Силіконова опозиція
Ніколи не намагався "бити по своїх", але після нещодавніх подій щодо закону про мови обурення досягло краю моєї стриманості. Не так самих подій – адже те, що це технологія і, не виключено, ще й узгоджена з основними опонентами, зрозуміло.
Те, що мова наша до прийняття цього закону не була у кращому стані ніж стане після, також було зрозуміло всім, хто хоча б раз подорожував півднем або сходом нашої країни.
Але от як завзято спілкуються між собою російською лідери об’єднаної опозиції (статтю Мустафи Наєма "Як проґавили мову"), радячись як захищати українську мову – справжній шедевр політичного філістерства та цинізму, який викриває несправжню, фальшиву сутність теперішньої опозиції, або принаймні тих, хто такими себе проголошують.
Вони вже давно стали професіоналами у політиці фарисейства. Якщо у нас, у більшості патріотів, Україна в серці, то у них це професія. Професія говорити правильні речі на камеру.
Професія підвищувати патріотизм перед виборами. Професія розмовляти українською з 9.00 до 17.00, а переважно і менше, та й то на робочому місці.
Вони сподівалися, що своєю показною безпорадністю перед мовним законом вони мобілізують свій електорат проти Партії регіонів і, звісно, за себе, незамінних.
Трошки поштовхаються, полаються, поскиглять – обов’язково перед камерами – і так дешево куплять довіру виборця. І таки куплять. Не так примітивно як регіонали – гречкою та "языком", але так само цинічно – розриванням вишиванок на телебаченні чи публічними обіцянками.
Не всіх, звичайно, куплять. Тих, кого не вдасться обманути, учергове обізвуть "противсіхами" чи ще якось. Решту обов’язково надурять – адже це теж частина їхньої професії. Мовляв, ми боролись, але от бачите, що вийшло. А якщо не ми, то що настане після нас?...
А після вас, панове, почнеться Україна! Після вас, нелюбі мої, після вас. Тому що з вами, бездарними лузерами, політиканами та дрібними злодюжками, нічого доброго на цій території не буде. Бо у тому, що Україна все ще більше територія, ніж країна, є і ваша, напевно, найбільша провина.
Можна, звичайно, все спихнути на дрібного хабарника з Галичини чи вперто російськомовного чиновника з Криму, які "не готові до громадянського суспільства". Але ж вони дивляться на вас – владу чи опозицію − і що найгірше − майже не бачать різниці з тим, що роблять самі у своїх провінціях.
Партія регіонів не змінюється? Чому б її не критикувати, замість того, щоб говорити про опозицію. А що, хтось чекав іншого від теперішньої влади? І чи не "тушки" опозиції, "любі друзі" та анекдотні чвари дали Партії регіонів стільки влади?
З Партію регіонів настільки все очевидно, що критикувати її немає сенсу. Це те ж саме, що переконувати дитину, що Баба-яга – це поганий персонаж. Біда не у партії влади – адже це наша вроджена, територіально привита вада, з якою просто доводиться жити.
Біда якраз у вас, "фарбовані опозиціонери", які залишаються нетонучим баластом на тілі рахітичної української демократії. Біда українців, які настільки недалекі, що обирають вас знову і знову, пробачаючи нищівні поразки і зради, корупцію та інтриганство.
Сумно, але ситуацію вашого повернення я передбачав ще понад рік тому, коли зрозумів, що невдахи-патріоти, які програли все що можна, так просто з політики не підуть (моя стаття "Вони повертаються" на УП). Що чоловічої гідності відійти і поступитися новим та іншим у них не знайдеться. То ж чи була вона взагалі тоді.
Що знову під новими спеціями, на жаль приправленими визначними спортивними чи літературними авторитетами, вони запропонують свій протухлий відкатами та пільгами інтелект.
Вони не усвідомлюють, що від їхніх потуг вдавати із себе патріотів вже неделікатно пахне і запах цей заповнює український простір, виїдаючи українцям очі та розум.
Оті польові командири майданів, які, немов щурі, перебігають з партії у партію аби потрапити у черговий список. Оті лідери мізерних партій, назви яких пам’ятають хіба що поодинокі романтики дев’яностих. А також решта політичних аферистів створили новий смертоносний коктейль під назвою КОД і претендують на патріотичну виключність, "лохотруючи" національно свідому частину України, у черговий раз підписуючи папірчики з "клятвами депутатів".
Насправді ця сірість просто не хоче змінювати такої солодкої, але погано виконуваної роботи – адже і високу зарплатню, і довічну депутатську пенсію, і житло, і пільги вони в унісон, із присмоктуванням, споживають разом із "заклятими" ворогами з Партії регіонів та комуністів.
І жоден з них офіційно та публічно не відмовився від пенсії, житла чи "халявного" проїзду. Жоден з "наших"…
Я не прагну зіставити масштаби гидких вчинків з боку влади і "опозиції". Так, напевно, що у Партії регіонів відкати, тарифи і хабарі на один нуль більші, а у "наших" – на один нуль менші.
