В політиці також потрібні хвилини мовчання
Упродовж передвиборчої кампанії я неодноразово озвучувала свій намір запропонувати як суспільству, так насамперед політичній і законодавчій верхівці своєрідний український "пакт Монклоа". Іншими словами кажучи, концепцію правових документів "Про політику національного примирення".
Зважаючи на вкрай поляризовану конфігурацію майбутнього парламенту і на той градус суспільної нетерпимості, який продовжують розкручувати і стимулювати представники Партії регіонів із доживаючого парламенту, думаю, це будуть дуже вчасні документи.
Суспільство не може коротати своє життя у безглуздій і безрезультатній боротьбі одне з одним, ідучи в ногу з політичними "бізнесюками" від провокацій, які втратили відчуття часу і потреб звичайних людей, і намертво забувши, якими темпами рухається світ, а яка черепаша хода в України.
А будь-яка людина приходить у світ не для того, щоб витрачати своє життя на ненависть і суцільну боротьбу. І тому я є, і далі буду найпершим ворогом тих, хто штучно нагнітає суспільну температуру, незалежно до якого ідеологічного крила вони належатимуть.
Я лютий ворог політичних мінерів країни, бо суспільний діалог, а точніше, суспільна істерія і той лексикон, що пропонує ціла когорта нинішніх чи майбутніх законодавців озлобленому, збіднілому і деградуючому у багатьох аспектах суспільству, є неприйнятним, небезпечним і потребує законодавчої реакції.
Я вірю, що настрої таких, як я, у майбутньому парламенті будуть підтримані іншими політиками і суспільством.
Думаю, попри різновекторну політичну належність, законодавці усіх радикальних "аль-каїд" чудово розуміють небезпеку, які реальні ризики несе їхня свідома, але безвідповідальна словесна діарея збуреному громадянинові.
Рівномірні показники партії УДАР абсолютно на всій території України підтверджують моє переконання, що люди відчувають гострий дефіцит на парламентарів, які би закопали "сокиру війни" у суспільному діалозі.
Люди все-таки мають запит на урівноважених політиків, попри те, що майбутній парламент ознаменується фантастичною строкатістю. Однак така строкатість – ознака життєвого (соціального) відчаю і суто людського спротиву виборців, повязаного із постійними приниженнями різного характеру – від морального, до правового, а не осмислений вибір суспільної конфронтації.
Ця строкатість парламенту – всього лише підтвердження конфронтації із провокативною нинішньою владою від Донбасу до Львова, а не протистояння з тими, хто живе на Донбасі чи у Львові. Бо люди у своїй переважній більшості насправді не хочуть того, що їм нав'язують одіозні політики.
І необрання політичного провокатора Євгена Царькова до парламенту – за що велике "спасибі" "Одесі-мамі" – найкраще підтвердження мого переконання, що насправді люди не хочуть ні війни компроматів, ні війни історичних постатей чи мовної війни. Це опосередковано підтверджують і деякі перші "сміливці" із влади, як-то голова Черкаської ОДА Сергій Тулуб, який нещодавно сказав, що ні Дмитрові Табачнику, ні Вадимові Колісніченку він не має за що дякувати (маючи на увазі суспільне збурення, до якого призвели їхні політичні ініціативи).
Мені здається, що це перший публічний осуд, якщо не публічна незгода, чиновника такого рівня. До того ж людини ну дуже! наближеної до президента. Мабуть, гуманітарні фокуси, та що там фокуси – провокації того одіозного політичного крила Партії регіонів, яке найяскравіше уособлюють саме Табачник і Колісніченко, добре "аукнулися" на місцях.
Так, сьогодні українське суспільство в катастрофічному стані духу, моралі і культури, у тому числі політичної. Але світ знає і більш напружені періоди з життя суспільства. Проте ціною мудрості і розважливості відповідальних політиків світ вибирався із пасток розколів і нетерпимості.
Знову покликаюся на той же приклад примирення в Іспанії часів диктатора генерала Франко. Але для цього потрібна політична воля. І ця воля має бути твердою – якщо ми разом думатимемо про суспільне здоровя і його спокій, а не про 2015 рік. Бо подеколи виникає небезпідставна думка – дожити би деяким політикам до завтра... в політичному сенсі, звичайно.
Думаю, в майбутньому парламенті збереться "кулак" таких, що поділятимуть мої ідеї і проект концепції "Про політику національного примирення", більше того, стануть її співавторами. Це те, на чому я наполягаю вже кілька років – "заклеїти політикам роти скотчем" при трактуванні деяких українських проблем уже, на щастя, історичного, а не життєво необхідного характеру.
Той, хто хоч раз був у онколікарні у якості пацієнта, в інституті травматології чи нейрохірургії, де людське життя має іншу ціну, ніж словесна хірургія від Табачника чи Маркова, слово честі, підтримає мене обома руками.
А той, хто матиме потребу чи бажання розставити акценти чи пріорітети у оцінці якихось світоглядних речей – вдасться до історичної чи художньої літератури, до мистецтва. Бо як сказав один мій багатолітній – хоч і не агресивний, але дуже серйозний – опонент: "До розуміння нації я приходив не так через вашу книжку "Нація", як через її театральну постановку.
Бо тільки після сильного емоційного потрясіння в людині народжується запит на знання, на деміфологізацію чи навпаки – героїзацію окремих людей чи подій. Але дуже багатьом людям ці знання ніколи не будуть потрібними. То навіщо їм їх нав'язувати через політичні "спічі"? Отака ось проста формула складної проблеми.
І тому я думаю, що в політиці у певні часи необхідні хвилини мовчання, як необхідні вони в деякі дні життя.
Проте ці хвилини мовчання аж ніяк не стосуються оцінки роботи влади, незалежно від місця народження її виконавців. І якраз щодо цієї проблеми – проблеми діяльності влади – я ворог мовчанню.
