Бродить привид по Україні. Привид Лукавого!

Привид Лукавого бродить по всьому світу. Весь світ – його домівка. Але Україну він облюбував чи не найбільше в світі.

Брешуть кругом. Очевидно, брехня вже стала неспростовною частиною людського існування. Вона проникла в кров і передається дитині разом з материнським молоком.

Вона спокушає кожного, хто не має достатньо сил, аби прийняти себе таким, як він є, або виявляє себе. Дарує, нехай вдаваний, але прихисток від гризот сумління і серця.

Вона є фактично "Рогом Достатку" для людської погорди. Олією в "світильник" людської пихи і зарозумілості.

Її наставляють, наче сіті на простаків, до часу не розуміючи, що неодмінно потраплять в пастку самі.

Але щоб аж так пройнятися брехнею, як це відбувається в Україні, потрібний особливий хист або ж тотальне нехтування людяністю.

Ми не просто живемо в просторі всюдисущої брехні. Ми примудряємося цього навіть не помічати.

Ми не просто брешемо – свідомо підмінюємо одне іншим. Ми лукавимо – бездумно обманюємо, свято вірячи у власну правоту і правдивість або й праведність.

І це жахливо!

Бо відаємо, що хвора, людина має шанс боротися за своє здоров’я. Коли ж вона з якоїсь причини не усвідомлює свого критичного становища – вона жертва. Пуста і безнадійна.

Втрачена для буття.

Тож той, хто прийняв оману чи брехню як неспростовну і невід’ємну частину свого існування, вже мертвий: тіло є, бажання і страхи нуртують, а серце мовчить і душа розтала, розпорошилася в мороці безодні небуття.

Це про таких в народі кажуть: "Бреше як дише. А дише часто".

Бреше і вже не помічає своєї брехні. Тому то й має справу не з самим Лукавим, тобто брехнею, а його привидом. Не вловимим, не відчутним, не збагненним і настільки страшним, що розум або ж свідомість навідріз відмовляються помічати навіть "Тінь" Лукавого.

До речі, причина "душевної сліпоти" криється не в самій омані чи брехні. Їх завжди є можливість спростувати, перебороти, втриматися від спокуси ними скористатися.

Причина в зневірі.

Раз по раз, обманюючи інших, вірячи в те, що це в останнє або на благо собі чи іншим, людина зовсім не помічає як розпорошується її довіра.

Вона втрачає здатність довіряти кому б то було. В пустоту її омертвілої душі заповзає тривога і її вже нічим звідти не витравити. Хіба що може пересилити справжня любов. Але де її тепер знайдеш!?

Поселивши в собі тривогу, людина застрягає в стані перманентної підозри: її вже ніщо по-справжньому не дивує, не радує, не захоплює, не підносить.

Вона лише вдає, що живе, нібито діє, щось вчиняє, до чогось тяжіє. Насправді, бреше сама собі. Бреше на кожному кроці. І не помічає.

Бреше, що на неї чекає велике майбутнє. Бреше, коли говорить, що непутяща і слаба. Бреше, коли когось вихваляє. Бреше, коли лає. Бреше, як дише. А дише часто.

Чому саме бреше? Та тому що, тільки говорить, не вірячи власним словам. Говорить, а вчиняє зовсім по-іншому, почувається абсолютно не синхронно висловленому.

Хтось же сказав розумний, що людина вигадала слова, аби приховувати за ними думки.

Мудрість же життя демонструє, що самі думки уже просякнуті брехнею. Вони не можуть відобразити те, що їх наповнює і висвічує.

Лише душа, якщо вона ще не омертвіла зовсім, може дати сигнал про те, що людина бреше – душевний біль, ніяковість, печаль, туга.

От і спитайте тепер себе, хто ми?

І що стало причиною першої брехні?

Володимир Калуга, для УП