Вибор без вибору

У відповідь Сергію Лещенку на "Чи варто критикувати опозицію"

Можна цілковито погодитись, що журналіст має своє завдання, а клієнтом журналіста є суспільство. І для журналіста повинно бути байдуже, влада чи опозиція чи третя сила.

Він всіх їх повинен "міряти" законом, суспільним настроєм і власною виваженою позицією. Таким чином, журналіст в якійсь мірі відкриває очі всім іншим коментаторам, дає їм "поживу" для коментування.

Заклик "не критикувати опозицію до 28 жовтня" направлений сьогодні на всіх, окрім журналістів. Безперечно, "опозиція так само хоче прийти до влади, а в підсумку отримати право розподіляти бюджетний ресурс", це така сама політична сила.

Більше того, опозиція вже була у владі. І якщо сьогодні закривати очі на всі дії опозиціонерів, безглузді поразки, корупційні шляхи наповнення виборчого фонду, і, як наслідок, потенційні тушки, то завтра маємо шанс отримати "ту ж цукерку, тільки в іншій обгортці". І ця функція, контролю опозиції, ясна річ, належить журналістам.

Натомість, перед інтелектуалами зі всіх інших сфер суспільства, людьми, котрі формують суспільну думку та є авторитетними для тих чи інших кіл, стоять інші завдання.

Для когось це може видатись тривіальним, та найпершим завданням для еліти сьогодні повинно бути недопущення 300 тушок в парламенті.

Всім прекрасно відомі плани Банкової щодо подальшого перебування при владі. Точніше, щодо вічного перебування у владі. Інших планів у команди Януковича не простежується.

Наступник чи передача влади з гарантіями недоторканності – це для них гумор. 300 депутатів (250 своїх, 50 докуплених) на момент голосування – це нова конституція, а там поле для маневру необмежене.

Який поворот виберуть юристи – вже не має значення. Наслідок – консервація влади на десятиліття. Революція можлива, але якщо влада буде до неї готова, то є дуже дієві технології по уникненню революцій.

Можна довго просторікуватись про наслідки консервації влади сьогоднішніх лідерів країни. Зазначу тільки один, на перший погляд, не важливий, натомість вбивчий для країни в довгостроковій перспективі.

Люди, особливо молодь, почнуть виїжджати. В значно більших масштабах, аніж сьогодні. Їх можна буде скільки хочеш критикувати, що от відмовились боротись, не патріоти, не вірять, але їм буде байдуже.

Це будуть молоді талановиті українці, з молодими сім’ями, котрі просто будуть бажати жити в цивілізованій державі, зі всіма елементами цієї цивілізованості. В побутовому житті, на роботі, в політиці, дозвіллі.

Ці люди втратять надію на те, що вони зможуть отримати таку цивілізованість будь-коли в Україні.

З огляду на це, заклик "не критикувати опозицію до 28 жовтня, а стати її волонтером" – це не банальний вибір з двох лих, меншого. Така логіка є неприйнятною.

Саме тому, ще раз зазначу – ситуація різко відрізняється від 2010 року. Цей заклик, це стратегічне рішення в довгостроковій перспективі.

Опозиція сьогодні – це єдиний інструмент завести в парламент 151 надійного депутата, котрі, з будь-яких причин, нехай нещирих, нехай шкурних інтересів, але не проголосують за законопроект "вічного Януковича".

Окремо варто зазначити про мажоритарників. Очевидною є слабка політика опозиційних сил на цьому напрямку. І безперечно, коли питання стоїть, хто буде ефективнішим і ціннішим для країни у парламенті – брат Васюника, підтриманий опозицією, чи самовисуванець Стецьків – відповідь очевидна.

Та українцям слід бути дуже уважними. Бо влада діє цинічно на мажоритарних округах. Всюди, окрім сходу і півдня, погоджені кандидати від влади це не члени Партії регіонів.

Обов’язковим є запуск "показового" кандидата від Партії регіонів і один або декілька самовисуванців, котрі називають себе опозицією, натомість є погодженими з Банковою, або представляють одну з гілок української олігархії, і "погодять" себе на Банковій відразу після перемоги.

Гарний приклад – Вінниччина, 17 округ, з центром в місті Ладижин. Технічний кандидат від Партії регіонів Капітан, абсолютно не представлений на окрузі, самовисуванці Кучер (погоджений на Банковій) і Заболотний (група Порошенка). Обоє в один голос заявляють, що вони опозиційні, що до Партії регіонів не мають відношення, натомість розділили адмінресурс і "купують" округ.

Це потенційні, в разі перемоги когось одного, тушки в парламенті. Тому на самовисуванців, яких не підтримує опозиція, треба дивитись через збільшувальне скло. Читати біографію і задавати собі питання, для чого ця людина йде в парламент, якими є її справжні мотиви і наміри.

Насамкінець, вважаю, що порівняння з Лазаренком не є до кінця адекватним, попри деяку схожість ситуацій. Все ж таки, окрім Донець, Скосара та інших елементів наповнення виборчого фонду, є і адекватні професійні політики, котрі чітко розуміють процеси і своє завдання в новому парламенті.

А Яценюк і Турчинов в опозиції – це не Янукович в Партії регіонів. Вони не всесильні, їх критикують і недолюблюють. І цей факт серйозно обмежує їх у діях.

Сьогоднішня ситуація, хоча і не є копією, але чимось нагадує останні російські вибори в Думу. Коли опозиційно налаштовані кола закликали росіян голосувати за будь-кого, тільки не за "Єдину Росію". В певній мірі, це був "вибір без вибору".

Остап Смук,  спеціально для УП