Мовний лікбез для "нєпанятлівих"
Часто в Україні прихильники російської як другої державної або російської як регіонально люблять побалакати на тему європейської "традиції" й світового "досвіду" багатомовності.
Ці неабиякі мудрагелі пропонують узяти за зразок для вирішення так званих мовних проблем в Україні, насправді періодично штучно роздмухуваних антиукраїнськими силами, нині – ПРУ, існуючі дво- або багатомовності Бельгії, Канади, Швейцарії тощо.
Однак мало з тих, хто відстоює такий вихід із нібито існуючої мовної проблеми в Україні, знайомий із нюансами вирішення мовного питання по-швейцарськи, по-канадськи чи по-бельгійськи, зокрема із затяжними проблемами більшості країн, які проголосили дво- або багатомовність.
Передовсім для припинення мовних спекуляцій потрібно розмежовувати кардинально відмінні поняття "титульна нація" та "етнічна територія" від "країни емігрантів" і "масових поселенців". І їх не сплутувати.
Отже за невеликим винятком європейські держави заселені титульними націями, що проживають на етнічних територіях: Франція – французами, Німеччина – німцями, Чехія – чехами, Польща – поляками, Україна – українцями.
У кожній із перелічених і неперелічених країн, окрім деяких, державною мовою є мова титульної нації. Варто сказати, що державні мові захищаються відповідними законами і незначним етнічним меншинам або емігрантам зась до зміни їхнього статусу.
Тим паче – подекуди, зокрема у Франції, Польщі, нещодавно прийнято спеціальні закони для захисту державних мов, зокрема від наступу на них англійської як міжнародної.
Із 43 європейських країн багатомовними є тільки шість із населенням у 42 мільйони осіб, що складає приблизно 5% від усієї Європи. Це Бельгія, Швейцарія, Боснія і Герцеговина, Ірландія, Фінляндія та Білорусь. Розглянемо мовну ситуацію в кожній із шістьох перелічених країн.
Бельгія – штучно утворена державна формація з різко відмінними голландськомовною Фландрією (55%) та франкомовною Валлонією (32%), з деякими німецькомовними територіями. Щоб зменшити давню напругу між франкомовним півднем і фламандськомовною (діалект голландської) північчю, було прийнято закон "Про свободу мов".
Тобто адміністративно країну розділено на частини за мовною ознакою. Однак прийнята дво-, тримовність не врятувала Бельгію: зростають сепаратистські настрої, виникають тривалі політичні кризи, наближаючи можливий розпад країни.
Швейцарія, яку населяють німецькомовні (64%), франкомовні (19%), італомовні (8%), ретороманськомовні (менше 1%) мешканці, має чотири офіційні мови, але лише всередині країни. Традиційно Швейцарія є мультикультурною країною, в якій упродовж століть у винятковій міжнаціональній злагоді уживаються різні народи.
Боснія і Герцеговина заселена боснійцями (47%), сербами (37,1%), хорватами (15,3%). Особливістю цієї багатоетнічної країни є також наявність відмінних релігій: мусульман-боснійців (48%), християн-православних сербів (37%) і римо-католиків хорватів (14%), що, до певної міри, гармонізується трьома офіційними мовами.
Нині ще рано говорити про довговічність цього утворення – багатонаціонального й такого незвичного за конфліктуючими між собою віросповідуваннями.
Ірландія дуже схожа на Україну: важке колоніальне минуле, що призвело до втрати національної ідентичності значної частини населення. Відсутність спеціальних державних програм, спрямованих після відновлення незалежності на повернення національної пам`яті титульним націям в Ірландії й Україні зумовили дальше домінування мов колишніх метрополій.
Мовою титульної нації розмовляють в Ірландії – 1/3 населення, Україні – 38%, натомість більшість користується мовою колишніх колонізаторів – англійською, російською.
Ірландська мова далі відсутня у вищому шкільництві, діловодстві, більшості ЗМІ тощо.
Промовистою є статистика України: згідно з переписом населення 2001 кількість українців складає – 77,8%, з них розмовляють українською – 38%, росіян – 17,3% та інші національності.
Звідси можна зробити висновок: різниця між кількістю російськомовних і україномовних українців – 77,8% і 38% – є майже 40%. Саме ця частка російськомовних українців свідчить про насильницьку русифікацію з боку всіляких імперських Росій – царської та в обгортці Совєтського Союзу.
Слід наголосити на тому, що домінування мов колонізаторів над мовами титульних націй таїть три головні небезпеки: перша – під назвою "незавершена незалежність", без повного процесу деколонізації, внаслідок чого у ближчій чи дальшій перспективі можливе повернення Ірландії, тим паче України до попереднього колоніального стану.
Друга – сепаратистські настрої, що підігріваються з постколоніальних центрів, які можуть призвести до відторгнення частини країни та входження її до колишньої метрополії.
Третя – перешкоджання імперськими центрами виходу колишніх колоній на ширші міжнародні води й досягнення ними добробуту, протидія консолідації розрізнених частин населення країни.
Мета неоімперщиків єдина: повернути незалежні країни у своє прокрустове ложе.
Заувага: для Ірландії вірогідність такої розв`язки в десятки-сотні разів менша, ніж для України, особливо нині, коли відбувається нищення всього українського режимом Януковича, в тому числі – після прийняття закону "Про засади державної мовної політики".
Особливої уваги заслуговує мононаціональна Білорусь, яку населяють майже 84% білорусів (23% з них вдома говорять білоруською, публічно – 6%), натомість росіяни складають заледве 8%.
