Галичина: між П'ємонтом і Вандеєю
Виборча кампанія 2012, на жаль, відбувається за усталеним сценарієм, що у результаті призведе до виборчого рецидиву: голоси виборців поділяться за регіональним принципом.
Західна Україна в основному голосуватиме за опозицію. Схід і Південь в цілому підтримає Партію регіонів.
Отже, слід очікувати, що ключове для України питання національної єдності не буде вирішене. Навпаки, політичне протистояння "Заходу" і "Сходу" може посилитися, що аж ніяк не сприятиме зміцненню української державності.
Очевидно, що вина за таку ситуацію лягає на всіх, але передусім на Галичину, яка була і залишається справжнім форпостом ідеї незалежності України і соборності її земель.
Тим часом реальний вплив Західної України на політичний Київ, не кажучи вже про політичний Донбас, слабне.
І хоч у цьому не хочуть зізнаватися національно свідомі галичани, але й вони не можуть заперечити слова радника президента Герман, яка їм, на мою думку, справедливо "дорікнула", що скандальний закон про мови, який так збурив суспільство, став можливим, в тому числі, й через слабкість Галичини, яка не зуміла мобілізувати загал на адекватний спротив.
Ця стаття – не аналіз стану нації, зокрема її галицької складової. Маю лише намір звернути увагу на явища і факти, які можуть стати тенденцією політичної Галичини, що може засвідчити зменшення її ролі і місця в загальнодержавному масштабі.
Цьогорічна виборча кампанія показує, що Галичина і надалі залишається плацдармом для тих політичних сил і кандидатів, які роблять ставку на національну ідею. У цьому, звичайно, її сила. Але…
Вже на цих виборах почав кристалізуватися так званий "галицький сепаратизм". Він проявляється у різних іпостасях.
Скажімо, стає звичним бачити кандидатів, які обіцяють виборцям, що вони – "націоналісти", а тому, коли здобудуть мандат, то утворять в парламенті "міцне львівське лобі", яке захищатиме інтереси львів’ян і Галичини.
Цікаво, що такі "націоналісти" вже апріорі здали Волинь, Буковину, Закарпаття, де рівень національної свідомості виборців мало чим поступається Галичині.
Виборча кампанія стала благодатним ґрунтом для озвучення різних варіантів модерної "національної ідеї".
Одні відверто заявляють про необхідність існування специфічної "галицької партії", яка б стала виразником модерної "національної ідеї", а саме сепарації Галичини від іншої частини України, що дасть можливість зберегти на території заходу країни національну ідентичність, українську мову, "все те, що так дороге галичанам, і що ненавидять у Донбасі".
Другі бачать панацею у відмежуванні від будь-яких виявів націоналізму, оскільки останній, на їх думку, не сприймається на Сході і Півдні України. Для цього галичанам, щоб об’єднати "дві України", треба обов’язково вибачитися за "єврейські погроми", "злочини ОУН і УПА", "Волинську трагедію" тощо.
Цікаво, що при цьому ніхто не просить галичан "вибачатися".
Проте, одні і другі не помічають головного: їхні ідеї не знаходять масової підтримки в Західній Україні, але натомість маргіналізуюють Галичину, яка витворює собі образ території не здатної жити реальними проблемами нації і держави.
Нещодавно у центрі Трускавця привернув увагу величезний білборд, де у біло-чорних тонах, у лежачому стані зображений Іван Франко. Написи на ньому мають на меті переконати гостей, що у Трускавці не має місця для справжнього світоча нації – Івана Франка.
Цей величезний білборд з’явився тут одразу ж після того, коли стало відомо, що бюст Великого Каменяра, який багато років стояв в одному із скверів міста, із нез’ясованих причин впав.
Відтак громада поділилася на два табори: одні вважають, що це акт вандалізму; другі – пояснюють усе недобросовісністю тих, хто ще у радянські часи встановлював бюст. Ось така "політика" у Трускавці.
Переконаний, що у Трускавці, як і в будь-якому іншому місті України, Іван Франко у великій пошані.
"Битва" ж за Франка – ілюстрація деградації галицького політикуму, який не тільки розставляє фальшиві акценти у цьогорічних виборчих перегонах, а й не відчуває реальних потреб нації й потроху звикає до спекуляцій на постатях, які в усі часи залишатимуться для українців їхніми національними символами.
Проте було б не вірно стверджувати, що описане вище віддзеркалює усі аспекти ситуації, яка склалася у Галичині. Існують протилежні приклади, що дозволяють говорити про значний державотворчий потенціал Галичини.
Правда, ці приклади можна взяти не з політичного, а духовного життя краю.
Насамперед йдеться про місце і роль Української Греко-Католицької Церкви у сучасному українському суспільстві. Ще зовсім недавно УГКЦ сприймалася виключно як територіальна, зокрема галицька Церква, вплив якої обмежувався в основному Західною Україною.
Сьогодні ж УГКЦ успішно трансформується у духовно-суспільний інститут всеукраїнського значення, а відтак її впливи посилюються як на заході так і на сході й півдні України.
Саме з лона цієї Церви виріс такий моральний авторитет сучасності як кардинал Любомир Гузар. Характерно, що його авторитету не заважає не тільки галицьке походження, а й приналежність до католицизму, який не має домінуючого впливу в Україні.
Чому УГКЦ вдалося те, що поки що не вдається політичній Галичині? Думаю, що над відповіддю на це питання мають попрацювати усі галицькі інтелектуали, яким не байдужа доля краю і України.
Але одна із відповідей – на поверхні. УГКЦ як у минулому так і сьогодні намагається бути сама собою. Вона не догоджає ані владі, ані опозиції, не пристосовується до обставин, а намагається їх змінити.
Іншими словами, наполегливо робить те, що має робити будь-яка християнська Церква – несе правду євангельської істини. А тому позитивно сприймається на різних теренах України.
І не лише Церква, а й її символи – митрополити і патріархи, про яких українці мало що знали у минулому.
До речі, про національні символи. Ніколи не належав до тих, хто хапався за серце при самій згадці, що такі герої України як Степан Бандера чи Роман Шухевич мають бути гідно вшановані не лише в Галичині, а й у інших куточках України. Для мене це є самозрозумілим.
Проте місія Галичини не стільки у тому, щоб канонізувати Бандеру і Шухевича, як показати приклади національних героїв, які були і будуть зразком не стільки галицького як соборницького мислення.
А тому слід не відмежовуватися від Бандери і Шухевича, а добавляти інші приклади, про які мало знає так звана велика Україна.
Скажімо, на жаль, і надалі залишається маловідомим галичанин Євген Коновалець, один із лідерів ОУН без якого не можна собі уявити Українську Народну Республіку, яка постала у Києві.
Саме Коновалець у найгрізніші роки Української революції 1917-20 років, маючи під рукою велику армію, не спокусився на заклик галичан спрямувати її на захист Львова, а захищав Київ як столицю соборної України.
У свій час, а саме на початку 90-х років минулого сторіччя Галичину справедливо називали П’ємонтом, тобто територією, де починався новий етап змагань за державну незалежність України.
Можливо сьогодні Галичина втратила звання П’ємонту. З цього не слід робити трагедії. Більш важливо, щоб Галичина, як і будь-який інший терен України, не перетворився на Вандею, звідки почнеться процес ліквідації нашої незалежності.
Богдан Червак, голова ОУН, для УП
