Чому опозиція програє всі бої?
Влада донецьких так закручує спіраль життя в Україні, що вона уже аж дзвенить від натуги. Того й дивись, ось-ось лусне. Тільки доводиться дивуватися терпінню українців, яких вибрано за жертву.
У своїй країні вони змушені зносити не лише економічну скруту, яка щодалі від бурхливого розквіту корупції, казнокрадства, бездарного правління припирає до стінки, а ще й моральне приниження.
Позаяк їм уже регламентують пісенні ефіри, одбирають державність у мові, нахабно перетворюють рідний український світ у вульгарний покріпачений "руській мір".
Чи є порятунок від цього?
Мабуть, же ж є, оскільки нас, українців, у своїй державі, згідно з переписом 2001 року, 37,5 мільйонів, або 77,8% від загальної чисельності населення. А за рідну мову вважали українську – 67,5 % населення України від тодішнього загального числа мешканців держави у 45 мільйонів 634 тисячі осіб.
Отже, хочемо ми те визнавати, чи ні, але вся справа в вождях, у керівному ядрі. У тих, хто має вести українців до кращого життя.
А якщо говорити про нинішню ситуацію, то це виходить, що доля України і українців начебто знаходиться у руках лідерів нинішньої об’єднаної опозиції та їх соратників. Бо це мовбито вони повинні за теперішньої руїни зорганізуватися самі і повести людей до світлої долі.
Чи можна покладатися на цих людей?
Наділені мандатами народних депутатів, об’єднані організаційно в парламенті вони, здавалося б, і повинні бути за керманичів народного опору браткам, котрі здають Україну оптом і в роздріб як на заклання.
Але що ж виходить насправді?
Нинішня так звана опозиція безславно здає бій за боєм. І що найстрашніше – навіть без найменших пояснень для народу. Начебто все так і має бути, буцімто є у неї план реваншу.
Ось, мовляв, дійдуть донецькі до такої то певної межі, а тоді ми поженемо їх назад за Сіверський Донець, за Сухі та Мокрі Яли (річки Донеччини).
Еге ж, коли б не так.
Якщо про нинішню так звану об’єднану опозицію судити за конкретними її справами, то на сьогодні ситуація виглядає страшнішою, ніж була для СРСР улітку 41-го.
Донецькі, підбадьорюванні безпосередньо з Кремля, беруть бастіон за бастіоном, утворюючи "котли" для поповнення парламенту новими і новими тушками, акумулюють у своїх рядах різного роду запроданців із депутатськими мандатами, розкладають опозицію за готівку і подарунки.
Нарощують у Верховній Раді під принципові голосування м’язи безпринципних "піаністів".
Що маємо у відповідь?
Традиційні заяви "маршала" Яценюка про те, що і цей бій, мовляв, ми програли, але війну неодмінно виграємо.
Зовсім без образи так і хочеться сказати у відповідь: пацани. Вони вирішили, що бавляться у дитячу війну з дерев’яними автоматами. Хто б не переміг у такому двобої – увечері дома на них очікує мамин борщ і вареники з вишнями…
Усе далеко серйозніше, якщо не сказати трагічніше. Як на мене, то молодий та ранній пан Яценюк явно сів не у свій поїзд.
Для нього в житті до тепер усе виходило начебто в казці. Потрапив у струю – і вже наймолодший міністр автономії у Криму, карта вдало лягла – бігом забрався на найвищі бантини в Національному банку України. Звідти втрапив в одне міністерське крісло, в інше. Тут, дивись, уже й голова Верховної Ради в куцих тридцять літ із хвостиком.
Чомусь мені здається, що погоджуючись очолити нинішню об’єднану опозицію, Арсеній Петрович міг замріяно увити себе перед багатотисячним майданом Незалежності, який, мабуть, він спостерігав 2004-го. Море людей, прапорів, лозунгів, бурхливі овації на підтримку його персони. О, справді, це вже був кінь під справжнього Наполеона…
Але реальність виявилася значно жорстокішою. В Україну повернувся дрімучий кучмізм, щоправда у своїй найреакційнішій формі – путінізації. З жорстоким подавленням інакодумства, вибірковим правосуддям, відвертим залякуванням усіх: спробуй лише висунутись.
Яскравий приклад цьому – події 5 червня, коли влада, підкупивши певних запроданців, в одну мить зуміла протягнути через парламент у першому читанні драконівський законопроект про мови.
Усе, закопошилися після цього провалу об’єднані опозиціонери у сесійній залі, відповідь на це може бути лише одна – новий майдан. Ставимо палатки, виводимо людей, пікетуємо Верховну Раду.
