Коли Станіславський не дозволяє вірити СБУ та прокуратурі

Добре було Станіславському. Тому самому, що МХАТ. Подивився на чиюсь гру – і вигукнув добре поставленим голосом: – "НЕ ВЕРЮ!". І все. Крапка. Вердикт остаточний, оскарженню не підлягає. Одне слово: класик.

Нам же, грішним, принаймні, тим, хто не є за життя визнаним класиком, незрівнянно складніше. Скажеш – мовляв, я не вірю в те й те чи в того й того, – а тобі відразу: хто такий? і якого дідька голослівні твердження запускаєш? От якщо знайдеш аргументи, то ми тебе, можливо, й вислухаємо, а коли не знайдеш, та ще й переконливих, – то йди собі, дядьку, геть.

Ото й доводиться чухати потилицю, перш ніж щось сказати стосовно дуже й дуже непростої справи, відомої як справа "дніпропетровських підривників".

А з підсвідомості весь час проривається оте сакраментальне: "Не вірю" – хоча всі аргументи і факти в надійних руках СБУ та прокуратури, у людей із чистим розумом і холодним серцем.

Відтак ці аргументи та факти беззаперечно вказують на провину осіб, затриманих за підозрою у вчиненні терористичних актів. І не тільки у Дніпропетровську, а й у Харкові та Запоріжжі, а ще ж мали бути підривні акти у стольному Києві та, свят–свят, самому Донецьку.

Навіщо "підривникам" вибухи, навіщо теракти? І тут слідчі з "компетентних органів" мають доказову базу. Мовляв, відпрацьовувалися технології паніки, технології дестабілізації ситуації у мегаполісах, а кінцевою метою було одно – одержання великих грошей. Від держави, ясна річ, яка мала виступити головним об’єктом шантажу. Ще б пак: аж 26 тисяч гривень готівкою встигли набути затримані завдяки такому шантажу. Круті гроші!

А ще аргументи та факти слідства засвідчують, що "дніпропетровські підривники" торік працювали консультантами депутата від БЮТ Михайла Соколова. Начебто вони мали робити йому виборчу кампанію, але щось не склалося, і депутат відмовився від послуг "майстрів вибухівки", які вже тоді провели кілька акцій у кількох містах, проте впіймані не були.

У свою чергу, Соколов має зв’язки, що їх ретельно вивчає слідство з екс–конгресменом США Джимом Слетері, який активно бере участь у процесі Юлії Тимошенко.

Ще трохи, й цілком імовірно, СБУ та Генпрокуратура викриють страхітливу змову проти мирних мешканців Дніпропетровська та інших міст, чи не так? І біля витоків цієї змови стоятиме американський імперіалізм та його агентура в Україні, куплена за великі гроші, щоби зашкодити слов’янам-наддніпрянам.

І все б нічого, якби аж двоє з чотирьох затриманих не були професійними вузівськими викладачами політології…

Ні, я розумію – яка країна, така й політологія, принаймні, офіційна. Але все ж навіть у Дніпропетровську, де вища освіта здавна орієнтована не на Київ і не на Європу, а на Білокам’яну, викладачі політичних наук щось та вчать у студентські роки.

А потім – щось та читають самостійно, хоча би словники, підручники й Вікіпедію. Та й у Google вміють заходити. А тому або знають, або мають можливість дізнатися, яким чином за допомогою вибухівки та інших подібних знарядь досягнути одразу кількох цілей.

Скажімо, добряче налякати владу й тримати її в перманентному страху; збурити суспільство й у разі потреби посіяти паніку в тих чи інших регіонах; домогтися від влади чи то політичних поступок, чи то немалого грошового викупу, чи того й іншого разом; втекти за кордон; і при цьому ще й стати народними улюбленцями, такими собі новітніми Робін Ґудами, котрі самовіддано поборюють великий капітал та його владних прислужників.