Нехай у порівнянні з владою за глибиною морального падіння вони все ще відстають, але змагання за максимум ницості між ними йде майже на рівних, "очко-в-очко". І хіба хтось сумнівається, що обидві сторони грають за єдиними правилами?
Зрозуміло, що вони – сіамські близнюки української системи, паразити, які живляться на тілі народу. Тому що і влада, і опозиція так і не спромоглися змінити правила політичної гри (стаття "Правила гри" на УП). І навряд чи змінять.
Тому й українська мова для них – всього лиш технологія, ефективність якої змінюється залежно від віддаленості від виборів. Чим далі до виборів, тим менше вона їм потрібна у побуті, на бізнес-переговорах чи кулуарних розмовах з принципово російськомовними опонентами з парламенту.
Адже поважаючий себе українець не буде розмовляти у Львові українською, а в Одесі (чи Криму) російською, як це полюбляють робити лідери "об’єднаної опозиції". Бо з мовою потрібно прокидатись і лягати спати, жартувати і лаятись, кохатись і сваритись, заробляти і витрачати.
А для них, об’єднаних в одну велику мильну бульбашку, мова – це інструмент для власної кар’єри, додатковий плюс у резюме і взагалі, найчастіше, "прікол".
Тому й Україна для них – велика силіконова лялька, якою вони вдовольняють свої потреби. А оскільки у здорової людини будь-які серйозні ігри з таким матеріалом викликають лише огиду, то ми, українці, маємо іншу точку зору, з якої силіконовою, несправжньою виглядає якраз самопроголошена опозиція.
Найстрашніше однак те, що в Україні дуже мало моральної опозиції тій політико-економічній системі, яка сформувалася від часу здобуття незалежності.
Їхні поодинокі голоси чути, думки свіжі та доречні, але їх так мало і ефект настільки слабкий, що "об’єднана опозиція" дозволяє собі нехтувати ними, або ж увічливо прислухатись і одразу ж забувати, що теж саме.
Будьмо чесними і визнаємо, що криза опозиції – це об’єктивне відображення стану українського суспільства, яке в моральних своїх підвалинах вже давно прийняло корупцію, кумівство, підлабузництво, пасивність, двомовність зрештою. Годі сподіватись вищих моральних вчинків від своїх політиків, які є кров і суть народу, які вийшли з нього.
Теперішня "силіконова" опозиція деморалізує українців та витравлює здатність до опору. Адже на початку дев’яностих, чи у найтяжчі "кумівські" часи бути в опозиції – означало бути перш за все морально та духовно вищим.
Тоді дійсно можна було говорити, що краща молодь, краща інтелігенція, кращі робітники та селяни об’єдналися заради боротьби за європейську Україну. У часи "Майдану" прихильники опозиції навіть візуально виглядали значно привабливіше.
А в останні роки українців постійно ставлять перед вибором між злом більшим і злом меншим. Всякій дії, звичайно, можна знайти обґрунтування, але агітуючи за "менше зло" нас все ж таки змушують обирати зло.
Думаю, що не одного охоплює відчай від відсутності справжнього вибору на прийдешніх виборах. Адже багато хто – як на Заході, так і на Сході – вже готовий до морального оновлення країни, але не бачить ані сил, ані ресурсів, які здатні його розпочати.
Очевидно, що "об’єднана опозиція" цим займатися не буде. Як це не парадоксально, але незважаючи на певне оновлення списків, опозиція – це вчорашній день української політики.
Так, на їх тлі Партія регіонів – позавчорашній день, але і ті, і другі разом – це минуле України.
Абсолютно впевнений, що якщо після цих виборів суспільство не народить новий формат політичної сили, а отже і нову мораль, формат, який протиставить себе і теперішній владі, і так званій опозиції, нашу країну чекають темні або, у кращому разі, безбарвні, бездарні часи європейського аутсайдерства.
Зрозуміло, що ігри з "силіконом" не можуть принести задоволення. Тому цьогорічні вибори викликають у багатьох якщо не апатію, то роздратування.
Звичайно, передвиборчі змагання, особливо в Україні – це завжди переважно істеричний період у житті як політиків, так і виборців, коли одні стають неприродно позитивними, а інші – неприродно наївними.
Однак розчарувань від таких ігор бути не повинно, адже у такій владі і у такій опозиції винні самі українці. З цим можна або змиритись або ж колективно змінюватись.
Мабуть, форма цього колективного, як і персонального опору ще не остаточно вироблена. Але нова якість політики вже пробивається громадськими ініціативами та ідеологічними партіями, які вибудовуються на нових принципах політичної гри.
Тож при бажанні обирати навіть зараз є з кого. Адже пора нарешті починати думати про майбутнє!
Олег Яськів, громадський активіст, публіцист, культуролог, науковець, доктор технічних наук, для УП
