Допоки "червоно-коричневі" вирішуватимуть долю країни за нас?
Днями оце їхав Києвом в автобусі. Звичайному, львівського виробництва. Досить новому, і навіть не вщент наповненому людьми. Оскільки йшлося ще про час, коли день тільки переходить у вечір, більшість пасажирів була чи то пенсійного, чи то передпенсійного віку – молодші або ще працювали, або вже десь відпочивали і додому не поспішали.
Одним словом, присутнім у комунальному засобі міського транспорту був "стійкий електорат" – люди, котрі у масі своїй ходять на виборчі дільниці, незважаючи на дощ чи спеку.
Й іще на кінцевій зупинці, коли одні пасажири вийшли, а інші зайшли і почали всідатися, розпочалася у гущі цього електорату цікава розмова. Власне, йшлося радше про діалог двох бадьорих пенсіонерів, судячи з усього, відставників.
Один вів тему, прорікав незаперечні істини, інший підтакував, щось докидав, доповнював, домальовував. Усі інші мовчали, і лише два голоси лунали у заповненому десь так на дві третини автобусі і на кінцевій зупинці, і коли комунальний засіб зрушив з місця.
Про що говорили бадьорі пенсіонери на початку вересня? Звичайно, про політику, про вибори, про ситуацію в країні і трохи – про дачні справи.
"Добре, що нарешті російську мову поставили на правильне місце" – з такої констатації розпочався цей діалог. Чи треба спеціально зазначати, якою саме мовою він вівся?
"Нарешті цим націоналістам дали по рогах. Київ – наше місто, а не їхнє. Хай собі сидять у Львові, а тут – (подаю так, як в оригіналі) "исконно русская земля".
А якщо щось не в порядку на "исконно русской земле", якщо тут виникають серйозні проблеми, то хто винен? Правильно…
"У євреїв уже такий характер, що вони повинні пакостити іншим народам, -–продовжив далі бравий пенсіонер свої глибокодумні розмисли. – Це просто характер, так уже склалося, нічого тут не зробиш. От і показують вони себе, дають нам прикурити. А єврей не сховається – його завжди видно"…
Тут я чекав чогось на кшталт "за формою носу", але помилився – "за поведінкою".
Ну, а далі з’ясувалося, що вся опозиція – це євреї. І що це якраз і випливає з їхньої поведінки. І Тимошенко, і Турчинов, і Яценюк, і Луценко. Втім, у другого пенсіонера виникли якісь сумніви стосовно Анатолія Гриценка, але перший був непохитний й авторитетно заявив, що Гриценко також єврей.
І тільки Олегові Тягнибоку було дано відмалку. Але тут же з’ясувалося, що Тягнибок – то давній агент ЦРУ.
Після розставляння крапок над "і" в питанні, хто в опозиції є who, предметом діалогу стала економіка.
"Ющенко набрав кредитів на 150 мільярдів, а нам за це розплачуватися", –заявив пенсіонер №1.
Цю тезу у різних формах він повторив декілька разів: чи то вимовляти таку страшезну цифру йому подобалося, чи то цим йому хотілося виявити свою ненависть до Віктора Андрійовича. Але на цьому цікавому місці мені треба було вийти з автобусу, тому так і не вдалося дізнатися, хто ж такий Ющенко – єврей чи агент ЦРУ…
І все це було б не більше, ніж поганим анекдотом "з життя", якби відверта розмова двох голосистих пенсіонерів не відбувалася при повній мовчанці всіх пасажирів автобусу.
Причому – з висоти певного життєвого досвіду, думаю, маю право це стверджувати, – з боку деякого числа присутньої публіки мовчанка ця була співчутливою, якщо не сказати солідарною.
"Київ, Київ, це – твоє обличчя?" – міг би зітхнути на цьому місці тексту меланхолійний інтелігент, перефразовуючи знаного поета. Експансивний патріот міг би дорікнути авторові цих рядків, що той не розпочав поєдинок, бодай словесний, із бравими пенсіонерами.
Ну, а скептик, прочитавши написане вище, міг би заявити, що не слід робити з мухи слона.
Але хочу ще раз нагадати: йдеться про передвиборчий період і про мовчанку кількох десятків виборців, котрі слухали всі ті речі, що їх і маячнею якось ніяково називати.
