Україну розколює не мова, а політики
У вівторок була біля Верховної Ради. Гірко. Соромно за нашу опозицію. А між тим…
Так склалось, що після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка мені довелося довгий час жити і працювати у Донецьку. Тому, виходячи з власного досвіду, можу стверджувати, що українська мова не є проблемою для пересічних громадян, це проблема, яку створюють і роздмухують виключно політики.
І, фактично, ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову у життя.
Я маю щодо цього абсолютно переконливі аргументи.
Коли у 1990 році свідома громадськість виборола першу у Донецьку україномовну школу, конкурс на одне місце складав 10 чоловік! Причому, у списку бажаючих віддати свою дитину до української школи були не тільки українці, а й євреї, росіяни, вірмени, греки.
Батьки розуміли: якщо вони хочуть дати хорошу освіту своїй дитині у майбутньому, треба, щоб вона добре знала українську. Школа № 65 не тільки вижила, вона набула авторитету та стала доказом зацікавленості жителів Донецька у навчанні саме українською, а діти приїздили навіть з віддалених районів.
Шістдесят п’ята довела перспективність навчання українською мовою й необхідність відновлення українських шкіл, яких до Першої світової війни у Донецьку були десятки.
На початку дев’яностих мені, редактору відділу студентської молоді донецької обласної молодіжки, довелося брати інтерв’ю про реформу вищої школи у ректора Донецького університету В. П. Шевченка.
Тоді Володимир Павлович мене переконував, що створення україномовного ліцею при Донецькому університеті – ще не на часі. Мовляв, студенти не знають української мови, немає викладачів, відсутні підручники і т. п.
Я ж доводила шанованому ректору, що діти у Донецьку не є ізольовані. Вони їздять до бабусь у село, слухають передачі по радіо, читають книги та й багато батьків розмовляють українською. Тобто, мова у них є у пасиві, потрібна тільки практика.
Моє інтерв’ю мало назву за словами ректора: "Лицей на украинском – это нереально". Але завдяки тиску патріотичної громадськості, за підтримки відомих представників інтелігенції ліцей при університеті відкрили таки з українською мовою викладання.
І він став першим україномовним ліцеєм на Східній Україні. Через деякий час (і досі) навчатись у ньому стало престижно! Кращі і найталановитіші учні Донеччини, які мріють вчитись в університеті, спочатку вступають до ліцею. І нікому не заважає українська.
Коли у 1995 році ми з професором Білецьким заснували у Донецьку україномовний аналітично-інформаційний журнал "Схід", метою якого було виховання нової української еліти, нам ледве що не показували пальцем біля скроні.
Спочатку автори приносили в редакцію статті російською. Мені як головному редактору довелося тактовно пояснювати, що журнал виходить державною мовою і рекомендувати фахових перекладачів.
Через рік ми досягли того, що "Схід" став ваківським у чотирьох номінаціях: економіка, філософія, політологія та історія, а редакція журналу стала осередком патріотично налаштованих однодумців, серед яких були і росіяни, і євреї.
Щодо статей, то їх нам подавали тільки українською, і ні в кого не виникало жодних запитань: ні у аспірантів, ні у академіків.
Весною 2000 року ми з колегами, за підтримки Українського освітнього центру реформ, створили громадську організацію "Донецький прес-клуб", який мав за мету об’єднати журналістів, надавати колегам важливу суспільно-значиму інформацію та забезпечити доступ до сучасних технологій: комп’ютерів, Інтернету.
На першому засіданні прес-клубу довелося почути: "А почему это на украинском?". Довелося пояснити: прес-клуб працює державною мовою. Такі репліки ще можна було чути з півроку, а далі всі звикли, що у прес-клубі спілкуються українською і ніякого спротиву, непорозумінь, протестів це не викликало.
І редакція журналу і прес – клуб тісно співпрацювали з владою. Тож мені часто доводилось вирішувати якісь питання в обладміністрації. Розмовляла завжди українською і чиновники, спілкуючись, також намагались переходили на державну.
В когось це була майже літературна мова, в когось – суржик. Але не в тому суть. Головне, вони були готові до того, щоб розмовляти українською, принаймні, на державній службі.