Сунулися на майдан – там панцерна міць міліціянтів, спробували розгорнути палатки в Маріїнському парку – та ж таки тупа броньова сила "Беркуту" з запахом "Черемхи". Розпач був таким, що навіть оголошене пікетування парламенту не вдалося організувати…
Чомусь мені здається, що пан Яценюк зріс людиною, яка не знала труднощів у житті. І коли, пригадуєте, виникли проблеми з керованістю парламентом, а він якраз був на його чолі, наш герой кинув із серцем папери на стіл, сказав щось на той кшталт, мовляв, самі управляйте, як мене не слухаєте. Встав та й пішов геть.
Що й казати, невчасна велич і справді страшна, як неміч… Тим паче, коли немає упертості духу, віри в свої сили.
Я, звісно, зовсім не бажаю бути пророком, навіть хочу зараз помилитися в своїй передбаченнях, але мені чомусь здається, що історія з колись посланим паном Яценюком нафіг розбурханим парламентом може повторитися і щодо очолюваної нині ним об’єднаної опозиції.
Для керівництва нею за непростих умов, які в суспільстві склалися сьогодні, потрібні не лише характерологічна розважливість для лідера, майстерність ладити з різношерстими людьми, але й особлива, по-ленінськи кажучи – "твердокам’яність".
На що нинішній вождь (і тут хотів би також помилитися), мені здається, не зовсім багатий…
І чим усе це повертається наяву?
Як свідчать певні джерела, в об’єднаній опозиції вже не розглядається можливість узгодження кандидатів за мажоритарними округами з партією "УДАР" Віталія Кличка.
Відтак, обидві політичні сили фактично розпочали неоголошену жорстоку підкилимну війну за одномандатні округи, що, найімовірніше, зруйнує і досягнуті на початку нинішнього року домовленості "про ненапад" між опозиційними партіями під час виборів.
Усе це в одну мить розскубає хиткий мир в різношерстій опозиції, мов ґави солому.
Схоже, життя наших опозиціонерів не вчить, що поки вони чубляться поміж собою Партія регіонів на всіх проміжкових виборах, із оновлення голів сільських, селищних, міських рад, обрання нових замість вибулих депутатів, які відбулися цього року, отримала перемогу з загальним результатом понад 90% із ста.
Це насамперед означає, що в опозиції, на жаль, ніхто не аналізує цей процес, хоча до життєво важливих парламентських виборів залишилося менше п’яти місяців. Що з хронічних поразок опозиції ніхто не робить ніяких висновків.
Окрім того, що в штабі партії "Батьківщина", що називається про людське око, підготують і розішлють до ЗМІ чергову заяву начебто з полум’яною вірою від Юлії Тимошенко – "я повернуся і ми все поставимо на свої місця, Янукович і його банда будуть так тікати, аж погублять галоші…".
Начебто й смішно, й оптимістично. Але не більше. Позаяк слова, як мед, а діла, як полин.
Пан Яценюк ораторне, теж проспіває щось своє по-сталінськи патетичне: "Ворог буде розбитий, ми звільнимо Україну…".
Іще один із вождів об’єднаної опозиції Олександр Турчинов у своєму блозі на "Кореспонденті.net" напише коротенький пост-виправдання про чергову поразку.
Його перегляне від сили півтисячі людей, як і в вище представленому мною свіжому випадку. І все продовжиться далі, як триває вже два роки і понад сто діб: під навальним натиском донецьких братків острівець українського в Україні, (на своїй землі! – підкреслю), подібно до відомої шагреневої шкури зменшиться ще більше, ще більше…
Так і хочеться запитати: коли ж цьому вже настане кінець?
Тоді, коли ми всі перестанемо сліпо вірити в те, що ця, так звана об’єднана опозиція – саме та конкретна сила, котра здатна змінити ситуацію в Україні. Що їй треба беззастережно вірити і всяко допомагати.
Не я придумав, народ із сивих віків своїх виніс древню мудрість – не вір панові, як псові.
Об’єднана опозиція за своє природою, сутністю, це ті ж самі олігархи, що й згуртувалися в Партії регіонів.
Тільки тим, окрім того, що вкрай необхідно вкрасти в українського народу ще не "приручені" заводи й пароплави, безпардонно, по-хамськи подеребанити бюджет держави, ще й потрібно покомизитись перед друзями в Кремлі, по-єзуїтське спустошити українську душу.
А ці, "рідні" з БЮТу, будуть співати пісень про хрущів над вишнями, але з не меншою ж затятістю лупити шкуру з українців, так же активно множити старців у нашому краї.
Словом, добра з них, як із курки молока, а з верби петрушки.
Благо, політичний ландшафт України нині не зовсім бідний. Є політичні сили українського національно-демократичного спрямування, які відчутно набирають сили в суспільстві. Є відверті європейці, котрі на дух не сприймають євроазійського путінізму в донецькому розливі.
Ось на них, вважаю, і потрібно ставити українцям на наступних виборах. Бо нинішня об’єднана опозиція – це все одно, що віжки до трактора. На жаль…
Олександр Горобець, спеціально для УП