Хтось, очевидно, не хотів зв’язуватися з ідіотами, хтось байдуже пропускав сказане цими ідіотами повз вуха, а хтось співчутливо дослухався до діалогу таких досвідчених та ерудованих ветеранів. Аякже: не тільки добре знають, хто кому Рабинович, а й скільки боргів набрав Ющенко.
Так от, шановні меланхолійні чи енергійні, ура-патріотичні чи іронічно-скептичні співвітчизники, ті, у кого ще не відімкнувся під тиском обставин здоровий глузд: я витрачав свій і ваш час на змалювання бліц-портрету виборця, який належить до певної категорії йому подібних.
На щастя, ця категорія менша за чисельністю, скажімо, за селянство країни, –але, на лихо, більша за кількість наукової інтелігенції та, очевидно, сумірна із загальним числом студентів та аспірантів.
Це означає, що йдеться про помітну величину на електоральному ристалищі – про величину, яка за певних обставин може виявитися вирішальною, схиливши ваги на бік "партії влади".
Адже йдеться про тип виборця, абсолютно переконаного у тому, що він говорить і що він робить, про виборця, який до своїх останніх днів діятиме як вірний боєць проти всесвітньої змови самі-знаєте-яких імперіалістів та їхніх агентів. Про виборця, який твердо знає, за кого голосувати і який обов’язково прийде на дільницю – попри будь-яку осінню сльоту.
І голос його не пропаде, бо не буде відданий за якусь екзотичну партійку, не буде подарований комусь "по приколу", як це робили деякі постмодерні інтелектуали та веселі студенти на останніх виборах столичного мера. Що ж, усе вірно – це ми дозволили таким, як він, визначати нашу долю.
Це ми йому платимо пенсію, судячи з усього – далеко не мінімальну. За які заслуги? Не знаю, теоретично можливо, що цей персонаж має якісь заслуги чи то перед незалежною Україною, чи ще перед радянським народним господарством, але швидше за все його заслуги – з царини "душити і не пущати".
У Латвії чи Естонії він не мав би громадянства, права голосу і реальної можливості визначати перебіг поточного політичного життя та орієнтири розвитку країни.
У нас він це робить досить ефективно – у ситуації хиткої рівноваги сил кілька сотень тисяч ветеранів "органів", політвідділів та компартійних номенклатурних низів можуть стати вирішальним чинником.
Бо ми ж усі, вся українська нація, – це лагідні, гостинні, розспівані й мрійливі люди, яка там люстрація, яке там ненадання громадянства тим, хто душив і мордував не тільки нашу свободу, а й свободу ближніх і дальніх народів?
Та водночас ми вередливі. Нам подавай якнайкращий товар на ринку політичних послуг. Теоретично вірно, але...
Нам той опозиціонер видається занадто націоналістичним, той – занадто ліберальним та м’яким, той – занадто ідеологічно невиразним. І ми не знаємо, за кого голосувати, а частина з нас вперто закликає боротися проти всіх політиків – мовляв, усі вони однакові.
А тут усе ясно. І якщо ми сумніватимемося і не прийдемо на вибори, то він – прийде. Ще й загітує сусідів голосувати за "правильну" партію.
Точніше, партії, бо електоральні симпатії таких як він не суперечать загальній лінії владної коаліції, хоча ця лінія й не артикулюється з у чимось навіть дещо дитячою "червоно-коричневою" безпосередністю.
І навіть якщо ви надасте довідку про сім колін чистокровних українських предків – ви все одно в його очах паскудний єврей.
Бо опозиціонер. Бо вам смішно, коли Ющенкові приписують 150 мільярдів державного боргу і гидко, коли всі проблеми сьогодення списують на "неправильне" етнічне походження тих чи інших політиків.
У крайньому разі, якщо пощастить, ви – агент ЦРУ.
На щастя, сьогодні його слова мають наслідком лише співчутливу мовчанку частини пасажирів столичного автобуса. А завтра який у них буде резонанс?
Він іще щонайменше років десять регулярно голосуватиме й агітуватиме сусідів – міцний дідуган, нівроку. І хочеться попросити: Боже, дай йому здоров’я і многих літ, але забери у нього паспорт громадянина України…
Чи, може, доцільніше все ж не сподіватися на диво, надто багато паспортів доведеться спопеляти небесними блискавками чи викидати в антисвіт, а самим, своєю громадянською активністю, забрати у "червоно-коричневих" можливість істотно впливати на розклад політичних сил і ситуацію в країні?
Сергій Грабовський, для УП