Окрім того, в подібних випадках завжди доцільно – якщо ти й справді контактуєш із якимись впливовими політичними силами – мати не просто прикриття, а наводку на фальшивий слід. Щоб у разі, якщо ти співпрацюєш з американцями, спецслужби думали, що твої друзі – то китайці, а якщо з китайцями – то щоб відстежували твої "зв’язки" з росіянами, витрачаючи на це час, гроші й оперативні сили.

Про те, якими засобами можна швидко й ефективно ініціювати хаос і паніку в сучасному мегаполісі, розказувати не буду – ще звинуватять у допомозі потенційним терористам. Зауважу тільки, що для цього далеко не завжди денний, тобто світлий час є найкращим – все це описано багато разів, і кожен політолог знає, де шукати детальні описи.

Ще більше літератури присвячено тим радикальним угрупованням, які домагалися за допомогою засобів терору симпатії і підтримки з боку значної частини свого суспільства.

Так, скажімо, четверо молодих людей 2 квітня 1968 року підпалили два супермаркети  у Франкфурті-на-Майні (Західна Німеччина). Перші-ліпші, які спали на око. Аби покарати "систему споживання", знищивши її символи.

Паліїв швидко знайшли і посадили на лаву підсудних, але у суспільстві виявилося чимало симпатиків протестувальників. Надалі ця четвірка плюс їхній адвокат плюс дехто з журналістів, які висвітлювали суд, стали ядром підпільної "Фракції Червоної армії" (Rote Armee Fraktion), що тривалий час "ставила на вуха" ФРН, і не тільки її.

А італійські Brigati Rossi ("Червоні бригади"), серед засновників яких, до речі, були й політологи, – хіба вони не діяли спершу саме в індустріальних мегаполісах? Хіба вони не завдавали масштабних "ударів по власності експлуататорів пролетаріату" та "майну продажних профспілок" за співчуття робітників тих заводів, де здійснювалися теракти?

 А японська Червона армія (вона ж Japanese Red Army, Nihon Sekigun) хіба не виникла на базі студентської організації "Зенгакурен", яка 1968 року. знов–таки, за широкого співчуття публіки, бавилася нападами на добре вдягнених однолітків та кидала  пляшки з "коктейлем Молотова" у "буржуйські" жилі помешкання? Знадобилися роки, а той й десятиліття, поки романтичний флер цих та цілої низки інших терористичних груп розвіявся…

До речі, ця Робінґудівська романтика насправді є дуже прагматичним чинником у боротьбі проти спецслужб. Навіть тоді, коли терористи грабують банки чи вимагають у влади багатомільйонні викупи "на боротьбу за правду і свободу", романтичний флер тривалий час не тьмяніє і не зникає.

Ба більше: попри всесвітню боротьбу з глобальним тероризмом локальні теракти в недемократичних державах і сьогодні викликають якщо не співчуття, то розуміння на Заході.

І те тільки серед інтелектуалів чи студентів, а й певною мірою серед урядовців, парламентаріїв, журналістів і навіть поліцейських. А хто, крім добре оплачуваних апологетів Партії регіонів, готовий сьогодні в Європі та Америці обстоювати тезу про демократичний характер Української держави і про дотримання в ній засадничих прав людини?

Отож не стикується якось наявність політологів серед "дніпропетровських підривників" із тим, що мали б робити ці політологи, виходячи зі своїх професійних знань та умінь. От не стикується – і все! Навіть із поправками на вітчизняні реалії.

А тому так хочеться воскресити Станіславського, навіть без Немировича-Данченка, посадити його в залі судових засідань на близькому вже. як нам розповідають слідчі, процесі "підривників" і зачекати трохи, чи вигукне він своїм добре поставленим голосом знамените: "НЕ ВЕРЮ!" Бо ж якась не надто переконлива гра тут з боку СБУ та прокуратури, вам не здається?

Сергій Грабовський, для УП