"Обережно, двері зачиняються!" або Криза української зовнішньої політики
Початок липня став переломним моментом для української політики.
По-перше, прийняття в другому читанні мовного законопроекту стало символічним пострілом "Аврори", що символізував старт для українського політикуму активної стадії передвиборчих перегонів, у ході якої використовуватимуться різноманітні технології та засоби впливу на електорат. Одне з головних місць серед арсеналу політичних технологій і посідає мовне питання в Україні.
По-друге, стало очевидним, що окрім провалу внутрішньої політики, зовнішня політика Віктора Януковича і його команди остаточно й безповоротно зайшла в глухий кут.
З одного боку, питання євроінтеграції України в реальному політичному форматі знято з порядку денного щонайменше до кінця перебування Януковича при владі. Про це чітко й неодноразово натякнули європейські політики та експерти.
І цю ситуацію не виправить навіть технічне парафування угоди про Зону вільної торгівлі. Адже рішення про підписання Угоди, за словами спікера ЄС із питань торгівлі Джона Кленсі, буде залежати від політичної ситуації в країні.
З іншого боку – спроби налагодити тісні й прагматичні відносини із країнами пострадянського простору також зазнали краху. А україно-російські відносини переходять із дипломатичного рівня у відверту й зневажливу конфронтацію.
Відсутність у команди Віктора Януковича концептуальної стратегічної програми зовнішньої політики ставило під сумнів прогрес інтеграції України в міжнародне середовище від початку його перебування на посаді. Це проявлялось під час прийняття тих чи інших зовнішньополітичних рішень, виходячи із ситуативної доцільності.
Те, що зовнішня політика теперішньої влади перебуває в стадії гострої кризи, стало очевидним перед стартом Євро-2012 – коли низка європейських лідерів, серед яких представники ключових для України партнерів, оголосили про бойкот матчів Чемпіонату з футболу, які проходили в українських містах.
Однак навіть ці факти в декого із представників влади й навіть опозиції не викликали занепокоєння. На їхню думку, це було спланованою кампанією дестабілізації ситуації в Україні та компрометації владної команди.
Але після візиту Віктора Януковича на саміт НАТО в Чикаго, стало зрозуміло, що ізоляція відносно України дійсно є. А її прояви будуть лише зростати в майбутньому, якщо українська сторона буде ігнорувати міжнародні принципи та вимоги.
Хоча, після повернення Януковича з Америки, регіонали наголошували про позитивний пасаж у декларації саміту, у якому стверджується, що "незалежна, суверенна й стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і принципу верховенства права, має важливе значення для безпеки Євроатлантичного регіону".
Однак усі прекрасно розуміють, що слова в бік України – це лише формальна дипломатична згадка про країну, яка добровільно відмовилась від власної ядерної зброї, і яка брала участь у натовських операціях.
І все. Вони аж ніяк не стосуються політичних процесів, які відбуваються в Україні чи прогресу в співробітництві Україна-НАТО.
Черговим фактором, який підтвердив зовнішньополітичну стагнацію України, стало щорічне послання президента до ВР, яке мало відбутись 3 липня.
Цього дня в адміністрації президента повідомили, що оскільки послання "Про внутрішнє й зовнішнє становище України в 2012 році" занадто об'ємне, кількість сторінок якого становить майже 300, голова держави не буде особисто представляти його в парламенті, адже це не зовсім ефективно.
Через зосередження уваги інформаційної сфери довкола мовного питання та акцій протесту біля Українського дому, тема послання президента пройшла зовсім непомітною серед журналістів та більшості експертів.
Хоча в ньому, зокрема, окремим розділом окреслюються зовнішньополітичні орієнтири та перспективні шляхи розвитку країни на наступний рік.
