Геноцид українців і наше сьогодення
Під час фольклорно-діалектологічних експедицій по лінії "Просвіти" в сільські райони Луганської області 1999-2001 роках я вперше почула від літніх людей про Голодомор 33-го.
Тоді мене вразили їхні розповіді про те, як мертві люди тоді, наче снопи, лежали на вулицях і їх подовгу не ховали, а якщо й ховали, то у великі братські могили.
Про те, як матері, аби вижити, їли власних дітей, а пухлі люди перед смертю обгризали власні пальці. Мене вразило і те, що на померлих від голоду казали, що вони "дохли"…
Луганські історики цю тему обминали й обминають досі. І тоді я зрозуміла, що якщо я не зберу і не систематизую ті спогади, цього не зробить ніхто.
А через кілька років тих свідків Голодомору вже просто не буде, і тоді луганська проросійська влада буде резонно стверджувати, що Голодомору на Луганщині не було. А це був би ще один козир у політичній грі, метою якої є виховання луганської молоді не на загальноукраїнських цінностях та історії, а на совково-регіональних – з героями на кшталт Ворошилова та Стаханова.
Коли йдеться про Голодомор 1932-33 років, то досі лунають дуже різні цифри про загиблих – від 4 до 12 мільйонів. Постає питання: чому досі нема більш-менш достовірних даних про жертв Великого голоду?
Відповідей тут кілька. По-перше, реєстрація смертності українських селян сталінським режимом велася в 1933 році неналежним чином. Так, в одному селі Біловодського району Луганської області мені розповіли, як їхній лікар, реєструючи тоді численні смерті своїх односельців, фіксував справжню причину цих смертей і робив у картках відповідний запис: "Помер(ла) з голоду".
А наприкінці 33-го року цього лікаря відправляють на курси "підвищення кваліфікації" до Харкова, повернувшись з яких він повиправляв цю причину масового мору своїх земляків на якісь смертельні хвороби.
По-друге, приблизно третина українських селян в СРСР після Голодомору записалися росіянами. Тому тут більше, на мій погляд, треба довіряти не підрахункам деяких пострадянських істориків – таких як Станіслав Кульчицький, а самим ідеологам та організаторам Голодомору, дані яких базуються на таємних оперативних донесеннях виконавців цього геноциду українців.
Так от, голова ГПУ України Всеволод Балицький окреслює кількість жертв Голодомору 8-ма мільйонами. А Йосип Сталін у своїй приватній розмові з Черчиллем говорив про 10 мільйонів.
Ці цифри тільки на перший погляд різні. Адже Балицький казав про втрати від Голодомору тільки в УРСР, тоді як Сталін – про жертви всього українського населення СРСР. Як відомо, окрім України, геноцид українців відбувся також на північному Кавказі, Нижній Волзі та в Казахстані.
Це найбільш реальні цифри. І коли пан Кульчицький називає 3,4 мільйона загиблих від голоду українців, він мав би знати, що, за розрахунками відомого радянського демографа-дисидента Сергія Максудова, стільки від штучного голоду у 1933 році загинуло тільки українських дітей.
Усі помітили, що не так давно, за Ющенка, питання вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні було на чільному місці. Тепер же навіть сам цей історичний факт або ігнорується, або й заперечується нинішньою владою.
Два роки тому президент Янукович категорично заперечив геноцидний характер Голодомору. А вже минулого року мене, як дослідницю Голодомору на Луганщині, запросили на найбільш провладний луганський телеканал ЛКТ, ведучі якого несподівано дуже лояльно поставилися до теми Голодомору.
Тому можна припустити, що ця тема для режиму Януковича є лише розмінною монетою в його стосунках із Росією.
Відомо, що сьогодні вже близько 70 держав світу визнали Голодомор українського народу, 10 країн навіть погодилися з тим, що це акт геноциду. А от з боку Росії питання визнання або ж невизнання Голодомору й дотепер залишається найбільш дражливим.
Але, на мою думку, це не тому, що Росія не хоче платити Україні компенсацію за цей геноцид. До речі, президент Ющенко дав Кремлю свого часу повні гарантії з цього приводу.
Росія не визнає геноцид українців тому, що після цього визнання їй треба буде визнати і факт існування постгеноцидного суспільства в Україні. І саме це може стати на перешкоді імперським планам того ж Кремля щодо анексії України. Але це тема окремої розмови.
Минулого року під час роковин Голодомору я була у Львові. Увечері там у вікнах багатьох будинків горіли свічки.
А в моєму рідному Луганську на цілий мікрорайон багатоповерхівок побачиш одну, максимум – дві свічки. Чому ж питання Голодомору 1932-33 років викликає більший інтерес на Заході України, аніж на Сході?
На перший погляд, це парадоксально, адже голоду в Західній Україні не було. Але кремлівські ідеологи Голодомору розраховували цим тихим геноцидом змінити українсько-європейську ментальність наших селян на радянсько-євразійську.
На превеликий жаль, їм певною мірою це вдалося. Саме тому тема Голодомору є сьогодні такою неприйнятною серед широких верств населення південно-східних регіонів України, де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був найбільш жорстоким.
Знаємо, що зі шкільних підручників історії сьогодні зникають параграфи з висвітленням питання Голодомору. У школі про нього тепер майже не говорять. Причина – на поверхні: міністр освіти та науки Табачник є агентом впливу Кремля, а за деякими даними, навіть його креатурою в уряді Азарова.
Тому цілком природно, що він провадить кремлівську лінію в українській освіті. І справа тут зайшла так далеко, що вже готується до друку спільний для України та Росії підручник з історії.
А відсутність протестів в Україні з приводу цього провокативного маразму є лише зайвим свідченням того, що наше суспільство є постгеноцидним, а українська нація в цілому – тяжкохворою.
Ірина Магрицька, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, для УП
