Проект Колесніченка-Ківалова – лише вершина айсберга
Верховна Рада схвалила в першому читанні проект закону "Про засади державної мовної політики". Про передбачені ним зміни в статусі державної мови вже сказано багато. Але зазвичай увага акцентується на тому, що написано в проекті, а не на тому, яка практика використання української мови склалася і що законопроект змінить в ній.
Наразі формально українська є єдиною державною мовою на всій території України, але багато які державні чиновники й керівники місцевого самоврядування її демонстративно ігнорують.
Кримський спікер Константинов просто обурений тим, що з Києва йому надсилають документи на державній мові, не приймає документів українською і мер Одеси Олексій Костусєв.
Прем’єр-міністр так і не спромігся (чи не схотів) вивчити мову, а від багатьох міністрів (Колесніков, Бойко, Клюєв та інші) української практично неможливо почути.
Можна собі уявити як ситуація "покращиться" в разі схвалення законопроекту Ківалова-Колексніченка. Скоріше за все це буде хороша нагода остаточно "позбутися" української мови для тих чиновників, які надають перевагу російській, адже тенденція до цього вже давно намітилася, а декларації про бажання урівняти російську з українською – просто локшина для вух.
Проте неоднозначне ставлення до української демонструють не лише російськомовні чиновники, а й україномовні пересічні громадяни. Соціологічні дослідження показують: "двомовними в Україні є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є одномовними".
У молодіжному середовищі, за наявними соцдослідженнями, ситуація критична, оскільки прослідковується дзеркальна відмінність між мовною поведінкою молодих українців і росіян навіть Києва, де ставлення до української толерантне: при звертанні українською мовою до тих осіб, які визначають себе як українців, 83,2 % опитаних відповідають українською, але при звертанні до них російською переважна більшість молодих українців – 90,6 % – переходять на російську мову.
Росіяни, зі свого боку, практично не відповідають українською на питання, які задані цією мовою (98,2% відповідають російською на питання російською і 95,3% – російською на питання українською).
Мова відповідей українців на питання російською мовою (1-рос., 2- укр.)
 |
Мова відповідей росіян на питання українською мовою (відсоткова статистика)
 |
Соціологи доходять невтішних висновків: "зростання частки громадян, які розмовляють у громадських і виробничих сферах змішаною (суржик) чи переважно російською мовою, серед нинішньої української молоді не тільки не припинилося, а й триває досить активно".
Ті, для кого російська є рідною, послідовно говорять своєю мовою, і причиною тут є не незнання української, а небажання її використовувати.
Наприклад, для молоді сходу України характерні такі основні причини використання російської: спілкування українською суперечить ідеологічним поглядам молоді сходу (1), в них є побоювання, що це може змінити їх особистість (2), а також острахи щодо офіційного тиску (3).
Ті, для кого українська рідна, поступаються на користь російської в 9 з 10 випадків. Причини такого явища можуть бути різними, але наслідком цього маємо значне звуження використання української і небажання російськомовних переходити на українську.
Якщо носії української так мало її цінують, то годі від носіїв інших мов очікувати поваги до неї. Україномовні роблять свою мову не потрібною у власній державі.
Звідси логічний висновок: якщо для тебе українська мова важлива – потрібно нею говорити завжди і всюди, крім випадків, коли мову просто не розуміють. Існування української мови так само залежить від кількості (і якості) її носіїв, як і від державної політики.
На серйозну й ефективну державну підтримку нашої мови годі очікувати, бо держава – це територія й уряд, а уряд зараз – це Віктор Янукович і ПР.
Треба позбутися ілюзії, що у близькому майбутньому ця держава підтримуватиме й захищатиме українську мову, навіть за гіпотетичної зміни влади імовірність того, що нова влада буде такою ж неефективною, як у 2005-2010 роках, дуже висока.
На кожному українцеві лежить частка відповідальності за виживання його культури.
Держава – тільки надбудова над суспільством. Що виходить, коли держава ігнорує суспільство, ми побачили в 2004 та під час інших кольорових революцій і Арабської весни (особливо на прикладах Сербії, Грузії та Єгипту).
Тільки не можна повторювати старих помилок: де суспільство на якийсь період "напряглось", а потім відступило – результат досить жалюгідний, натомість потрібне систематичне, день-у-день відстоювання своєї позиції.
Тож якщо хочеш насолити Януковичу та українській владі – розмовляй українською.
Не варто забувати, що українську мову як рідну визначили близько двох третин населення України, за даними останнього загальнонаціонального перепису 2001 – 67,5 %, тому абсурдно почуватися "білою вороною" розмовляючи українською.
Збільшення кількості україномовних поза домом – на роботі, в транспорті, сфері обслуговування тощо – стимулюватиме використання української тими, хто на це не наважується, оскільки даватиме їм приклад і "відчуття дружнього ліктя", як носіння помаранчевих стрічок восени 2004.
Перед кожним україномовним два шляхи: активно говорити своєю мовою і розвивати її, або переходити на російську і вбивати українську.
Законопроект Ківалова-Колесніченка очікує ще проходження решти читань в парламенті та підписання президентом, тому проти законопроекту варто боротись всіма доступними способами.
Але якщо зараз вдасться його провалити, то регіоналам ніщо не заважає внести новий, аналогічного змісту. Тому крапки над "і" в мовному питанні розставить не законодавство, а вибір тих, хто вважає українську рідною: підлаштовуватися під обставини чи бути українцем не лише на словах, а й на ділі.
Роман Головенко, юрист, для УП
У статті використано частину матеріалів експертних пропозицій ГО "ІМП" для Міністерства культури України за Держпрограмою розвитку й функціонування української мови
