Феномен українського "противсіхства"

Ми майже забули про своїх "противсіхів". Нагадав про себе Олег Скрипка. Несміло подав голос Віктор Ющенко – та й усе!

Хоча нікого нового в українській політиці, за винятком хіба що "дещо припудрених" Кличка і Королевської, ми так і не побачили.

А об’єднана опозиція на чолі з Яценюком ніяких висновків зі своїх програшів так і не зробила – немає чіткої партійної структури, відсутня система добору кадрів, немає нових ідей розвитку держави і механізмів їх досягнення.

Тож за таких умов рішення голосувати "проти всіх" (наприклад псуванням бюлетеня), або голосувати за кого завгодно, тільки не за представника діючої влади і справді видається єдиноможливим.

Однак не кожен з тих, хто голосує проти всіх, настільки гордиться цим своїм вибором, щоб кричати про нього на кожному куті, як це було ще донедавна.

І навіть якщо припустити, що оце "противсіхство" було спеціально розроблене політтехнологами саме для україномовної частини виборців, навіть тоді це дивно.

Бо здається несподівано навіть для самих цих технологів "противсіхство" знайшло настільки гучний відклик в серцях українців, що тривало аж до останнього часу.

Хто ми?..

Щоб зрозуміти, чому ми стільки часу борсаємося у своїх проблемах, треба зрозуміти, навіщо ми живемо? Яким є наше призначення? Якою є місія і доля нашої держави? Що неможливо без розуміння того "хто ми і куди йдемо".

Частково про це вже писалося у статті "Місія України. Словами Костомарова", в якій цитуючи есе "Дві руських народності" порівнювалися особливості національного характеру українців та великоросів.

Микола Костомаров писав, що: "...племя южнорусское имело отличительным своим характером перевес личной свободы, Великорусское – перевес общинности".

В цьому, на його думку, полягає одна з особливостей українців – притаманна їм повага до прав і особистих свобод людини.

Другою характерною ознакою нас з вами є віротерпимість, але й захист своєї віри: "Южнорусс не мстителен, хотя злопамятен ради осторожности. Ни католический костел, ни жидовская синагога не представляются ему погаными местами; он не побрезгует есть и пить, войти в дружбу не только с католиком или протестантом, но и Евреем, и с Татарином.

Но неприязнь вспыхивает у него еще сильнее, чем у Великоруса, если только Южнорусс заметит, что иноверец или иноземец начинает оскорблять его собственную святыню. Коль скоро предоставляется другим свобода и оказывается другим уважение, то естественно – требовать и для себя такой же свободы и взаимного уважения".

Третьою – інше, ніж в росіян, ставлення до жінок. Це теж важливо: "Женщина в Великорусских песнях редко возвышается до своего человеческого идеала; редко ее красота возносится над материею; редко влюбленное чувство может в ней ценить что-нибудь за пределом телесной формы; редко выказывается доблесть и достоинство женской души.

Южнорусская женщина в поэзии нашего народа, напротив, до того духовно прекрасна, что и в самом своем падении высказывает поэтически свою чистую натуру и стыдится своего унижения. В песнях игривых, шуточных, резко выражается противоположность натуры того и другого племени.

В южнорусских песнях этого рода вырабатывается прелесть слова и выражения, доходит до истинной художественности: отдыхающая человеческая природа не довольствуется простой забавой, но сознает потребность дать ей изящную форму, не только развлекающую, но и возвышающую душу: веселье хочет обнять ее стихиями прекрасного, освятить мыслью".

Ну і нарешті, четверта ознака – релігійно-духовне ставлення до Бога і до Природи: "Редко можно встретить Великоруса, который бы сознавал и чувствовал прелесть местоположения, предался бы созерцанию небесного свода, впивался безотчетно глазами в зеркало озера, освещенного солнцем или луною, или в голубую даль лесов, заслушался бы хора весенних птиц".

А в українців?

"У этого народа много именно того, чего не достает у Великорусов; у них сильно чувство всеприсутствия Божия, душевное умиление, внутреннее обращение к Богу, тайное размышление о Промысле, над собою, сердечное влечение к духовному, неизвестному, непредставляемому воображением, таинственному, но отрадному миру".

