Політика безвідповідальності: передвиборчі програми не потрібні ані кандидатам, ані українцям
Українські кандидати в депутати безвідповідально ставляться до підготовки своїх програм: мало хто з них пояснює виборцю, як буде виконувати обіцянки про низькі податки або дешеве житло, а фінансове обґрунтування власних гасел можуть надати взагалі одиниці.
Заява категорична, але вона, нажаль, підтверджується фактами.
Центр політичних студій та аналітики проаналізував передвиборчі програми 397 учасників нинішньої парламентської кампанії, як самовисуванців, так і кандидатів від тих чи інших політичних сил.
Територіальна вибірка досить широка: Крим, Вінницька, Закарпатська, Київська, Одеська, Тернопільська, Хмельницька область та місто Київ.
Програми кандидатів у депутати аналізувалися за чотирма критеріями: наявність конкретних механізмів виконання програми та її фінансового обґрунтування, наявність законів, які кандидат пропонує прийняти в наступному парламенті та зокрема, законів, що відображають інтереси регіону, в якому балотується кандидат.
Чому саме ці критерії?
По-перше, саме законодавчою діяльністю повинні займатися народні обранці після свого обрання і це головний критерій оцінки їх ефективності.
По-друге, безпідставні, гучні і, головне, нездійсненні обіцянки - це маніпуляція і популізм.
По-третє, завдання майбутнього народного депутата – це саме законодавча робота, а не ремонт доріг та встановлення дитячих майданчиків.
Втім, судячи з результатів дослідження, мало хто з учасників виборчих перегонів, що вийшли на фінішну пряму, це розуміє. Програми кандидатів у депутати недостатньо якісні, в них мало конкретики, переважно загальні положення та маніфести. Тільки третина з проаналізованих програм містять пропозиції щодо їх реалізації й тільки 7% були обґрунтовані з фінансової точки зору.
Тепер більш точні цифри:
29,5% програм, які були оцінені експертами Центру, містять механізми їх виконання;
в 7% передвиборних програм вказано, за рахунок яких ресурсів будуть реалізовані обіцянки кандидата;
27,5% кандидатів готові запропонувати новому парламенту конкретні закони;
в 10% програм є перелік законів, які будуть пропонувати кандидати у разі обрання для покращення ситуації в окрузі, в якому вони балотуються.
Тобто переважна більшість кандидатів обрали порожні гасла та обіцянки – програм, які б відповідали одночасно третьому та четвертому критеріям виявилося всього 6,3%. А кандидатів, які мають позитивні відповіді по всім чотирьом параметрами - взагалі 5 з 397.
І це "нерозкручені", і, з першого погляду, недосвідчені політики. Троє з них висуваються у Вінницькій області: Людмила Станіславенко - економіст і бізнесмен, Михайло Лосенко - тимчасово безробітний, Олександр Квашук - фахівець з нерухомості. І по одному з Одеської області та Києва: Олександр Сомов - приватний підприємець та народний депутат Олександр Чорноволенко – по суті єдиний з п’ятірки, хто має політичний досвід.
Незважаючи на те, що Вінницька область дала одразу трьох відмінників, помітних регіональних особливостей у підході кандидатів до своїх програм немає.
У Криму більше приділяють увагу розробці механізмів виконання програм (58,3% з тих, хто балотується в парламент), та ж ситуація в Одеській області (66,7%) та в Києві (31,4%).
У Вінницькій області 43% з тих програм, які були проаналізовані у дослідженні, мають фінансове обґрунтування. Цьому аспекту здебільшого приділили увагу й кандидати із Закарпатської (17%), Київської (25%) та Тернопільської (43,1%) областей.
Хоча один регіональний нюанс все ж є: вигідно від інших регіонів вирізняється Київ. Столичні кандидати ставляться до своїх програм трохи відповідальніше.
Що стосується законопроектів, які пропонують майбутні народні обранці, то серед найпопулярніших: закон про імпічмент президента, про відкликання народних депутатів, про захист української мови, про введення кримінальної відповідальності за голосування картками інших депутатів.
У списку найбільш часто згадуваних закон про додаткові пільги для населення тридцяти кілометрової зони АЕС, закон про захист майнових прав селян-пайовиків, закон про надання довгострокових кредитів під 3-4% на придбання житла та навчання і закон про розвиток сільського господарства в Україні.
При цьому тільки кожен десятий претендент на депутатське крісло обіцяє своїм виборцям підготувати закони, які відображають інтереси його округу. Український парадокс - у виборах беруть участь кандидати-мажоритарники, тобто регіональні кандидати, але їх програми не містять прив'язки до конкретних областей. Весь зв'язок з виборцями зводиться до купівлі голосів або приведення до ладу прибудинкових територій.
Винятки є, але їх показово мало. У числі таких - закон про статус гірських населених пунктів України, підготовлений на Закарпатті, закон про захист навколишнього середовища в Одеській області, закон про рекреаційну зону Криму.
Є серед законодавчих ініціатив кандидатів і досить цікаві або, навіть, "екзотичні".
Наприклад, запропонований одним із мажоритарників Закарпаття законопроект про пільгові умови продажу в торговельній мережі напоїв з винограду, виготовлених приватними підприємцями. А найлаконічнішою виявилася програма кандидата, який балотується в Ялті - всього п'ять слів. "Захистити народ України від бандитів" обіцяє Григорій Тараненко, округ № 7.
Очевидно, що програми кандидатів у народні депутати України дуже низької якості. Їхні програми схожі на "бойові листки", а не на стратегічне планування розвитку країни. Більшість мажоритарників роблять акцент на гучних гаслах, не приділяючи належної уваги практичній реалізації своїх передвиборчих обіцянок.
На жаль, досить часто кандидати вдаються до таких старих схемам, як підкуп виборців - до речі, за останніми даними передвиборча кампанія одного кандидата-мажоритарника обходиться від $ 500 тисяч до $ 3,5 мільйонів й істотна частина цього кошторису йде саме на скупку голосів, запевняють політтехнологи.
Хто винен у ситуації, що склалася? З одного боку самі кандидати, які йдуть по найпростішому, але аж ніяк не найвірнішому шляху маніпуляторів та популістів, не вносячи в свої програми жодної конкретики. Але з іншого боку - українське законодавство не зобов'язує їх бути відповідальними. Закон про вибори народних депутатів регламентує сам виборчий процес, але не зачіпає аспект правдивості й обґрунтованості передвиборних програм.
І третє. Програмами тих, хто в майбутньому буде керувати справами країни, не цікавляться самі українці: за даними соціологів тільки 10% виборців читали передвиборчі програми кандидатів у депутати. В основному вони голосують за лідера або "за гречку". І це найнебезпечніше. Тому що саме таке ігнорування програм, такий неусвідомлений підхід до вибору майбутнього країни дає народним депутатам повне право забути про порожні обіцянки, на які вони виміняли голоси українців.
***
Усі дані та відомості про кандидатів, та їхні програми бралися з офіційного сайту Центральної виборчої комісії.
Дослідження здійснювалося Центром політичних студій та аналітики за підтримки National Endowment for Democracy
