"Де люди?!!"

В нашій "країні-симулякрі" давно стали нормою протести-симулякри. Адже всім відомо, що значна частина учасників більшості масових суспільно-політичних заходів і влади, і опозиції рекрутуються за оплату – про це не раз йшлося у чисельних публікаціях українських ЗМІ.

Звичайно, гроші на віт… тобто на мітинг ніхто би просто так не викидав – до цього змушує мала кількість охочих долучитися – як тих, хто захоплений високими ідеями, так і тих, хто має партійний обов’язок це зробити.

Щоб зменшити кількість перших, в Україні і у світі справно працює гігантська індустрія розваг. Вона, через доступні їй усі засоби інформації, нав’язує суспільству продукти масової культури сумнівної якості разом з вмонтованими у них сумнівними цінностями та кумирами, захоплюючи та утримуючи увагу загалу за допомогою сучасних технологій психогенного характеру.

Усвідомлюючи це, залишимо широкий загал у спокої і зосередимося на пасивності членів опозиційних українських партій, безпосереднім статутним обов’язком яких є активна участь у масових заходах своїх організацій.

Не потребує доведення факт, що чисельність тих, хто стояв під Печерським судом у період, коли там судили Юлію Тимошенко, або чисельність тих, хто відгукнувся на заклик партійних лідерів протестувати проти мовного закону біля Українського дому, є у багато разів меншою від сумарної кількості формальних членів опозиційних партій, які організовували згадані акції.

Рано чи пізно спонсори опозиційних політичних організацій цілком правомірно спитають їх лідерів – "Де люди?!!", усвідомлюючи, що у випадку тиску чи репресій зі сторони влади їх нікому буде захистити.

Які ж причини пасивності рядових членів опозиційних партій, що змушує їх лідерів залучати проплачених учасників на партійні заходи.

У своїх публікаціях я вже не раз зупинявся на негативних процесах, що протікають в ієрархічних соціальних системах, якими, у відповідності до українського законодавства, є всі українські партії і які підпадають під дію "залізного закону олігархізації" Міхельса.

Ключовими серед них є процеси концентрації влади і власності на вершинах ієрархій та пасивація більшості низових членів таких структур.

Аналіз людських потреб, що згруповані у відому піраміду Маслоу, свідчить про переважаючу роль нижчих потреб, які обумовлені нашою етологічною (тваринною) природою, над вищими, що породжені соціальною природою.

Нижчі потреби формують глибинні смисли нашої активності, які часто не рефлексуються, а людський розум, зазвичай, загортає їх для пояснення у різні красиві обгортки з простих й тривіальних банальностей.

Отже, наша етологічна природа у значно більшій мірі, ніж соціальна, визначає поведінкові стратегії і схеми більшості людей, як реакцію на зовнішні виклики та рольові ситуації, у яких вони перебувають.

Взаємодія людей між собою також в першу чергу ініціює нашу етологічну складову, яка, активуючи відповідні культурні архетипи нашого несвідомого, породжує глибинні смисли, що відповідають типу взаємодії та рольовим позиціям її учасників.

Як і в групах тварин, так і в людських групах при їх формуванні запускається процес рангування, який має на меті визначити вожака у групах тварин або неформального лідера у людських групах. Цей процес є тісно пов'язаним з репродуктивною функцією та природним відбором – у такий спосіб більше шансів залишити потомство має найсильніший самець в групі.

Таким чином рангування формує глибинний – біологічний СМИСЛ ВЗАЄМОДІЇ, у природній спосіб активує учасників і, мов магнітом, притягує їх у групу щоб результативно завершити процес вибору найсильнішого.

Отже, саме процес рангування надає глибинного СМИСЛУ нашій взаємодії. Цей СМИСЛ активує її учасників, і, по суті, являє собою рушійну силу людської самоорганізації.

Відповідно, завершення процесу рангування приводить до втрати глибинного СМИСЛУ ВЗАЄМОДІЇ та до подальшого розпаду самоорганізаційних структур.

Цього не стається лише у випадку, коли неформальний лідер зумів вчасно формалізувати своє положення та отримати інструменти примусу і/або механізми стимулювання усіх інших учасників до взаємодії тепер вже у формальній групі – організації зі своїми смислами, які мають соціальне походження.

Партійні організації – від місцевих до центральних – є типовими людськими групами, в яких всюди і завжди протікають описані процеси рангування. Коли групи лише створюються, активність учасників є високою – вони залюбки беруть участь в роботі первинних осередків з надією реалізувати свої потреби, що охоплюють усі рівні піраміди Маслоу.

Внаслідок класичної групової динаміки, яка є однією з форм процесу рангування, у групах визначаються неформальні лідери, влада яких над іншими учасниками групи є абсолютною. В умовах суспільно-політичних організацій неформальні лідери швидко стають формальними.

Це обумовлює принципову зміну рольових позицій взаємодії членів первинних осередків політичних партії – взаємодія в позиціях "рівний з рівним швидко переходить у взаємодію в позиціях "керівник – підлеглий".

Остання, в свою чергу, має тенденцію переростати у взаємостосунки "начальник – дурень" або "тиран – раб". Таким чином, із завершенням процесу рангування глибинний СМИСЛ взаємодії тих, кому не вдалося стати лідерами, втрачається, внаслідок чого вони швидко пасивуються.

Утримувати їх активність на необхідному рівні може лише захоплення ідеологемами, що стало вкрай рідким явищем в інформаційному суспільстві, і матеріальне стимулювання, ефективне використання якого в Україні більш характерне для провладних партій.

