Україною крокує мовний шабаш. Як зупинити?
З рідного краю надходять щораз тривожніші вістки про мовний шабаш, який заініціювала Партія регіонів, внаслідок чого в багатьох областях російська стала регіональною, витісняючи зі сфери державного ужитку й без того століттями дискриміновану, переслідувану й упосліджену українську мову.
Місцями Україна гудить як розтривожений вулик: несприйняття російськомовними персоналіями україномовних, рідше – навпаки, досягає критичної позначки.
Уся ненависть і зневага до питомих українців, яку століттями прищеплювали царат, совєтський режим, нинішні ЗМІ триколірної РФ, вихлюпується назовні в потворній формі.
ПРУ злочинно розв`язала міжнаціональне протистояння. Однак регіонали радісно потирають руки: перед парламентськими виборами вони вдало кинули кістку розбрату в суспільство, яке, до речі, однаково ненавидить їх на сході та заході, півночі й півдні України.
Миттєвий успіх досягнуто. Верховоди надіються, що в російськомовних областях завдяки цьому ПРУ збільшить електоральну підтримку на виборах-2012.
Що буде далі з Україною донецьких паханів із кримінальною ментальністю менше всього турбує. Аби ще рік-два продовжити собі панування, аби доостанку "прихватизувати" те з народного добра, що можна вважати нічийним.
Круті донецькі братки, які не сповідували нічого крім "бабла", не можуть і не хочуть своїм куцим розумом осягнути те, на що вони замахнулися: генетичну пам`ять, національну ідентичність, духовність, мову, історію, культуру, літературу тощо прадавнього європейського народу, при тім – на його етнічній території.
І за це рано чи пізно їм доведеться відповідати.
Щодо сепаратистських настроїв в Україні, викликаних мовним законом, то, на мою думку, це – тимчасові настрої. Причин немало, повторно назву найголовнішу: бандитську владу так само люто ненавидять у Львові й Донецьку, в Чернігові й Одесі.
Вона окрім люмпену нікого більше не може консолідувати. Отже після парламентських виборів брудна піна, піднята з глибин совкової свідомості російськомовного електорату, спаде. Але закон про мови в Україні почне діяти виключно на користь російської, винищуючи дорешти українську.
Внаслідок цього не передбачається зшивання розрізнених частин України українською мовою (повновартісною державноюш) як цементуючого чинника.
Статей на мовну тематику щодо прийняття закону Колісниченка-Ківалова немало в Україні. Однак більше описового характеру. Бо мало хто з авторів, як кажуть, глянув у корінь: знищення української мови може стати світовою гуманітарною катастрофою, з можливими незворотніми наслідками.
Передовсім її цілковито витіснять зі ЗМІ, освіти, культури, діловодства, судочинства, книгодрукування тощо в Україні.
Вочевидь, донецькі пахани та іже з ними, які нині дорвалися до влади, все ще не можуть збагнути: вони орудують насильницькими методами не на своїй "малій батьківщині", де всіх давно прогнули під себе, а у великій країні, яка є часткою світової цивілізації.
Нагадаю, що українська мова, література, культура, історія, фольклор, звичаї та інше є невід`ємною складовою світової духовної скарбниці. І це духовне надбання дуже скоро відстоюватиме кожен гуманітарій, зокрема світового засягу.
І не тільки. Можна очікувати, що міжнародний академічний світ із великими вкрапленнями авторитетних українців, передовсім у Північній Америці, нині-завтра почне гучно бити на сполох. А значить, підписантам і авторам мовного закону ставатиме непереливки.
Окрім того, відстоювання права української мови не тільки на існування, але й на повновартісне функціонування на рідній землі стане для української діаспори справою національної честі й людської гідності.
Утім, перші міжнародні дзвіночки вже пролунали. Венеціанська комісія вважає, що в законопроекті "Про засади державної мовної політики" є недостатньо гарантій для використання та захисту української мови.
Під час нещодавнього візиту в Україну верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллєбек так висловився про мовний закон: "Надання непропорційних переваг російській мові з одночасним усуненням більшості стимулів до вивчення чи вживання української на значній території України потенційно здатне підірвати саму єдність держави".
Водночас він наголосив на небезпеці ескалації мовного протистояння в "передвиборчій атмосфері" України.