Колоніальна залежність Білорусі від імперської Росії, а слідом й антинародний режим Лукашенка завершили чорну справу: після надання російській мові статусу другої державної, білоруську практично витіснено з усіх сфер державного функціонування, зокрема з освіти, діловодства, судочинства, книгодрукування, ЗМІ тощо.
Згідно з останніми висновками ЮНЕСКО, стан білоруської мови можна назвати "потенційно загрозливим" – вона наближається до межі зникнення.
Утім, пора провести сумні аналогії між Білоруссю й Україною: за умов дії на всю потугу мовного закону Колесніченка-Ківалова, українська мова, як і білоруська, може опинитися на постколоніальному або ще й гірше – колоніальному конвеєрі смерті.
Утім, не варто забувати про майбутній перепис населення, який відбудеться наступного року. При патологічній ненависті влади донецьких до всього українського, беручи до уваги їхні шулерські здібності, результати перепису можуть бути повністю пофальшовані на користь російської мови.
Таким чином, в Україні можуть прийняти російську мову як другу державну. А це, як спостерігаємо в Білорусі, може стати остаточним смертельним вироком для титульної нації: національної ідентичності, української мови, культури, історії, книгодрукування, перебування в інформаційному просторі тощо.
У Фінляндії дві державні мови – фінська і шведська. Остання, до певної міри, як дань колоніальній прив`язаності; шведів – усього 6%. Хоча, мабуть, у наданні статусу шведській головна причина криється в потребі нейтралізувати русифікаторський вплив після відокремлення Фінляндії від Росії.
Варто наголосити на тому факті, що в цій країні шведська мова не є повновартісною державною мовою, а прив`язаною до певних територій. Її поширення постійно скорочується, тож у недалекому майбутньому, принаймні де-факто, в Фінляндії буде єдина державна мова – фінська.
Прикладом державницького розуміння виняткової ролі мови титульної нації як консолідуючого й мобілізуючого чинника громадянського суспільства є Ізраїль. Саме цій країні вдалося здійснити майже неможливе: повернути з небуття мову іврит, яка використовувалася для релігійних потреб, щоб з часом нею заговорили всі кругом: у вищих державних кабінетах, судах, студентських аудиторіях, радіомовленні й телебаченні, побуті та інше.
Справді, приклад гідний для наслідування!
Окремо зупинюся на країнах Північної Америки, заселених переважно емігрантами з Європи. Передовсім через те, що до двомовності Канади часто звертаються захисники "вєлікава, магучєва" в Україні.
Принагідно зауважу, що жорстока колоніальна політика щодо аборигенів Північної Америки не є темою цієї статті. Зазначу, що в Канаді тубільне населення, індіанці, нині частково віртуально перебувають у своєму прадавньому світі, отримавши в довічне користування величезні обшари прекрасної землі, й переважно знаходяться на державному утриманні.
Хочеться наголосити на тому, що з різних причин тубільне населення Канади та США не бере участі в державному житті. Склалося так, що мови переважаючих частин населення федеративної Канади отримали статуси державних, а це – англосаксонці (58%) й французи (22%).
Однією з причин надання французькій статусу державної була спроба зменшити традиційне міжнаціональне протистояння між французами й англосаксонцями. Однак визнанням французької другою державною закладено міну сповільненої дії під існування монолітної Канади.
Адже нерідко у франкомовній провінції Квебек спалахують сепаратистські настрої на відокремлення: поки що референдуми 1980, 1995 років відбулися не на користь французьких радикалів. Утім, найближчим часом можливий новий сплеск сепаратизму у провінції Квебек.
У контексті значення англійської мови, в американському варіанті, як чинника збереження територіальної цілісності країни варто згадати США. До речі, населення в ній класифікують за шістьма етнічними категоріями-расами: біла (80%), чорна, афро-американці, американські індіанці, народності Аляски, азіати.
Цікаво, що в південних штатах США компактно проживає іспаномовне населення (15%), однак всупереч деяким намаганням державні чинники не спішать надавати спеціальний статус іспанській.
Причина: межування США з Мексикою, історичною батьківщиною переважної більшості іспаномовного населення, що в подальшій перспективі може спровокувати сепаратистські настрої.
Мета статті: допомогти певній частині громадян України позбутися совєтських штампів, подивитися на світ не з імперсько-кремлівської дзвіниці, а з висоти Ейфелевої чи Торонтонської веж.
Зрештою, наблизитися до тих світових стандартів, які забезпечують верховенство права, рівність кожного перед законом, правопорядок, перебування найвищого посадовця в кріслі не задля наповнення власної кишені й спорудження палаців у всіляких межигір`ях, а задля служіння суспільству, його високих стандартів, поваги до людських прав тощо.
Отже, чим скоріше постколоніальна Україна залишить позаду своє минуле, а громадяни почнуть його переосмислювати, активно втручаючись в процес державотворення, тим скоріше в країні зникне державний бандитизм, казнокрадство, корупція, беззаконня, суцільні злидні й непомірні розкоші мажорів.
Бо саме від позиції кожного українця залежить, коли він почне жити в самодостатній державі з усіма принадами й вигодами демократичного світу.
Отже витискуймо зі себе совкового раба, інакше ще довго животітимемо в суцільній донецько-кримінальній зоні, в яку перетворюють Україну!
Марта Онуфрів, журналіст, громадянка України, Канада, Торонто, для УП
