Рецепт порятунку України: федералізація?

За 21 рік незалежності Україна засвідчила, що в такій формі державного та адміністративно-територіального устрою вона не може належним чином розвиватися, рухатися вперед без взаємного поборювання своїх половин. Потрібна відповідь – що зможе зупинити це взаємознищення? Яка ідея, який механізм?

Є пропозиція до обговорення: федералізація.

Поясню, чому.

Колись День Незалежності України був моїм найулюбленішим святом. В останні роки ставлення до нього дещо прохололо. І, як видно, не лише в мене. Адже наша незалежність – дуже умовна, а головне – України стає дедалі менше. Української України.

Треба визнати, що цей відкат триватиме.

Опозиція, разом з усіма національно-демократичними та націонал-патріотичними силами, вже зараз фактично визнає поразку на цих парламентських виборах. Антиукраїнська за своїм змістом Партія регіонів шляхом застосування як тонших технологій, так і підкупу, ломового адмінресурсу й фальсифікацій, певно, матиме у Верховній Раді значно суттєвішу більшість, ніж має зараз. Після рекрутування всіх потенційних "тушок" - можливо, це буде навіть 300+ голосів, що відкриває дорогу для змін Конституції й обрання абсолютно без рейтингового повелителя "Межигір’я" та власника страусячих черевиків на другий термін у парламенті.

Можливо, я занадто песимістично налаштований, але українцям навряд чи доводиться сподіватися на президентські вибори-2015, якщо вони з таким тріском продувають (не сказати б гірше) вибори-2012.

За цього сценарію, янучарський авторитаризм 2010-2012 років здаватиметься "квіточками", коли порівнюватимемо його з картиною наступної п’ятирічки.

Так було і в Білорусі – Лукашенко не одразу став вічним Лукашенком, хоча задатки, звісно, були ще в середині 90-х.

Україна впевнено торує шлях незалежної Білорусі – зі згортанням усього національного, із розгонами мітингів та посадкою опозиціонерів, із розгулом спецслужб, спецназів та маріонеткових судів, з утисками незалежних ЗМІ, зі співанням осанни застійній "стабільності", з ізоляцією від Європи, з упослідженням себе такою, здавалося б, братньою і стратегічно-партнерською Росією.

Як і в Білорусі, наша влада бачить головним святом країни перемогу над фашистами, а День Незалежності – то вже діло десяте. Як і в Білорусі, влада механізмами пропаганди та гуманітарної політики ліпить із суспільства те, що колись звалося "радянським народом". І суспільство дає себе ліпити цим колесніченкам і табачникам, януковичам і азаровим, клюєвим і колесниковим, ахметовим і фірташам, бенкендорфам та іншим чаленкам.

Мої друзі в інтернеті й реалі скажуть: ні, ти гониш, половина України цілком притомна, патріотична і здебільшого навіть україномовна. А на 9 травня водять помпезні хороводи і дзюрять окропом на ноги від імплементації закону про основи державної мовної політики не в нас, а в Донецьку, Криму, Одесі та Харкові.

Але ж у тому-то й річ, панове, що говоримо про дві різні половини України.
Одну – нашу – ще можна врятувати, поки її остаточно не поглинула друга.
От у цьому регіональному розподілі й цьому шансі – наша відмінність від Білорусі. У нас національне має чіткі територіальні форпости. І ці форпости потрібно захистити.

Усі вибори в ХХІ столітті показували, що змагаються й душать одна одну дві половини країни, і щоразу перевага однієї з них обчислюється якимсь мізером, щоразу друга половина виявляється смертельно ображеною, заявляє про обмеження своїх прав та зневаження свого гонору (порівняйте нинішню деукраїнізацію й "обнесення Донбасу колючим дротом і згортання бульдозером" 2005 року).

Вважаю, що дещо віддалитися, ізолюватися одна від одної було б корисно обом частинам – і Південно-Східній, і Західній&Центральній.

Федералізм – ось вихід із перманентного ідеологічного конфлікту, який розриває Україну всі роки Незалежності, заважає рухатися вперед, заганяє на задвірки Європи. Сусіди вже давно в ЄС – а ми товчемо ту саму воду в ступі.

