Ренесанс центральної Європи

У місті, яке автор вважає найкрасивішим містом України – у Чернівцях – стоять аж два пам'ятники одному і тому ж монарху. Перший спорудили ще на зорі ХХ століття, на честь шістдесятиріччя коронації імператора. За сто з лишнім років його неодноразово нищили, залишаючи від пам'ятника лише велетенську кам'яну брилу з напівстертим від часу написом.

Другий – бронзовий – було відкрито кілька років тому. Парадокс полягає не в кількості пам'ятників одній і тій же людині в одному і тому ж населеному пункті. Парадокс полягає в тому, що Монарх не виграв жодної війни: навпаки, він програв і битву під Сольферино, і битву під Лесною, і фактично довів до краху своєї держави у Першій світовій війні.

Монарх не був реформатором: навпаки, він був консерватором і всіляко противився нововведенням та змінам. Монарх не був філософом чи літератором: навпаки, він був прихильником муштри та військових парадів.

Проте вдячні нащадки досі пам'ятають про нього як про володаря, який створив найбільш комфортну, веселу, безтурботну імперію в центрі Європи – імперію без імперського духу, без надмірного диктату і насильства.

Монарх – Франц-Йосиф Перший (і єдиний) – правив імперією 68 років! Цілі покоління народилися і виросли при ньому. Іван Франко все своє життя прожив при одному-єдиному монархові. Пізніші покоління, згадуючи епоху Франца-Йосифа – особливо на фоні потрясінь ХХ століття – вважали його часи "золотим віком".

Незважаючи на тупу австрійську бюрократію, маніпуляції та авантюри віденського двору, низький рівень соціального захисту громадян імперії. Все одно: наступні десятиліття були гіршими. А це дозволяє пробачити володареві імперії багато що.

З Францом-Йосифом нерозривно пов'язано міф про Дунайську імперію. Австрія, Угорщина, Хорватія, Словенія, значна частина Польщі, Словаччина, Чехія, частина Румунії, Галичина, Закарпаття і Буковина – практично вся Центральна Європа – жили в єдиній державі, де з повагою ставилися до всіх культур та мов.

Так, у парламенті Австро-Угорщини можна було виступати будь-якою національною мовою, над чим пізніше насміхався Гітлер, а уряд вміло координував діяльність "клаптиковою імперії", смикаючи за струни та мотузки національної самосвідомості.

Адже Дунайська імперія була породженням революції 1848 року – і вона врахувала всі уроки революції. Франц-Йосиф, який панічно боявся революцій, зробив усе, аби в його імперії революція була неможливою. Тобто, він звів поняття стабільності у ранг Абсолюту.

Епоха імперій минула. Минула епоха неоімперіалізму. Прийшов час постімперіалізму, втіленого в глобалізації та створенні єдиного інформаційного простору, надвалютах та глобальних відкритих економіках.

Але ностальгія по Дунайській імперії – імперії не лише Франца-Йосифа, а й Моцарта, Бетховена, Штрауса, Брамса, Ліса та Кафки, Гашека, Грільпарцера, Мухи, Захер-Мазоха, Мештровича, Емінеску, Франка, Клімта, Кобилянської – існує на різних рівнях буття.

"Код Дунайської імперії" – те, що незримо, неартикульовано пов'язує різні народи – існує і все частіше дає про себе знати.

Сьогодні часто згадується термін "Центральна Європа". За великим рахунком це та велетенська територія, яка може вважатися спадкоємицею уламків імперії Габсбургів. Окрім Дунайського минулого, у народів Центральної Європи є чимало спільних рис.

По-перше, це ті народи, до яких з легкої руки німця Гегеля ще у ХІХ столітті почали зневажливо ставитися як до "неісторичних". На фоні Старої Європи з її славною та яскравою історією, народи Австро-Угорщини вважалися чимось відсталим, диким, а зусилля австрійського уряду уявлялися таким собі дивацтвом, дауншифтінгом частини німецької нації.

Згодом Австрію жорстко критикували і Бісмарк, і Маркс – за її цяцькання зі слов'янами, а Гітлер назвав імперію Габсбургів "найбільшою ганьбою німецької нації".

ХХ століття не принесло нічого нового: Антанта ставила над народами експерименти, об'єднуючи їх у невластиві і протиприродні об'єднання, Гітлер вважав Центральну Європу переважно "унтерменшами" або сателітами, у повоєнній Західній Європі представників Європи центральної іменували "the Other Europe".

Згодом, ставши частиною Євросоюзу, країни Центральної Європи сприймалися як "буферна зона", "пояс американської присутності" тощо. Тобто, недовіра між Заходом і Сходом Європи існувала постійно.