… і куди йдемо?

Все це можна було б і не пригадувати, якби якимсь дивним чином воно так чітко, крок за кроком, не висвітлювало б усі наші сьогоднішні проблеми.

Спершу – те, що завдяки оцій повазі українців до свободи волі і віросповідання інших народів в українському християнстві вдалося зберегти дещо із наших тогочасних язичеських звичаїв, що відмітив вже й наш теперішній прем’єр.

Далі – ці язичеські уявлення пов’язані з обожненням природи в релігійних та світоглядних уявленнях народу, що в свою чергу наповнює енергією саме таке духовно-поетичне ставлення до жінок і, особливо, молодих дівчат.

Адже природа, з її постійними циклами народження і смерті, має в своїй основі якусь жіночу сутність. І жінка – це її дитя та інструмент, запорука продовження її існування.

Так твориться цілий комплекс уявлень, притаманних українцям. А що основною ознакою приналежності до народу виступає його мова, то й маємо цілісну картину тих подій, які розгортаються зараз в Україні.

З одного боку – усе це цілком чітко вказує нам на нашу місію: бути собою, захищати свободу і людину, поклонятися Богу і Природі, поважати жінок і оберігати молодих дівчат, бути мужніми і сильними.

А з іншого боку – так само чітко вказує на те, як саме остаточно знищити Україну: знищити її мову і національні особливості її народу.

От тільки не треба думати, ніби це нищення – це проблема останніх 2-х, чи навіть 20-ти років. Його корені значно глибші.

Але найбільших втрат зазнала саме та частина України, яка найбільше повірила в комуністичну ідеєю і яка через це фактично втратила християнську віру. А з нею – і ці світоглядні принципи.

Тож там тепер немає поваги до свободи окремого громадянина, один тільки колективізм. Там в уявленнях людей панують приземлені, часто навіть примітивно матеріалістичні погляди на життя. Хай і наближені до російських, але без їх практичного хисту.

Там зневажають українську мову і українську ідею – і натомість отримують значно більший рівень злочинності. Там майже повністю знищили природу і там гірше ставляться до жінок. А особливо – до молодих дівчат.

Так, дійсно – щоб знищити поневолений народ, не треба убивати усіх. Достатньо лише залякати його мужчин і знищити молодих дівчат – тих, хто ще здатні народжувати. А тому й здатні продовжити його існування.

От і спалюють їх живцем – як-от в Миколаєві чи Луганську. Через це тут нижча народжуваність і більша смертність. В окремих регіонах, особливо на сході України, в електоральному поясі ПР – смертність вже роками вдвічі перевищує народжуваність.

Полювання на відьом?

Бути противсіхом було б не так привабливо, якби не йшлося про паралелі між Януковичем і Тимошенко: чоловіком і жінкою, яка мала необережність зазіхатися на місце нового символу України.

А все ж українське треба знищити, правда ж? Особливо жіноче. Однак не варто шукати ворога – це було б надто просто. Самі українці роблять це куди як завзятіше.

Так часто буває – виправдовуючи себе, люди радо поклоняються своїм гнобителям. І найбільшими ворогами всякого поневоленого народу стають його ж сини – байдуже, про кого саме мова.

Чи про індусів, чи про євреїв, чи про ірландців, чи про корейців, чи то про будь-який інший народ, що ніяк не може вибратися зі своєї постколоніальної залежності – всі вони проходили через щось подібне.

Тож не треба думати, що ми тут аж надто оригінальні.

Але є ще один аспект цього феномену – ненависть до жінок взагалі притаманна інфантильним чоловікам. Тим з них, які, словами психоаналізу, так і не зуміли розірвати симбіотичних зв’язків з рідною матір’ю, а тому так і не стали мужчинами.

Цього інфантильного "добра" у нас в Україні теж вистачає.

А голосувати "проти всіх" треба було набагато раніше, ще в 2000-му році, вибираючи між Кучмою і Симоненком. Ось де справді різниці не було.

Тоді натепер, можливо, ми мали б зовсім іншу державу...

Ігор Лубківський, для УП