Як нам змінити український парламент. Канадський досвід
Серцевиною будь-якої демократичної системи є парламент. Але сьогодні українська Верховна Рада стає реальною загрозою демократії в Україні.
Сьогодні це те місце, де порушуються Конституція і закони, де не дотримуються основи парламентаризму – демократичних процедур.
Незбагненно, як у парламенті можна приймати рішення без обговорення. Саме тут освячується грабунок бюджетних коштів, саме тут народжуються доларові мільйонери, які залазять в народну бюджетну кишеню.
Саме тут сидять професійні лобісти, які досконало знають техніку лобіювання свого бізнесу. Саме тут продають і купують голоси, перекуповують депутатів-тушок, саме тут гуляють коридорами дипломати, набиті зеленими купюрами.
А далі – купуються місця у списках, а тепер, подейкують, навіть і право балотуватися на мажоритарних округах. І далі це коло замикається на виборцях.
Сучасні вибори часто з політичних перетворюються у гривневі перегони, що зрештою для багатьох стає вигідним капіталовкладенням. Головаті українці вже давно переплюнули класика, який є обличчям "Київського торту" (маю на увазі Маркса), модифікувавши його формулу "товар-гроші-товар" у "гроші-вибори-гроші".
У підсумку – грошові потоки стають визначальними у прийнятті багатьох життєво важливих рішень у державі. Так народжується "парламентська олігархія". А питання "звідки беруться тушки?" стає риторичним, бо, фактично, створена система (чи конвеєр) по виробництву "тушок".
У цій системі практично немає місця для інтелектуалів, просто авторитетних людей чи молодих нових облич. Але так далі продовжуватися не може.
Тому я спробував подивитися на нашу ситуацію через призму канадського досвіду, який я вивчав протягом багатьох років.
Однією з основних проблем демократичного розвитку є відокремлення бізнесу від політики, що є основою боротьби з корупцією. Це гасло Майдану і на сьогодні є для нас стрижневим.
У канадській системі заслуговує на увагу один з важливих постулатів – прозорість фінансування політичних партій. Логіка тут проста – партія повинна бути спроможною показати кожен долар, зібраний для проведення виборчої кампанії.
Збір коштів на вибори кожна партія проводить відкрито. Як правило це робиться у престижних залах із запрошенням місцевих бізнесменів і симпатиків партії. Але головне правило, яке є запобіжником "олігархізації" політичних партій, полягає у тому, що одна людина може внести у "партійний котел" максимум 1 тисячу доларів!
Виняток робиться лише для пожертв за заповітами померлих прихильників партій.
Так, на минулій виборчій кампанії "працювали" гроші... покійника у провінції Британська Колумбія, який заповів десь сотню тисяч доларів політичній партії. У нас така любов при наших партіях буде не скоро.
Кожен жертводавець робить внесок публічно й отримує посвідку для зменшення сплати податків. (Уявляю собі українські реалії: зрозуміло, що на другий день багато бізнесменів, що підтримали опозиційні партії, побачать "маски-шоу").
Результати збору коштів оприлюднюються, і це вже перший рейтинг політичних партій перед виборами. Партійні фінанси – це, в першу чергу, жорсткий контроль, в тому числі, з боку громадськості.
До речі, саме через скандал з партійними фінансами ліберальна партія за часів прем’єр-міністра Пола Мартіна втратила владу.
Пригадую, як ми свого часу обстоювали державне фінансування партій у залежності від результатів виборів. Ми тоді розуміли, що якщо немає державного фінансування, то буде фінансування олігархів.
На жаль, у нас ще немає традиції народного фінансування політичних партій через слабкість середнього класу і реальне зубожіння людей.
Тому сьогодні в Україні маємо парламент і уряд великого бізнесу, великих монополій, а це речі несумісні з політичною відповідальністю за прозорі і чесні рішення щодо державних фінансів і ресурсів.
На мій погляд, добре, що з’явилися такі рухи, як "Чесно", "Опора" та інші і одним з постулатів своєї діяльності заявили перевірку кандидатів у депутати на корупційні дії та на спроби порушення прав людини. Сьогодні настав час громадянського суспільства.
Якщо подивитися на політичні кампанії багатьох сучасних політиків, то вони нагадують рекламу "добре запакованого (читай: напакованого) товару", який на вас дивиться з біг-бордів чи з проплачених ефірів на ТБ, лише з тією різницею, що товар пропагують з метою продати, а тут навпаки.
