

Адже, фактично, всі передумови для революції, особливо після прийняття закону КаКа, були.

Так, мітинги відбувалися тоді по всій Україні, червень 2012-го став найпротестнішим, але акції в підтримку мови не принесли по суті ніякого результату – Янукович закон не ветував.

Навіть навпаки, зі спокійною душею його підписав, давши завдання Богатирьовій створити робочу групу для вдосконалення закону, результати роботи якої досі не втілені в поправки і невідомо чи колись будуть.

Себто опозиція не вчиться навіть на своїх помилках.

По-дев’яте, все більшу роль в революційних процесах грають інтернет-технології та нові медіа. Завдяки трансляціям на сайтах Радіо "Свобода" та LB.UA з ОВК та під ЦВК, хеш-тегові #вибори2012 в твітері люди мали можливість дізнаватися про події на дільницях та про перебіг виборчої кампанії загалом.

Але, з іншого боку, така активність в Інтернеті створює ілюзію, що всі українці перебувають в курсі всього, що відбувається в країні.

Попри те, що інернет-аудиторія України доволі чисельна – 17,8 мільйонів, користувачів Фейсбуку майже 2 мільйони, твітеру – більше 160 тисяч на осінь 2011 року, та далеко не всі з них є активними та не всі цікавляться виборами.

Але, в активних користувачів, котрі не одну ніч провели біля моніторів своїх комп’ютерів, стежачи за серіалом "вибори 2012" та реаліті-шоу "ОВК 223" в онлайні та політиків, котрі мають свої акаунти в соцмережах складалася ілюзія, що всі перипетії, котрі відбулися під час електоральної кампанії, загальновідомі.

Проте, достатньо їм було вийти за межі свого звичного кола спілкування і вони зіштовхувалися з реальністю, де про вибори людям відомо рівно стільки, скільки показало ТБ і написала преса.

А ще є ж ті, хто політикою не цікавиться зовсім. Тому дуже важливо, щоб політики та активні користувачі соцмереж не сприймали світ лише в розрізі інтернет-аудиторії, бо це дуже дрібна його частина, котра відображає настрої невеликої, хоч і пасіонарної, групи українців.

По-десяте, досі суспільство не отримало ніяких чітких позицій щодо виборчої кампанії лідерів думок та громадських активістів.

Група "Першого грудня", котра складена всуціль з авторитетних людей, як-от: владика Любомир Гузар, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Семен Глузман та інші поки не порушила своєї мовчанки і не видала якоїсь спільної заяви.

На їхньому сайті поки тільки поствиборчі коментарі членів групи різним вітчизняним медіа. Важливість висловлення авторитетних людей важко переоцінити, адже вони відображають думку активної та мислячої частки соціуму.

З усього переліченого вище нескладно зробити висновок, що опозиція та її прихильники поки здебільшого допускаються помилок.

Якщо продовжать в цьому дусі, то шансів на масові протести та на те, що влада почне прислухатися до їхніх вимог, годі й чекати.

Перше, що потрібно зробити опозиції: чітко визначитися зі своїми вимогами та сформулювати своє ставлення до виборів – визнавати їх чи ні, були фальсифікації чи не було, протестувати чи ні?

Крім того, якщо опозиція дійсно бажає досягнути успіху, їй необхідно самій формувати порядок денний, а не підлаштовуватися під те, що їм пропонують Янукович та Партія регіонів. Поки що говорити про якусь революцію не випадає можливості.

Назарій Заноз, для УП