Що ще треба змінити в КПК, або Необережне поводження з бабусею
Сьогодні в суспільстві тривають дискусії із приводу реформування українського правосуддя. Та чи хтось, висловлюючи свою позицію або формуючи зміни до закону, – реально, а не на словах, вивчив проблему, чи задекларовані реформи не є пустим звуком, або гаслом на користь реформатора?
Хотілось би розібратися в цьому питанні досконало, з позиції елементарної логіки та здорового глузду, упускаючи гасла та недолуге тремтіння перед новим. Бо старе набридло, аби надії вкотре не стали марними.
Отже.
Чи може хтось, аналізуючи законотворчість із часів римського права, довести, що принаймні один із прийнятих законів був ідеальним? Навряд. Адже не закон формує цивілізацію – а зовсім навпаки.
Тобто, логічно було б зазначити, що сам закон нічого не вирішує, а в суспільстві виникає потреба врівноважити певні взаємини.
Власне, закон є способом урегулювання того, що вже склалося на момент його прийняття. Іншими словами, суспільству, а, скоріше, керуючій верхівці, необхідно у власних інтересах виставити певні рамки стримування або дозволу, без яких настане хаос.
Закон, із часів того ж римського права, виник як необхідність захисту власності, а остання завжди залишається в руках правителя. Правова система за своєю природою не може бути демократичною, бо діє виключно в інтересах законотворця. Демократія, на противагу, повинна по суті служити балансом суспільних інтересів – рівними умовами для нерівних, – вона може стати результатом не-примітивної свідомості суспільства.
У нас же при нерівних умовах у суспільстві законодавча декларація рівності скидається на щось більше, аніж пафос – бо видає бажане за дійсне. Наприклад, займатися газовим бізнесом можуть тільки особи, наближені до влади – а не кожен, хто забажає. Або ж, "мажор" на дорозі має перевагу перед іншими учасниками руху.
Виходячи із цього, закон суперечить реаліям. А тому поступово втрачає регулятивну функцію. І це символізує початок ери хаосу.
Людська цивілізація, за свою історію не йде шляхом зближення зі своєю природою, із тим, що є – а все далі віддаляється від неї, створюючи паралельний світ, що руйнує природу й саму людину. Ту саму, яка все своє життя шукає втрачений рай, який натомість не компенсується ніяким зовнішнім оточенням – ні матеріальним, ні законодавчим. Кому вдалось його знайти?..
Як кажуть, горщик пустим не буває, а тому простір між законом і реаліями заповнюють виконавці. І нічого іншого, аніж правового збочення, сьогодні по суті й бути не може, як не змінюй закон.
* * *
"Встати, суд іде!"
Справа, у якій я приймала участь у якості адвоката, могла б стати чудовим сценарієм для якогось комедійного шоу. Однак, в Україні існує шоу судове, яке часто закінчується не так весело. При цьому нікому не соромно. І в папірці, який починається фразою "Іменем України", стоїть реальна міра відповідальності. А те, що покладено в її обґрунтування, не те що на голову не натягається, – навпаки, може стати темою для дисертації молодого психіатра.
...Жили собі чотири бабусі, які сиділи кожен вечір на лавочці біля під'їзду, та, попиваючи щось "для сугріву", займалися свою буденною справою – мили кістки перехожим. Іноді між сусідами й колективом пенсіонерок виникали суперечки, бо ж кому сподобаються п'яні розваги немолодих подруг.
І бабусі вирішили помститись найбільш активним сусідам.
В один із вечорів сусід бабусь ішов собі пограти в шахи до парку, та на свою голову проходив повз компанію. Скандал якось не складався, бо сусід просто не реагував на захмелілих панянок. І тоді одна з них із легкістю гірської лані підскочила з лавки, та хвацько вчепилась в обличчя сусіду. Останній відштовхнув настирне боже створіння, після чого вимив уже не вперше роздряпані бабусею руки, та пішов собі далі на шаховий турнір.
Видно, остання спроба "згадати молодість" для 70-річної пані не справдилась. Кволі кістки від такого напору не витримали, та луснули – не стільки від "дії тупого предмету", як каже експерт, стільки від старості та діабету.
Сусід і подумати собі не міг, що ця історія саме для нього перетвориться в кошмар, який не міг наснитися йому навіть у страшному сні.
Ображені неувагою бабусі, у межах власного інтелекту, вигадали неймовірну історію: у ній знищувач пенсіонерок задумав страшний план, винайшов момент, обійшов позаду божу кульбабку, та без усякої на те причини, з неймовірною силою вдарив її хуком зправа прямісінько в щелепу. Від чого утворився перелом кісток зліва, а бабуся, втративши свідомість, та синіючи на очах у подруг, утрималась в позі стоячи за дитячий візочок, і не розсипалась на місці.
Отакої.
А наш справедливий районний суд розглядає цю справу майже 4 роки. І, не дивлячись на те що апеляція скасовує судові вироки першої інстанції, уже не може спинитися не захищати честь мундира, не зважаючи на очевидний абсурд.
У результаті, сусід отримує вже 4-й вирок. На цей раз – 1 рік умовно.
Ви запитаєте – а кому ця справа потрібна?.. Невже, як прийнято в нашому правовому середовищі казати, "за справою хтось стоїть"?
Зовсім ні. Просто ображений скасуванням своїх вироків районний суд, куди вже чотири рази справа поверталась, не може собі дозволити погодитись з тим, що судді були не праві, – та винести законне та об'єктивне, як це написано в Кодексі, рішення.
От і все.
На цьому прикладі хочеться звернутися до законодавців: чи ви, шановні пани серйозно вважаєте, що ті, хто не виконує старий КПК, водночас перебудуються?
Із чого б це?
Не одну перебудову ми власне, пережили. Та історично наступати на ті ж самі граблі – невже Божа кара для українців?
Бо оця сама ніша між законом та реальністю на фоні гонитви на успіхом – заповнена збоченими амбіціями, які захищаються тим, що є під руками: Кодексом та Біблією на столі. Вони зараз є атрибутом у кожного судді чи прокурора. Але чомусь не виконується ні боже, ні праведне.
Так може ви, шановні пани депутати, не той закон вкотре змінили?..
Ганна Боряк, спеціально для УП