Отже, у даному документі вкотре повторюється про незмінність євроінтеграційного вибору України, що, на думку авторів, зумовлено цивілізаційною приналежністю до європейських народів. А також про впровадження безвізового режиму між країнами ЄС та Україною, швидку імплементацію Угоди про асоціацію. Але крім традиційної європейської тематики, з'являється окремий пункт про нову модель стратегічного партнерства України з "провідними центрами сили" – РФ, США та КНР.
Трансформація зовнішньополітичного акценту України із зарахуванням Китаю – відбулася вперше на такому рівні.
Хоча, це, швидше за все, данина моді. Адже Піднебесна наразі посідає топові позиції у світовій економіці і є головним претендентом у світові гегемони. Не зважати на ці факти автори документу просто не могли.
Також у посланні не забули наголосити про співпрацю з іншими вагомими геополітичними гравцями: Сінгапуром, Туреччиною, Канадою, Японією, Кубою, Бразилією, Ізраїлем.
Декому, на перший погляд, така широкомасштабна готовність до міжнародної співпраці України може видатись позитивною й прогресивною. Але це може свідчити тільки про наступні фактори: українські політики не орієнтуються в геополітичних тенденціях, переоцінюють український потенціал, або дуже наївно підходять до вирішення міжнародних питань.
Перерахування великої кількості країн-партнерів і наявність переговорів із ними стосовно тих чи інших питань – насправді, ці фактори зовсім нічого не говорять про позитивні зрушення української зовнішньої політики. Найчастіше подібна практика говорить лише про одне: держава не має єдиної й чіткої стратегії зовнішньої політики, і готова, відповідно, змінювати свій курс у залежності від обставин.
Про успіхи доцільніше говорити після підписання угод і втілення їх у життя, ніж на стадії переговорів. Адже вони з великою ймовірністю можуть завершитись невдало й навіть бути проваленими.
Власне, подібний дискурс характерний не лише для останнього послання Президента. Це недолік усієї зовнішньої політики України – виключне акцентування на переговорному процесі, і відсутність реальних кроків для впровадження рішень у дію.
Досить дивно виглядає, коли політику власної короткозорості та недолугості подають як певне досягнення, поразки – як перемоги, а відсутність цілеспрямованості й послідовності – називають багатовекторністю.
Повернення до багатовекторної політики або, як це називають у команді Віктора Януковича, політики національного прагматизму – це рух у напрямку виключно декларативної дипломатії. "Декларації про..." або "наміри на..." зовсім неефективні в сучасних міжнародних відносинах, де все відбувається за правилами домінуючої концепції політичного реалізму. Одне з таких правил каже, що "цілі зовнішньої політики повинні визначатися в термінах національного інтересу й підтримуватися відповідною силою".
Натомість українська зовнішня політика, як правило, не визначається національними інтересами й, тим більше, не підкріплена нічим, окрім бажання окремих політиків.
Водночас спроби компенсувати провальну зовнішню політику України супроводжуються не зовсім адекватними заявами.
Один із нещодавніх прикладів – заява Віктора Януковича про бажання української сторони взяти участь у саміті "Великої двадцятки" як країни з великими продовольчими запасами. Але, окрім сміху, ця пропозиція не викликала жодної реакції в експертів.
Очевидно, що українське керівництво для підняття свого статусу й задоволення самолюбства мріє про перебування в "тусовці" світових лідерів, але не проходить туди за дрескодом та навіть фейсконтролем. І чим довше зберігатиметься стагнація в українській зовнішній і внутрішній політиці, тим більше буде зачинених дверей перед українськими політиками.
Головна проблема сучасної зовнішньої політики України – це відсутність тактичних кроків, які необхідні для досягнення стратегічних цілей.
Інколи тактичні етапи не тільки відсутні – замість цього приймаються рішення, які взагалі суперечать поставленій зовнішньополітичній меті.
І перерахування ключових гравців на міжнародній арені в списку "стратегічних партнерів" України – аж ніяк не наближує до їхнього рівня, і не гарантує українським політикам зустрічей такого ж рівня. Чи тим паче підписання міждержавних угод.
Олександр Саліженко, спеціально для УП