По-друге, Центральна Європа об'єднувала держави і народи, які ніколи не мали своїх колоній і яким був чужим дух імперіалізму.

Експеримент Франца-Йосифа, який під впливом Наполеона ІІІ наважився на авантюру і відправив свого брата Максиміліана правити Мексикою, перетворивши її на де-факто колонію Австрії, закінчився трагічно: "імператора Мексики" розстріляли республіканці.

Спроба анексувати Боснію і Герцеговину закінчилася вбивством ерцгерцога Франца-Фердинанда. На цьому історія колоніальної експансії Дунайської монархії завершилася.

У той час, коли Західна Європа захоплювала все нові і нові колонії, і навіть Бельгія обростала колоніями, Центральна Європа намагалася робити акцент не на екстенсивних, а на інтенсивних методах господарювання.

По-третє, Центральна Європа – це суспільство тих, хто двічі запізнилися на "цивілізаційний банкет". Вперше запізнення відбулося у V столітті, коли варвари ділили спадок Римської імперії. Нащадки нинішніх центральних європейців прийшли як друга хвиля варварського переселення, зайнявши території, які раніше належали завойовникам Риму.

Вдруге Центральна Європа запізнилася на промислову революцію та період первісного накопичення капіталу. Справжнє пробудження буржуазії в Центральній Європі починається після 1848 року – тобто тоді, коли у Західній Європі буржуазія вже цілком заявила про свої політичні права і взяла владу в свої руки.

По-четверте, Центральна Європа у своїй переважній більшості пройшла через соціальні експерименти, пов'язані з намаганням запровадити соціалістичний та комуністичний лад, що супроводжувалося велетенськими людськими та ментальними втратами.

По-п'яте, питома вага середнього класу в центральноєвропейських країнах все ще залишається порівняно незначною (навіть у тих країнах, які є частиною ЄС). Саме тому демократичні процеси тут є нестійкими і не можуть вважатися незворотними.

Всі країни Центральної Європи у недалекому минулому (протягом останнього століття) пройшли через тоталітаризм, у значної частини населення тоталітарне минуле викликає ностальгійні спогади, особливо у старшого покоління.

Відродження культу Тіто в Хорватії та Сербії, спроби реабілітації Чаушеску у Румунії та Хорті в Угорщині – показові.

Так само показовими є минулорічні події в Угорщині та прийняття нової конституції, яку багато хто розцінив як конституцію авторитарну.

По-шосте, Центральна Європа – це "великий транзитний пояс", сукупність держав, які формувалися як "контролери торгових шляхів", держави-медіатори, купецькі держави.

Князь Святослав бажав утвердитися на Дунаї, бо туди вели торгові дороги. Перші Габсбурги були саме купцями, на що вказує сама етимологія назви "Габсбург" – "Замок для захисту збіжжя".

Історія цих держав у меншій мірі писалася мечем. Тут вміли цінувати мир. Польські королі отримували землі і прирощували їх до своєї держави завдяки вигідним шлюбам та уніям. Румуни – завдяки вчасній зраді сюзеренів та колишніх союзників (звісно: вчасно зрадити – не зрадити, а передбачити).

Хорватський князь Светослав Суронья виграв більшу частину нинішньої Далмації в шахи у венеційського дожа Петра Орсеоло через що хорвати помістили шахівницю на національний герб.

По-сьоме, це історично і генетично тісно пов'язані між собою народи. Предки засновників Києва перекочували на Подніпров'я з Польщі, Хорвати і Серби прийшли на Балкани з Поділля і Галичини.

Велике переселення народів онімечило австрійців та ослов'янило чехів. Тюрки болгари стали важливим елементом слов'янського етногенезу, а українці та білоруси суттєво вплинули на формування прибалтійських етносів.

Угорські королі ставали королями польськими, литовські – чеськими, давньоруські князі – австрійськими графами тощо.

Центральноєвропейські народи вміли об'єднуватися – для того, щоби зупинити монголів у 1242 році (навіть ціною кривавою поразки під Легніцею), німецьких лицарів під Грюнвальдом у 1410 чи турок під Віднем у 1683 році. У них є спільна звитяга, спільна історія і спільні герої.

Бракує спільного підручника історії – не з Росією потрібно писати українцям такий підручник, а саме з центральноєвропейськими народами – там орієнтир, там спільне комунікативне поле, комунікативний інструментарій. Але це – справа часу і бажання.

Все це об'єднує Центральну Європу і дає підстави для твердження про спільну історичну основу, яка не завжди є головним фактором для вироблення стратегічних планів. Але крім історії є чимало інших чинників – економічний, політичний, геополітичний, ментальний.

Можна заперечити: сьогодні значна частина Центральної Європи перебуває у складі Європейського Союзу і навряд чи може вважатися потенційним партнером України у побудові (відбудові) спільного простору.