Боже збав - я не закликаю до відділення "проукраїнських" областей від "проросійських". Не закликаю до порушення територіальної цілісності. Просто варто спробувати дещо змінити державний та адміністративно-територіальний устрій – звісно, шляхом суспільного консенсусу та відповідних новацій у Конституції. Не відриваючи жодної п’яді української землі, але модифікувавши стосунки між її частинами.

Наш шанс – у федеративному устрої України за принципом, скажімо, Швейцарії, де кантони мають широкі права й особливості.

Читаємо хоча б Вікіпедію: "Основні принципи швейцарської конституції - федералізм і демократія.

Принцип федералізму. Стаття 3-я конституції гарантує 20 кантонам і 6 напівкантонам, на які розділена Швейцарія, усі права самоврядування, за винятком тих, котрі є прерогативою федерального уряду. До них відносяться оголошення війни і укладення миру, підписання міжнародних договорів і вступ у союзи, навчальна підготовка, матеріальне забезпечення збройних сил і керівництво ними, регулювання зовнішньої торгівлі. Федеральний уряд і влади кантонів мають право встановлювати податки. Крім того, федеральний уряд здійснює контроль над засобами зв'язку, вищою освітою і працею.

Прийняття принципу федералізму зіграло істотну роль у з'єднанні дуже різнорідних держав-кантонів у першу загальношвейцарську союзну державу в 1848. Згодом федеральний уряд став активніше впливати на всі аспекти життя країни. Проте швейцарці як і раніше почувають сильну прихильність до рідних кантонів і їх традицій".

Треба визнати, що Україна федералізована де-факто, і коли у Києві сидить влада, що виражає інтереси однієї частини країни, вона має дуже незначний вплив на управління іншою частиною. Згадайте хоча б вагу голів обласних держадміністрацій часів Ющенка-Тимошенко на Донбасі. Статус Партії регіонів на тому ж Донбасі чи в Криму, коли в Києві більшість мали "помаранчеві". Роль націоналістів в обласних радах Західної України тепер. Фактичне застосування двох мов. Зрештою, ставлення до героїв – того ж Бандери чи Судоплатова сотоваріщі.

При цьому "баланс за умовчанням" порушується. Тиск "донецького Центру", який є носієм ідей антидемократичності та якщо не "Русского", то "Советского мира", на українську Україну зростає. Уже і в західних областях є впливові фракції ПР, кількість обраних там "тушок"-нардепів вражатиме, а місцеві еліти гнуться перед януковичами. Вважаю, федералізація і посилення ролі місцевого самоврядування має загальмувати цей процес.

"Обернено-пропорційно" можуть сприймати запобіжник федералізації і патріоти Сходу та Півдня – на випадок, коли їхня влада в Києві скінчиться й доведеться відбивати нові атаки ідеологічних супротивників.

Розумію, що це питання дуже дискусійне, і в 2004 році ми сміялися над ПіСУАРом та вимагали притягнути організаторів сіверськодонецького з’їзду до відповідальності. Нікого так і не притягнули. Може, не лише через те, що не було політичної волі, а через те, що заклик до федералізації не є зазіханням на територіальну цілісність?

Так от власне.

Багато хто говорить про потребу знайти спільну ідею, спільний механізм, який об’єднав би і заспокоїв дві частини країни, що борються одна проти одної. (Я не кажу – "дві України", бо друга за своїми настроями й самоусвідомленням – чи то не зовсім Україна, чи зовсім не Україна, а якась Українська РСР).
То чи не варто велику Україну, федералізовану де-факто, зробити такою де-юре й нарешті піти вперед, проминувши цю гарячу смугу, що затягнулася на десятиліття?

Розумію обурення патріотів, підтримую заклики до боротьби, до встановлення і на Сході української України. Так, це праведна мета, якої треба прагнути в майбутньому.

Але, панове, будьмо реалістами. Силою ми не насадимо українську Україну. Це доводить досвід марного лупання головою у скелю. Та й за спиною у східняків – Росія з усіма її впливами. Українізувати ж Схід, змінити його політичну налаштованість можна своїм, кращим, прикладом. Своєю успішністю.

Окремішньою успішністю. Бо зі спільною, як бачимо, нічого не виходить. І навряд чи вийде.