Стратегія України: як уникнути національної катастрофи

Національна стратегія України, як і стратегії багатьох інших країн світу, зосереджена довкола однієї екзистенційної проблеми – як зберегти національну ідентичність та незалежність, особливо в контексті динаміки глобальних відносин.

Вирішення цих непростих завдань є першочерговим на порядку денному кожної політичної сили, яка приходить до влади в державі.

Але, окрім як від національних прагнень і переконань, результат визначення стратегії до великої міри залежить від багатьох факторів: країн-сусідів, великих гравців, інших центрів міжнародного впливу та загальної геополітичної диспозиції.

Нещодавно відомий американський геополітик, директор агенції "Стретфор" Джордж Фрідман написав статтю присвячену стратегії Польщі і актуальним проблемам польської зовнішньої політики, яка є дуже доречною для української зовнішньополітичної ситуації.

На думку Фрідмана, для деяких країн геополітика відіграє другорядне значення, однак для Польщі, а на мою думку, через велику кількість подібних факторів, і для України, геополітика – це також питання існування, адже поразка неминуче тягне за собою національну катастрофу.

За своїм геополітичним положенням Україна перебуває у схожому становищі, що й Польща, а зовнішньополітичні дилеми поляків майже повністю аналогічні українським.

Найближчим часом Фрідман навряд чи напише аналогічну статтю присвячену стратегії України, тому, рухаючись в межах логіки американського геополітика та частково використовуючи його методологію, можна зробити аналіз і випрацювати рекомендації для української стратегії.

Ключовою, на думку Фрідмана, стратегічною проблемою Польщі є географічне положення, а саме незахищеність та статус буфера між Німеччиною та Росією. Але ця проблема є одночасно одним із варіантів формування польської зовнішньої політики.

В даному контексті слід підкреслити, що для України питання власного буферного статусу є також проблематичним для зовнішньої політики. Ця проблема є головною для визначення в усіх існуючих концепціях української геополітики.

Для декого буферність країни є ідеальним вирішенням зовнішніх проблем, що дозволяє маневрувати між різними учасниками міжнародних відносин. Дехто трансформує і розширює це поняття до багатовекторності, яка не зобов’язує країну орієнтуватись на єдиний вектор.

Ще один варіант – це створення союзу з однією зі сторін з метою власного захисту. Однак даний сценарій, з точки зору геополітики, є досить ризикованим, адже існує велика ймовірність залежності від країни-партнера, поглинання або навіть окупації.

Крім цього, є третій варіант розвитку – пошук третьої країни-партнера, яка буде гарантувати національну безпеку. Але в цьому випадку недоліком є те, що, по-перше, гарантування такої безпеки може інколи суперечити інтересам гаранта, по-друге, це може бути неможливим, якщо самій країні-гаранту загрожує небезпека.

Цінність будь-яких гарантій з боку сторонніх країн полягає виключно у стримуванні нападу з боку потенційного агресора. Останній варіант, на переконання Фрідмана, є найменш ефективним.

Для ілюстрації доречно пригадати український приклад відмови від ядерної зброї, коли великі міжнародні гравці зобов’язались гарантувати безпеку України. Однак з практичної точки зору, у випадку загрози, країни-гаранти, швидше за все, застосують лише офіційну критику в бік агресора і оприлюднення різноманітних декларацій.

Це визнає і Фрідман, який наголошує, що "холодна війна" обійшлась США в 40-років ризику та шалених витрат, тому американці не можуть собі дозволити повторення чогось подібного.

Ще одним варіантом посилення власного становища для країн на міжнародній арені є використання інтеграційних процесів і членство в міжнародних організаціях: НАТО, ЄС, ВТО, тощо. Перебування у даних структурах може автоматично зняти проблему можливої агресії.

Наприклад, після вступу Польщі до НАТО для поляків зникла потенційна загроза з боку Німеччини. Однак через економічні проблеми в середині Євросоюзу та тісні зв’язки німецьких і французьких політиків, зокрема колишнього канцлера Герхарда Шредера з російською політичною верхівкою, існує сценарій зближення найбільших європейських країн з Росією.

Це є небажаним геополітичним кроком як для України, так і для Польщі.

Ймовірність такої співпраці велика, з обох сторін існує чисельне коло інтелектуалів, які поділяють таку співпрацю. Європейські симпатики цього альянсу вважають, що компенсувати відсутність військової системи захисту в Європі і вийти за межі НАТО можна лише за допомогою російських ресурсів.

Натомість російські євразійці переконані, що саме розбудова геополітичної вісі Париж-Берлін-Москва становить реальну загрозу американському атлантизму, який зі свого боку розробив контр-стратегію проти реалізації такого сценарію.

