Незалежність: failed state чи привід для рефлексії?

Яку Україну хочеш побачити наступної річниці Незалежності? Що для цього готовий зробити? Гадаю, таким є одне з ключових питань, на яке чітко має відповісти кожен з нас для підсумкового суспільного консенсусу щодо базових засад розвитку держави, що поки, на жаль, відсутні.

Парламентські перегони не настільки важливі, як про них говорять Яценюк з Турчиновим. Власне, перед кожними виборами ми чуємо вже звичний лозунг про "останній бій за Україну", що загалом є нормальним партійним способом мобілізації електорату.

Одна з найстрашніших речей для нас – мінливі політичні цінності на грані фолу.

Опозиційний фаст фуд з функціонерів, кон’юнктурників та потенційних тушок, приправлений соусом облич, які світяться у вечірніх ефірах, і "чесних бізнесменів", замість обіцяних солідних списків та авторитатних кандидатів в округах, мало відрізняється від "покращення життя вже сьогодні" чи "руїну подолано".

Якщо абстрагуватись від партійної риторики, грань, яка відділяє нинішню владу від опозиції, насправді дуже тонка і полягає в доступі до державних ресурсів.

Протягом перших років незалежності країни, основним гравцям вдавалось мобілізувати виборців завдяки ескалації у суспільній свідомості протистояння націоналістичної та комуністичної парадигм.

На задньому фоні відбувалось розкрадання національного багатства.

Сьогодні за лаштунками партійної гри стоїть начебто антагонізм фінансово-промислових груп, який є доволі умовним, бо сфери впливу фактично поділено.

Більшість суспільства живе в умовах великого обману, метою якого з боку влади є стимулювання формування слухняного стада. А з боку опозиціонерів – заперечення як цього та часто, на жаль, реально існуючого стану речей.

В результаті на двадцять першому році Незалежності маємо самодеструктивну державу. Коли на першому місці – нажива, а національна ідея – як атракціон.

Те, що зробив Конрад Аденауер в повоєнній ФРН, запропонувавши християнсько-демократичну модель розвитку держави для України поки нереально.

Принаймні у нинішніх політиків немає потенціалу та навіть бажання виробити дієву національну стратегію. Кон’юнктурникам це не потрібно.

Тому ініціатива має вийти з активної волі самих громадян – своєрідного неписаного суспільного договору щодо стратегічних пріоритетів.

Скажімо, більшість з нас відповість, що хоче побачити через рік суттєве зниження рівня корупції. Це означає, що ці люди уже сьогодні мають відмовитись давати і брати хабарі.

За таких умов хабарники поступово піддаватимуться дедалі сильнішому суспільному осуду, тиск якого може бути набагато дієвішим, ніж страх перед правоохоронними органами та антикорупційним законодавством.

Зі слів простого робітника компанії "Siemens" з Нюрнберга, з яким недавно познайомився, в Німеччині саме суспільний осуд є найбільшою перешкодою корупції.

Якщо чистота є цінністю, то неохайність і розкидання сміття засуджуються як непристойна поведінка.

Звичайно, громадський тиск варто пов’язувати з чинником громадянського суспільства. Але у нас воно поступово піднімається з колін та дедалі голосніше нагадує владі про власне існування.

Тоді чому ж громадянське суспільство не має шансів стати дієвим регулятором базових норм?

Центр суспільного договору має поступово переміститись з грошей та наживи до людини як першої та найважливішої цінності.

Звичайно, невід’ємний атрибут такого переходу – це конфлікт цінностей. Але це властиве політичній системі. Ще досі деякі люди згадують ковбасу по 2,20, спокій і разом з ними страшний дефіцит і пригнічення особистості.

Та цінності більшості рано врешті стануть домінуючими. В результаті переходу сформуються певні правила гри на противагу сьогоднішнім.

Централізація зміниться субсидіарністю, бюрократія заради бюрократії отримає "людське обличчя", нерівність – солідарністю, а нездоровий лібералізм – конкурентним ринком.

Саме тут починається реальна трансформація і наша готовність до дій є ковтком свіжого повітря для країни.

З Днем Незалежності!

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, для УП