Свою стурбованість щодо загрози українській мові висловила також Асоціація українських правників Америки Ukrainian American Bar Association, UABA.
У своєму зверненні, що теж вміщав відкритий лист Координаційного комітету по захисту української мови Київської філії "Меморіалу", Асоціація закликала верховного комісара ОБСЄ "продовжити критику законопроекту", а нині вже закону "Про засади державної мовної політики".
У відповіді, надісланій Асоціації, пан Курт Веллєбек повторно дав негативну оцінку законові Колісниченка-Ківалова: "Я вважаю, що підхід до мовної політики, викладений у цьому мовному законі, викликає глибокі протиріччя, та, ймовірно, призведе до подальшої поляризації українського суспільства".
Цей високий достойник наголосив на тому, що Асоціація та інші групи повинні "продовжувати займатися цією темою".
Виглядає, що ініціатори-"проффесіонали" мовних нововведень в Україні й такі ж самі втілювачі досі не зрозуміли, яку скриньку Пандори вони відкрили. І для себе теж.
Позаяк знищення української мови може кваліфікуватися як етноцид – геноцид за національною й мовною ознакою проти титульної нації України.
Широка світова громадськість поки що не відреагувала на той факт, що в ХХІ столітті в центрі Європи авторитарна влада на чолі з Януковичем здійснює етноцид українського народу. Потрібно достатньо інформації та часу на осмислення.
Щодо самої інформації, то вона обов`язково з`явиться не тільки у світових ЗМІ, але й на столах керманичів провідних держав світу. Про це подбає українська діаспора.
І найголовніше: злочин етноциду/лінгвоциду може потрапити під кримінальну відповідальність, яка є обов`язковою для виконання всіма країнами світу і не має терміну давності.
Отже рано чи пізно на міжнародній лаві підсудних можуть опинитися "герої" етноцидного експерименту: Віктор Янукович, Володимир Литвин, Вадим Колісниченко, Сергій Ківалов і, можливо, так званий міністр освіти Дмитро Табачник, такий же міністр культури Михайло Кулиняк.
Передовсім для цього потрібно створити прецедент в ООН: застосування поняття геноциду не до фізичного, а до духовного знищення будь-якого народу.
З цією метою передбачається задіяти три групи збору доказового матеріалу:
- правничу, яка, зокрема, зможе аргументувати наступне: не тільки фізичне, але й духовне знищення несе в собі велику загрозу для існування українського народу;
- історичну – тяглість фізичного й духовного знищення українського народу, остаточне зникнення якого відбувається на його історичній землі шляхом впровадження мовного закону;
- збір фактажу, який би підтверджував політику етноциду/лінгвоциду проти українського народу, яку здійснює влада донецького паханату.
Скажу, що в діаспорі є достатньо незалежних груп і асоціацій, які можуть найближчим часом приступити до реалізації цього надзвичайно важливого всеукраїнського проекту.
Принагідно висловлю декілька неприємних слів в адрес окремих українських журналістів. Але спершу не про це.
Нещодавно мені пощастило співпереживати з авторами Андреєм Нєкрасовим і Ольгою Конською при перегляді їхнього документального фільму "Уроки російської", де в російсько-грузинську війну поставлено (росіянами!!!) правдиві й мужні акценти.
Мабуть, найвищою оцінкою цієї документальної стрічки був такий коментар: "Ці люди – це совість Росії, совість яка не потрібна і так зневажена в медвєпутінському царстві ЗЛА".
Хто з провідних журналістів України безперервно виступає на захист мови українського народу, який споконвіку мешкає на Богом даній землі?
Виглядає, що крім Віталія Портникова важко назвати кого-небудь.
Мені соромно за Мустафу Найєма, Катерину Горчинську, зрештою, Андрія Шевченка та інших, які в часи гонінь української мови прагнуть урвати для Києва статус англійської як регіональної.
Чи ж бо не бенкет під час чуми?! Де ваша громадянська позиція, пані/панове-журналісти?! Прикро, але "совістю України" можна назвати тільки Віталія Портникова, а не жодного з перелічених журналістів.
І насамкінець. Гадаю, що ревним убивцям української мови ще зарано сушити сухарі. Однак варто над цим задуматися.
Марта Онуфрів, журналіст Торонто, Канада, для УП