Те, що одна за одною померли ідеї розширення Вишеградської групи, створення Міжмор'я та Балто-Чорноморського союзу, показово: у 90-х роках ХХ століття центральноєвропейські держави обирали інтеграцію у Євросоюз і кожна проходила цей шлях самотужки.

Сьогодні ж, коли проект Європейського Союзу терпить кризу, Німеччина починає домінувати над суверенітетами центральноєвропейських держав, а економіки опинилися під загрозою, все частіше лунає питання: а що ж далі?

Євросоюз перестав гарантувати безпеку і прогрес своїм членам. Потрібні нові системи колективної безпеки. Чи не випадково Чехія вустами свого президента Вацлава Клауса першою розкритикувала нинішню систему ЄС і озвучила тезу про можливість у перспективі відновлення суверенітету?

Економічні, політичні та соціальні процеси в найближчі десятиліття будуть штовхати Центральну Європу до більш згуртованої політики, спрямованої на захист власних економік та власних громадян.

Вимивання найбільш активної частини громадян – за деякими оцінками, сьогодні за межами Польщі працюють близько 3 мільйонів поляків, за межами України перебувають приблизно стільки ж, 60% молодих латишів мають намір виїхати з країни – є серйозною загрозою для національної безпеки.

Система квот, що діє в Євросоюзі, викликає чимало нарікань з боку нових членів спільноти, оскільки змушує їх відмовитися від традиційних секторів економіки, аби планове господарство ЄС не потерпало від кризи перевиробництва.

Кризова ситуація в Єврозоні та непорозуміння в зоні Шенгену підштовхуватимуть уряди Центральної Європи до важкого, але водночас рятівного висновку щодо необхідності створення "інтеграції в рамках інтеграції" – з власною валютною, економічною, культурною політикою, політикою в сфері міграцій та інвестицій тощо.

Будь-які спроби обмежити пересування громадян, товарів та послуг всередині Євросоюзу, про що зараз говорять у Франції та Німеччині, призведе до більш тісного згуртування центральноєвропейських держав.

Будь-які спроби перетворення євро з універсальної валюти на інструмент в руках Берліну, спрямований на зміцнення контролю над ЄС, знову-таки призведе до згуртування Центральної Європи.

Євросоюз навряд чи розпадеться – просто в ньому утвориться кілька центрів впливу і кілька ринкових об'єднань, які у результаті видозмінять "спільний ринок".

Скоріше замість єдиної економіки з єдиним регуляторним центром Європа отримає кілька (3-4) різнотипних утворень – кожне зі своєю економічною політикою і з розгалуженою системою угод з іншими учасниками загальноєвропейського економічного процесу.

Одне з гасел Євросоюзу – "Європа регіонів" – може отримати нове звучання, а сама ідея єдності європейського простору за принципом Е pluribus unum – нову логіку та філософію.

Європа просто приречена постійно проходити шлях від більш жорстких до менш жорстких об'єднань. Новітня "імперія Карла Великого", досягнувши меж свого розширення, просто приречена перетворитися на новітню подобу "Священної Римської Імперії" з її більш ніж умовними зв'язками.

Скоріш за все, тон у цих процесах, які можуть розпочатися вже наступного року, задаватимуть держави Вишеградського чотирикутника, а головним актором в цих процесах виступатиме Польща – держава з найбільш динамічною економікою, а також фактор об'єднання як для традиційного поставстрійського Центру Європи, так і для Балтії. Додамо: і для України.

Звісно, на ці процеси будуть намагатися вплинути великі геополітичні гравці – США, Росія, Німеччина. Проте, в умовах економічної кризи, перегляду старих правил гри, що склалися після Другої світової війни, тектонічних зсувів у світових політичних процесах, утворення великих гравців на глобальному полі (як приклад – країни БРІКС), Центральна Європа приречена або асимілюватися, перетворившись на статистів та карликів, або об'єднатися, перетворившись на єдиного потужного гравця.

…Україна може вічно гнатися за інтеграційними фантомами. Вітовт і Данило Галицький намагалися вершити європейську політику – невдало. Петлюра мріяв порозумітися з Антантою – так само невдало. Бандера і Мельник мріяли про Україну як про частину гітлерівської "Нової Європи" – фінал відомий. Євросоюз зачиняє перед нами двері…

То чи не краще інтеграційні перспективи програмувати, прогнозувати, усвідомлювати і не стукати в зачинені двері, а взяти участь у побудові спільного дому – від початків володіючи ключами від нього на рівних правах з іншими народами Центральної Європи?

При цьому не забувши повісити на фасаді меморіальну дошку Францу-Йосифу – патрону і небесному покровителю нового інтеграційного проекту.

Кость Бондаренко, для УП