Ще одним, альтернативним фактором утримання активності низових членів політичних партій, який широко використовується партіями країн західної демократії, є закріплена за ними у партійних статутах частина владних повноважень – право і можливість реального впливу на процеси вироблення та прийняття партійних рішень, що, по своїй суті, у нормативний спосіб відміняє результати вже завершеного рангування в процесі групової динаміки у партійних осередках.

Таким чином, для активації низових членів та їх залучення до масових заходів, які організовують партії, необхідно закріпити таке право в статутах відповідними механізмами та забезпечити надійну можливість його реалізації.

Це, окрім активації низових членів, обумовить їх здатність контролювати та змінювати лідерів та надасть їм можливість підійматися вверх по ієрархічній драбині за рахунок більш високих рівнів своєї компетентності та порядності.

Причому ця проблема не вирішується деклараціями – вона має бути забезпечена системними механізмами, які напряму задає закріплена у статутах організаційна структура і алгоритми та процедури внутріпартійної діяльності.

Тобто для позитивного результату ієрархічна структура українських партій має бути трансформована у змінну – коли рішення приймаються у горизонтальній мережі у позиціях "рівний з рівним", а виконуються в тимчасових ієрархіях у позиціях "керівник-підлеглий" під керівництвом відповідальних виконавців, які призначаються щоразу для виконання кожного окремого рішення.

Це дозволить утримувати взаємодію учасників в безконфліктній фазі групової динаміки, що унеможливить особисті зіткнення та не дозволить однозначно завершити процес рангування, зберігши у такий спосіб глибинний СМИСЛ їх подальшої ВЗАЄМОДІЇ в рамках партійної організації.

Розглянемо одну з ключових практичних проблем українських партій, яка породжена тим же "залізним законом олігархізації" Міхельса і яка обмежує зростання чисельності місцевих організацій українських партій за рахунок якісних новобранців.

Спробуємо уявити міську партійну організацію великого міста чи обласного центру однієї з відомих українських опозиційних партій. Чисельність такої організації може налічувати від кількох десятків до кількох сотень членів. Проте, думаю, всім очевидно, що кількість активістів, які реально впливають на вироблення та прийняття рішень, за будь-яких умов не перевищує чисельності малої групи і складає 3-15 осіб.

Формування керівного ядра – тісно згуртованої олігархічної групи у такий спосіб обумовлено дією "залізного закону олігархізації" Міхельса і відбувається завжди і всюди в ієрархічних суспільно-політичних організаціях.

Для досягнення на місцевих виборах якомога більшої кількості мандатів в міській раді політичні партії в українських реаліях мусять володіти фінансовими ресурсами для підкупу виборців, політтехнологіями для маніпуляції ними та адмінресурсом для забезпечення "правильного" підрахунку голосів.

Альтернативою цим інструментам може стати якісний інтелектуальний продукт, який включає нові ідеї вирішення проблем міста, що лежать в компетентності міської ради. Причому цей продукт не може бути написаний нашвидкуруч до виборів – він має стати результатом кропіткої і тривалої роботи компетентних членів первинної організації з залученням широкого кола громадськості.

Наприклад, з метою вироблення якісного інтелектуального продукту для міської ради, яка має 12 комісій, необхідно створити їх аналоги в рамках партійної організації, учасники яких були б не менш компетентними фахівцями в сфері діяльності відповідних комісій, ніж діючі депутати.

Тільки за таких умов міська партійна організація зможе ефективно здійснювати моніторинг діяльності міської ради, публічно в ЗМІ та на громадських слуханнях опонувати представникам її комісій, критикувати прийняті рішення та пропонувати нові – інноваційні пропозиції вирішення актуальних проблем міста.

Лише працюючи у такому форматі протягом тривалого часу, міська організація опозиційної партії зможе наростити свій авторитет до рівня, який дозволить легко отримати на чергових виборах максимальну кількість депутатських мандатів.

Здійснити все це можна лише одним шляхом – запрошуючи до лав партії якомога більшу кількість компетентних фахівців у сферах діяльності комісій міської ради і делегуючи їм право виробляти та приймати відповідні рішення.

Реалізувати описану стратегію, яка є загальновідомою і викладеною у всіх базових підручниках з політології та державного управління, в українських реаліях перешкоджає один маленький нюанс.

Поява нових членів партії – компетентних, порядних, активних, а лише такі зможуть вирішити поставлені задачі, посилить конкуренцію, що загрожує діючим керівникам міської організації втратою їх посад і, відповідно, прохідних місць у виборчому списку, а також втратою монопольного права безкарно приймати будь-які рішення в рамках своїх організацій.

Усвідомлення цих загроз змушує лідерів місцевих партійних організацій блокувати набір у партію та залучення до активної роботи нових компетентних, активних і порядних громадян, які потенційно можуть своїми якостями переважати членів діючого керівного ядра.

Це, по суті, й забезпечує негативну селекцію в місцевих партійних організаціях усіх українських партій та консервує склад їх керівних органів в рамках малих, тісно згуртованих груп, що сформувалися внаслідок дії "залізного закону олігархізації" Міхельса. Ці ж групи, зазвичай, і складають прохідну частину виборчих  списків українських партій в місцеві органи влади.

Тому питання спонсорів українських опозиційних партій до їх лідерів "Де люди?!!" є абсолютно риторичним – адже суспільно-політична діяльність в рамках ієрархічних партійних організацій і є тим головним симулякром, який надійно утримує всю Україну у формі "країни-симулякру".

Тарас Плахтій, товариство "Малого кола", для УП