Соціологія: запитання без відповідей
Офіційно передвиборна кампанія ще не почалася, а деякі соціологи вже стали мішенню гострої критики. Про це йдеться у статті генерального директора Київського міжнародного інституту соціології професора Володимира Паніотто з промовистою назвою Будні соціології: як вибори – так хоч звільняйся.
Йдеться про тенденційне, м’яко кажучи, та соціально-маніпулятивне використання результатів зробленого на замовлення структур Віктора Медведчука КМІСом дослідження, присвяченого російській мові в Україні та ставленню населення до запровадження другої офіційної мови в певних регіонах.
Нагадаю, що це дослідження було опубліковане замовником ("УкрАинским выбором") в день "голосування" у Верховній Раді семи десятків руконогих істот з депутатськими значками за мовне законодавство імені Колесніченка-Ківалова, а одночасно у газеті "Комсомольская правда в Украине" з’явився підписаний самим Медведчуком текст "74% граждан Украины выступают за русский язик". Коментарі, видається, зайві, чи не так?
Паніотто стверджує, що це опитування не мало прямого відношення до мовного законодавства, бо ж поставлене там запитання про можливість запровадження регіональної мови ґрунтується на волевиявленні 50% жителів регіону, а не на частці в 10% населення того чи іншого етнічного походження. Отож, мовляв, коні не винні, а соціологи не погрішили проти істини та наукової етики.
Але насправді не все так просто. Точніше, все дуже й дуже непросто.
Автор цих рядків співпрацював на початку 2000-х з президентом КМІСу професором Валерієм Хмельком як ведучий та укладач програм Радіо Свобода. Це була плідна, як на мене, співпраця, цікава для нас обох. Проте вона урвалася, на жаль, так само, як і приязні стосунки між нами, під час президентської виборчої кампанії 2004 року.
Тоді КМІС робив опитування на замовлення ФОМу (Фонд Обественное Мнение) наближеного тоді до Путіна і такого специфічного персонажу як Гліб Павловський – за його опитувальником. Тоді також фігурували вміло поставлені запитання, відповіді на які дозволяли команді Павловського робити висновки стосовно незаперечних переваг Віктора Януковича.
Я публічно зауважив, що не слід братися серйозним соціологам за обслуговування подібних персонажів і подібних структур, бо дослідження неодмінно використовуватиметься з маніпулятивною метою.
Хмелько мені відповів, що соціологи тут тільки виконавці, які працюють на замовника, вони не вирішують, що і як робити, і порівняв роботу КМІСу з роботою кравця, який кваліфіковано шиє костюм з матеріалу замовника і за обраним замовником фасоном.
Я, у свою чергу, зауважив, що це дуже вдале порівняння: справді, КМІС виступив у ролі кравця, тільки шив він Глібу Павловському чи то есесівський, чи то чекістський мундир – тоді ще не остаточно була очевидна природа путінського режиму та його обслуги. Втім, різниця між цими уніформами тільки зовнішня. На тому й розійшлися.
І от маємо те, що маємо – пісня гарна, пісня нова, починаймо її знову…
Тільки тепер КМІС опинився в епіцентрі вже значно більш масштабного та резонансного суспільного обговорення. Назвімо це нейтральним терміном.
Як на мене, не мають рації ті, хто звинувачував соціологів у "продажності". Все значно складніше – КМІС купити не можна. Але можна замовити йому опитування, яке, крім усього іншого, має на меті скомпрометувати в очах опозиційно налаштованої громадськості напередодні виборів до Верховної Ради, щоби люди сумнівалися в результатах традиційного "опитування на виході" – Еxit poll, – у проведенні якого КМІС завжди бере участь…
Так от, про опитування як такі, не тільки про те, що набуло такий резонанс.
"Ми не беремо замовлення на опитування, якщо замовник наполягає на тому, щоб у формулюванні питань або в їхній послідовності зберегти підштовхування до бажаних відповідей, або наполягає на збереженні незбалансованості протилежних варіантів відповідей і тому подібне", – пише Володимир Паніотто.
Так, негативний досвід 2004 року дається взнаки. Але чи справді запитання, запропоновані замовником, такі вже методологічно коректні, як наполягає Паніотто?
Ось ключове з них: "Як ви ставитеся до пропозиції, щоб українська мова залишалася єдиною державною, а російську мову та мови національних меншин зробити другою офіційною мовою в тих регіонах України, де більшість населення (50% або більше) цього бажає?".
На перший погляд, усе ОК. Але тільки на перший. Бо ж, переконаний, 99% тих, хто погодився з цією пропозицією, не має зеленого уявлення про те, що насправді означає її реалізація – не на політично-ідеологічному рівні, а, так би мовити, у повсякденному житті.
В результаті розмови інтерв’юерів з респондентами вийшли на рівні анекдоту: "Куме, мене щось непокоїть Гондурас. – А ти його не чухай".
Відтак, як на мене, у запитанні мусив бути певний бекґраунд, тобто говоритися щонайменше про обов’язковість знання обох мов для чиновників, лікарів, освітян тощо – і про чималенькі фінансові витрати на ведення всієї офіційної документації двома мовами.
Крім того, у питанні фігурує термін "друга офіційна мова". Цікаво, правда? Цим самим експерти "УкрАинского выбора" мимохіть визнали те, що державна мова й офіційна мова – те ж саме, тільки описане різними термінами як, власне, і є в цивілізованому світі.
Погляньмо на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин: там однозначно "термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які… відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави".
Невже ж фахівці КМІСу не знали, що автори анкети лукавлять і намагаються тишком-нишком протягнути обґрунтування ідеї про другу державну мову – мовляв, дивіться, народ за неї, оплески, всі встають?
Це тільки один із соціально-маніпулятивних моментів цього опитування, закладених уже на рівні анкети. Є й інші, та вони – тема окремої розмови. Тут же має йтися про головне. "Що ще ми можемо робити? Не брати взагалі політичних досліджень і віддати їх на відкуп непрофесіоналам? – пише професор Паніотто. – Брати дослідження тільки тих політичних сил, які нам подобаються? Навряд чи це допоможе, тому що практично всі політичні сили, а ми працюємо із широким спектром, публікують дані вибірково. Крім того, орієнтація лише на одну політичну силу робить компанію більш залежною від цієї політичної сили". Все вірно, але потребує доповнень".
Звичайно, за умов хронічної бідності опозиційних сил та значно меншого, ніж раніше, числа замовлень досліджень з боку різноманітних західних фундацій соціологам потрібно виживати і працювати, але чи мають моральне право дослідники громадської думки працювати на тих, чиєю метою завжди було, є і буде одержану картину цієї думки викривити, фальсифікувати, а в кінцевому підсумку – деформувати і саму думку за допомогою соціально-маніпулятивних, а то й репресивних методів?
Або, якщо простіше, – чи може наука прислужувати людям і політичним силам, які, м’яко кажучи, зарекомендували себе не найкращим чином? І чи може чесний кравець спокійно брати замовлення на мундири від представників відомства, яке мордувало і збирається в майбутньому мордувати його народ?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Координаційної ради Асоціації українських письменників, для УП