Та й взагалі, існує ґрунтовна помилка щодо українства на Донеччині. Чомусь, коли говорять про Східну Україну, зокрема й Донецьк, то уявляють, що там живуть виключно росіяни або російськомовні українці. Насправді це не так.
У Донецьку дуже багато україномовних українців з Центральної та Західної України , які приїхали туди після закінчення Київського державного університету, Львівського поліграфічного інституту, Дніпропетровського гірничого та металургійного інститутів та ін.
Крім того, величезна кількість юнаків та молодих чоловіків – українців приїздили за вербуванням у пошуках кращого життя на шахти та металургійні заводи.
Інша справа, що в умовах русифікаторської політики радянської влади, яка формувала "єдиний совецкий народ", вони почувалися меншовартісними і швидко русифікувалися. Це щодо приїжджих. А у всіх тих Олександрівках, Мар’їнках, Андріївках, Оленівках, і навіть у селі Красному, де народився Прокоф’єв, звучить українська мова.
Проголошення незалежності дало цим людям можливість повернутися до рідної мови, згадати історію, традиції, відчути себе повноцінними громадянами власної держави. Та й більшість росіян, євреїв, греків за виключенням деяких ликових, болдирєвих, колісніченків, корнілових і бондаренок, що до них долучились останнім часом.
Ця більшість, і навіть чиновники різних установ, як даність сприйняли українську мову як державну і готові були спілкуватись.
Але, в української влади навіть після прийняття Конституції, не вистачило рішучості довести справу до кінця: впровадити державну мову.
Не дійшли до цього руки у першого президента Кравчука, про Кучму годі й говорити, про Ющенка гірко згадувати. Не вистачило політичної волі. Побоялись жупела українізації, який при нагоді піднімали як прапор шовіністично налаштовані болдирєви.
А справа стояла за малим: організувати курси української мови для держчиновників, запровадити екзамен з української мови та історії при отриманні українського громадянства, як це робиться у країнах, громадяни яких себе поважають, а найголовніше - зобов’язати виконувати положення Конституції.
Особисто у мене таке враження, що українська влада у цьому напрямку протягом 20 років незалежності робила півкроку вперед, а два кроки назад, оглядаючись на те, а що скаже Росія, боячись, що шовіністи піднімуть черговий репет про неіснуючу "насильну українізацію", або просто діючи за принципом "якось воно буде". От сьогодні і маємо результат!
"Противники української ідеї, української держави вигадали і активно підтримують міф про "дві несумісні України" – Західну і Східну. Вони немов би то зовсім різні…
Стара притча говорить: "Розділяй і владарюй". Тут мабуть і "собака заритий". Розділена Україна, розшматована, ослаблена не буде загрозою для сусіда, її легше буде по шматочках проковтнути.
Не буде злагоди – ослабне держава, не буде єдності – зачахне, зникне у міжусобицях і сам народ. Ці істини, ці аксіоми, на жаль, багато разів спрацьовували у нашій історії. І не на нашу користь…
Їх же хочуть зексплуатувати наші недоброзичливці й зараз. Але, мабуть, на сьогодні зась!" – це абзац з книги "Ми йдемо", професора, доктора наук В. Білецького про діяльність Донецького товариства української мови. Книга видана у 1998 році!
Пройшло 14 років, а у нас ті ж самі проблеми. Ворожа Україні та народові влада, яка не змогла забезпечити "покращання життя вже сьогодні", щоб відволікти народ від болючих проблем, обтрусила від нафталіну і витягнула на поверхню стару проблему мови. І аж заходяться прислужники режиму, розпинаючись про " порушення прав російськомовних громадян".
Все до болю знайомо.
Такі нісенітниці смішно слухати і навіть не хочеться обговорювати, якби не… проект закону "видатних діячів сучасності" Колєснікова-Ківалова прийнятий у першому читанні.
То, може, таки прийшов час сказати: "Зась!" !?
Світлана Єременко, журналіст, експерт з проблем ЗМІ та розвитку громадянського суспільства. Український освітній центр реформ