Зокрема на початку 2000-х дослідний інститут американських консерваторів "Heritage Foundation" опублікував статтю Джона Халсмана під назвою "Збирання вишень: запобігання появі перманентного франко-німецько-російського альянсу", де автор порівнював можливий союз з компанією Дороті з казки "Чарівник країни Оз".

У компанії Дороті були створіння, кожне з яких було позбавлене якоїсь фундаментальної якості: у Страшили були солом'яні мізки, у Залізного Дроворуба не було серця, а у Лева – хоробрості. Кожен з них був неповноцінним, але, будучи зібраними в команду навколо Дороті, вони могли здійснювати ті завдання, які перед ними стояли.

За прикладом цієї історії Халсман уподібнив Францію, Німеччину і Росію цим друзям Дороті: у Німеччини немає армії, французька економіка в кризі, Росія взагалі перебуває в стані напівнепритомності, але, тим не менш, якщо скласти потенціал цих країн, то для американців виникне цілком серйозна небезпека.

У своєму аналізі Фрідман також розглядає й концепцію Юзефа Пілсудського "Міжмор’я" – створення союзу держав Центральної Європи від Балтійського до Чорного моря для спільного протистояння Німеччині та Росії.

Однак американський геополітик визнає, що концепт "Міжмор’я" не досяг успіху, власне як і подібна українська доктрина – Балто-Чорноморської федерації.

Фрідман дає позитивну оцінку деяким дипломатичним крокам Польщі, а саме її участі у справах України і Білорусії, що оцінюється ним як стратегічно правильні рішення – адже ці держави так само є буфером, який захищає східний кордон Польщі.

"Найімовірніше, Польщі не вдасться перемогти Росію в дуелі за вплив у цих двох країнах, однак її дії видаються виправданим маневром в контексті більш масштабної стратегії", – пише Фрідман.

Слід зазначити, що у відносинах з Польщею Україна також має дотримуватись прагматичного підходу і використовувати її як посередника або лобіста для просування власних інтересів у Європі. Наскільки це вдало вдається реалізувати українській стороні – інше питання, яке повністю залежить від українського керівництва.

Створення дієвих методів безпеки вимагає від будь-якої держави наявності декількох важливих факторів: часу, ресурсу та національної волі.

Власне час і у поляків і в українців є, адже Фрідман переконаний, що загроза з боку Росії, як країни з найбільш агресивною політикою і амбіціями, скоріше теоретична, аніж реальна.

Головне питання – це наявність національної волі, яка забезпечить внутрішню єдність для досягнення мети, готовність нести відповідальність за майбутнє держави.

Україні слід вийти за межі локального дискурсу політики і активніше долучатися до різноманітних міжнародних програм, ініціювати ефективні проекти підтримки та захисту української діаспори, більш інтенсивно формувати імідж та образ держави за кордоном і так далі.

Будувати національну політику не лише в межах традиційних методів, а більше приділяти уваги "м’якій силі" з розрахунком на перспективу і за наявністю альтернативних сценаріїв.

Слід також зауважити, що національна стратегія держави – це не лише офіційний документ, прийняття якого вимагають сучасні бюрократичні норми міжнародних відносин, а чітка інструкція до здійснення послідовної зовнішньої політики.

У держави може бути чудова національна стратегія, але відсутня ефективна зовнішня політика. Все залежить від рівня людей, які реалізують цю політику, від їхньої здатності вчасно застосувати необхідні методи для вирішення окремих завдань, від їхньої послідовності та рішучості.

Свою славу та авторитетність Збігнєв Бжезинський здобув саме через те, що, на відміну від інших геополітиків, він не лише розробляв американську стратегію, але безпосередньо її втілював. Поки інші вивчали історію і теорію політики – він її формував.

У ситуації, що наразі склалася в політичній системі України, не зовсім реалістично виглядає, що політики здатні оцінити ситуацію і ресурси, щоб ефективно використати їх для розвитку.

Однак їм, як і громадянам, нарешті варто чітко усвідомити, що тільки ми самі можемо вирішити наші проблеми, як внутрішньодержавні так і зовнішні. В цьому може бути лише підтримка міжнародних партнерів.

Проблеми України ніхто не вирішуватиме, по-перше, через те, що вони нікому не цікаві, крім самих українців. А по-друге, вирішення будь-яких проблем передбачає матеріальні витрати та неймовірні зусилля. Тож сподіватись на закордонних ентузіастів, які бажають віддано працювати на міжнародний розвиток України, зовсім наївно.

Олександр Саліженко, для УП