Експерти оцінюють виборчі кампанії багатьох мажоритарників, стартуючи з половини мільйона чи мільйона зелених. Чого гріха таїти, часто кандидати "атакують" пропозиціями так званого політичного бартеру навіть і найвпливовіших виборців – лідерів громадської думки – священників, вчителів, медиків, голів сільських рад, що дуже нагадує "мефістофелевий" сюжет, щось на кшталт "продай душу на вибори, а там побачимо".
Але, на щастя, спрацьовує це не дуже часто, хоча й зараз ми чуємо багато тривожних сигналів. Боротися з такою спокусою при такій злиденності дуже важко.
Розкажу одну правдиву історію з українського життя. На нараді у голови держадміністрації сільський голова скаржиться на відсутність фінансування, а треба полатати пару дахів. Відповідь голови адміністрації була блискавичною:
- "Так зараз настав ваш золотий час – час виборів. Маєте кандидатів – вирішуйте усі питання!".
Ось вам "покращення життя вже сьогодні", але завтра ми за це будемо розплачуватися. Такий кредит, на жаль, завжди треба повертати.
Бюджет канадського кандидата в депутати на вибори набагато скромніший і складає 70-80 тисяч доларів. Але тут не побачиш проплачених біг-бордів — більшість кандидатів виготовляє ламіновані постери з іменем кандидата, які нагадують маленький транспарант з двома дерев’яними ручками і який вони втикають на городах, вздовж дороги чи у людних місцях. У порівнянні з нашими бордами – це просто "допотопна ера".
Головною рушійною силою на канадських виборах є волонтери, які допомагають політичним партіям чи кандидатам, яким вони симпатизують, але не за гроші. У нас же дуже часто створюються мережі проплачених агітаторів, щось на зразок штатних "десятників" чи "сотників", як це було у класичному прикладі з київським мером.
І що вже говорити про волонтерів, коли український політикум привчив наших студентів стояти за гроші на мітингах чи пікетах. Дійшло вже до того, що багатьом з них однаково за кого стояти, лиш би гроші платили. Але я вірю, що не всім байдуже, і молодь ще скаже своє слово.
У Канаді якось важко уявити собі кандидата в депутати, який щось пропонує виборцям – комп’ютери чи спортивну форму, а гречки канадці взагалі не їдять (за винятком українців, поляків та росіян).
Така спроба була б останньою для кандидата. Для правової країни нормою є те, що депутати роблять так, щоб кожен громадянин був спроможний сам собі купити цієї "гречки", скільки він хоче.
Одне з моїх найглибших вражень від політичної Канади – це з’їзд ліберальної партії у Монреалі, який тривав чотири дні. Уявіть собі, що на пост голови партії, крім відомого Ігнатієва, претендувало ще четверо кандидатів, серед яких був і політик українського походження на прізвище Кеннеді.
Процедурно це виглядало так, що щоразу вибував один кандидат, поки не залишився один. Усі п’ятеро презентували свою програму, і виглядало це як змагання інтелектів.
А зараз, до речі, на пост лідера лібералів претендує 8(!) кандидатів. А у нас важко зараз уявити собі, як в українських партіях відбуваються альтернативні вибори.
У Канаді політична традиція така, що лідер, який програв парламентські вибори, відразу ж подає у відставку, у нас же навіть результат 0,3% чи 0,2% здобутих голосів виборців не є підставою для змін.
Щоденна змагальність влади і опозиції є основною ознакою парламенту. Щодня відбувається процедура запитань уряду, яка триває годину, і у цей момент щодня у парламенті сидять усі члени уряду на чолі з прем’єром, які одночасно є і депутатами.
У такий спосіб прем’єр практично щодня звітує про всі кроки уряду і змушений публічно реагувати на все, що відбувається в країні.
У канадському парламенті не може бути порушення процедури, як це було у випадку з ратифікацією "харківських" угод, бо рішення з порушенням процедури не схвалить сенат, і воно не буде підписано генерал-губернатором.
Спікер парламенту – за процедурами людина нейтральна (до речі, останні п’ять років це був ліберал, тобто з опозиції). І неможливо уявити собі, щоб він міг щось "продавити" без обговорення чи "позичити" місця для голосування іншим фракціям. Він є просто модератором, який дотримується усіх процедур.
Парламент у Канаді відкритий для людей, і будь-хто може прийти до парламенту на екскурсію. І особливо багато тут школярів і студентів.
У зв’язку з цим пригадується недавній інцидент у Верховній Раді, коли було перекрито вхід на балкон і у ложу преси. Тоді зусиллями Ольги Червакової та інших журналістів вдалося змінити ситуацію.
Такого у Канаді навіть уявити неможливо. Виборці повинні мати можливість бачити, як працюють їхні обранці. І це святе.
Думаю, нам варто на перспективу замислитися над проектом, подібним до прозорого купола реконструйованого Рейхстагу. Замість існуючого закритого треба зробити купол прозорим, через який кожен виборець міг би бачити, чи його обранець у залі, чи голосує сам за себе, чи за сусіда.
Ви би бачили, що відбувається перед голосуванням у канадському парламенті. Це театр, у якому звучать, умовно кажучи, три дзвінки, і це є момент істини для депутата – він за будь-яких умов має бути в залі. Повторюю, за будь-яких.
Ніяких виправдань. Інакше це загрожує депутату жорсткими санкціями фракції.
У канадській політичній системі є таке явище як міноритарний уряд. Це коли не створюється коаліція для отримання більшості, а уряд формує партія, яка набрала найбільшу кількість голосів – це може бути 30-40 відсотків.
Я був свідком того, як міноритарний уряд консерваторів на чолі зі Стівеном Гарпером понад два роки був при владі. Як на мене, то це і є найвищий пілотаж управління, бо це означає, що прийняття кожного рішення в парламенті вимагає підтримки хоча б частини опозиції.
У такій ситуації треба шукати спільну мову з кожним депутатом, прислуховуватися до думки опозиції і вміти йти на поступки. Але це все вимагає також і найжорсткішої дисципліни.
Для наших обставин це навіть важко уявити, але на той час жоден з депутатів на час сесійних засідань не міг пропустити сесію, було повне табу на будь-які закордонні відрядження. На момент голосування практично всі депутати сиділи в залі.
Багато моїх канадських друзів, депутатів і міністрів – це надзвичайно скромні люди, які не мають великих статків. Ці люди працюють в парламенті роками, і вони є справжніми професіоналами своєї справи. У парламенті немає ніякого парку автомобілів, ніяких особливих пільг чи привілеїв для цих людей.
Якщо прибуває якась закордонна делегація, то для транспортного забезпечення гостей на цих кілька днів замовляють транспорт у приватних компаній.
Коли я летів разом зі спікером сенату з Франкфурту до Оттави (а це був рейсовий літак), то був ошелешений тим, що його ніхто не зустрічав в аеропорту, не було спеціального супроводу, і він як звичайний громадянин підібрав свій багаж, і ми удвох вирушили по домівках.
Я був шокований, але потім зрозумів, що в Канаді ніхто не витринькує державні гроші на якісь церемоніальні речі.
Четверта влада у Канаді є дійсно владою. Як правило, серйозна критика з боку журналістів стає приводом для відставки. Показовим був один з політичних скандалів, коли миттєво було звільнено з посади міністра Джерджіс.
Причиною відставки став той факт, що її чоловік, використовуючи авторитет дружини, обіцяв бізнесменам пролобіювати те чи інше питання, і навіть використав факс в офісі дружини, щоб відіслати листа. І цей факт коштував посади його дружині.
І на завершення про ще один досвід, який обов’язково варто перейняти. Парламент має стати об’єднуючим ядром для усієї нації.
У канадському парламенті існує спеціальна парламентська група, яка організовує Сніданок Національної молитви. Ця група складається з депутатів усіх фракцій і покликана, цитую, "продемонструвати найвищий пріоритет духовних цінностей для тих, хто приймає відповідальні рішення у державі. Зібрати усіх відповідальних лідерів для медитації та міжконфесійної молитви за усіх громадян і за націю".
Таких молитов за Канаду відбулося вже 45. На них збираються спікери і депутати, члени уряду і Верховного Суду, усі національні лідери та увесь дипломатичний корпус. На цю молитву запрошуються також усі національні авторитети – науковці, митці, спортсмени, бізнесмени.
Такі публічні молитви – багато у чому запорука національної єдності, високої відповідальності і чесності у політиці.
P.S. Для себе я вирішив, що проведу чесну виборчу кампанію без впливу грошей, можна сказати "по-канадськи", і вже зараз запрошую волонтерів до співпраці.
Я, звичайно, також робив багато помилок, і маю гіркий досвід. Але я знаю, що відгукнеться багато людей, з якими я працював усі ці роки. Мій благодійний фонд, який працює вже 17 років, і створювався не на вибори, а після виборів (я вносив туди половину своєї депутатської зарплати), як завжди перед виборами призупинив свою роботу, цього разу – 10 липня.
Чекаю на Вас, волонтери! Давайте, доведемо, що ми можемо змінити ситуацію і разом боротися за наше майбутнє!
Ігор Осташ, посол України в Канаді (2006-2011), народний депутат України 2-4 скликань, для УП
