Закон гойдалки
Те, що в Україні існує значний прошарок так званих російськомовних українських патріотів, не дивина. Вони були, є і будуть. При чому за цієї влади число такого штибу патріотів ростиме неухильно. Бо запропонований Януковичем і Ко різновид так би мовити олігархічного патріотизму не влаштовує навіть його колишніх прихильників.
Я не можу казати за всю Україну, але на Слобожанщині до останнього часу патріотизм російськомовних обумовлювався, в першу чергу, соціально-економічними, політичними і, до певної міри, гуманітарними факторами.
А от мовна складова такого патріотизму хоч і була присутня у російськомовних, але носила якщо не індиферентний, то якийсь відсторонено-філософічний характер.
Точніше, в цьому середовищі дискусій з приводу мовної проблеми намагались уникати, а її мусування вважалось якщо не провокативним, то моветоном напевне.
І я був до певної міри здивований тому обуренню, яке сколихнуло російськомовних патріотів, коли регіонали почали носитися із своїм сумновідомим законом імені Кидалова та ще одного уманського жевжика як із панацеєю вирішення мовної проблеми.
Принаймні із кола моїх друзів чи знайомих.
Маю серед них такого собі Юрка. Років сорока, людина ерудована, освічена, полюбляє на дозвіллі пофілософствувати та розмірковувати про таке-сяке майбуття країни. А ще для нього досить болюча тема "за що боролися", бо свого часу майданив в Харкові і в Києві.
Та й з діловою клепкою у Юрка все гаразд. Мав непоганий бізнес – щось там із агросфери. Але в розпал кризи справу ліквідував, а активи заразом із родиною відправив на закордоння.
Однак в своїх негараздах винуватить не стільки кризу, скільки негідну, підленьку конкуренцію з боку людей, скажімо так, дружніх із владою. Із будь-якою владою. Через що сам Юрко нашу владу не любить: ні минулу, ні теперішню, ні апріорі майбутню, якщо зміниться теперішня.
Згуртувавши навколо себе йому ж подібних, заснував таке-сяке товариство із екстремальних розваг, а точніше клуб за інтересами. Однак далі слів та так званої віртуальної громадської діяльності в мережі справа у них не доходила.
Хлопці, переважно бізнесмени, навіть податковий майдан ігнорували. Тобто на відстані так підтримали, мовляв подумки ми з вами, але топтати бруківку на майдані Незалежності не схотіли.
А от під Верховну Раду протестувати проти сумнозвісного мовного закону і підтримати єдинодержавний статус української подалися. Двома машинами. Навіть плакат невеличкий намалювали, щось там на кшталт "Хрін вам на язик – мова рідніша!".
Мене запрошували – я не поїхав. Були причини. Але сам факт мене зацікавив, точніше, мотивація. Спочатку я дещо з’ясував в мережі.
По-перше, явище російськомовного українського патріотизму досить поширене. Мало того, є певні передумови до того, що воно з часом може трансформуватися в певний рух, як альтернатива організаціям на кшталт "Русскоязычная Украина" чи "Оплот".
По-друге, певний протестний сплеск проти введення хоч у якійсь формі офіційної двомовності таки присутній.
По-третє, контингент це переважно середнього віку інтелігенція, підприємці та молодь. Останнім по-драйву позиціонувати себе патріотами чи навіть націоналістами. Російськомовний бандерівець – це круто!
Мотивація представників старшого покоління – це звичайна позиція громадянина України. Але інтуїція підказувала, що стосовно мовної проблеми мається і якась інша, прихована мотивація.
От тоді я поцікавився у Юрка, наскільки мої відчуття відповідають дійсності. І от що з’ясувалося. Прихована мотивація на підтримку російськомовними єдинодержавної української таки існує.
Справа в тому, що після певної досить активної українізації в 90-тих роках, котра в першу чергу стосувалась держуправлінської та освітньої сфер, цей процес уповільнився. В країні щодо мовного питання склався певний суспільний консенсус.
Тобто держслужба, судочинство, освіта – україномовні, а в побуті та інших сферах розмовляй як схочеш.
Тобто гойдалка суспільних інтересів щодо мовного питання потихеньку коливалася навколо мертвої точки, за виключенням хіба що певної активізації в передвиборчі періоди.
Спроби розгойдати проблему з боку різноманітних радикалів на кшталт "Свободи" чи вітренківців із комуністами ні до чого такого суттєвого не приводили.
Аж от тепер регіонали цілком серйозно посунули гойдалку мовної проблеми (до речі, в купі із іншими) круто вгору. Але ж регіонали не вічні. Рано чи пізно та гойдалка в купі із іншими вислизне у них із рук і, досягши протилежної максимальної амплітуди, може боляче вдарити, в тому числі, і по російськомовним.
І при цьому ця тупа машинерія не буде запитуватися чи ти патріот, чи ні.
Ось чому не в останню чергу російськомовні адекватні громадяни проти офіційної двомовності у будь-якій її формі.
І тут я пригадав. Правило гойдалки в контексті мовної проблеми я чую не вперше.
Трапилось це ще в 1994. Делегація новообраного керівництва харківського Руху, до котрого в якості заступника голови нелегка занесла і мене, на чолі із головою Руху В’ячеславом Чорноволом та провідником обласної організації Генріхом Алтуняном заради представлення завітала до тодішнього мера Євгена Кушнарьова.
Зустріч, що планувалась не більше ніж на півгодини, тривала майже дві. А все через кляте мовне питання. Слово за слово – зачепилися. І тоді ж дійшли певного консенсусу.
Якщо забезпечення нормального застосування і функціонування української мови справа переважно загальнодержавна, то мовні та культурницькі проблеми діаспор, в тому числі і російської, мусять головно вирішуватися на місцевому рівні.
Але не так по-дебільному як це нині пропонують автори сумновідомого законопроекту.
Хотів би зауважити, що нижчевикладений по пам’яті концепт належить головно Євгену Кушнарьову, котрий на той час будучи головою Асоціації мерів міст України був запеклим апологетом надання якнайширших прав і можливостей (в першу чергу фінансових) органам місцевого самоврядування.
І ще це привіт із далекого 94-го брехунам на кшталт Єфремова, Чечьоткіна-дирижера та вже згадуваного жевжика, котрі мали нахабство стверджувати, що за основу мовних законопроектів регіоналів взяті ідеї Кушнарьова. Євген Петрович звичайно міг змінити погляди, але не настільки радикально і не так по-дебільному.
Отже…
За умови, що всі державні освітні та культурні установи в країні мусять таки бути українськими, жодній місцевій діаспорі не може бути заборонено мати такі власні національні заклади.
Утримуватися ці заклади могли б за рахунок материнських держав цих діаспор, за рахунок самих діаспор чи за муніципальний рахунок шляхом введення додаткового податку під це через місцеві референдуми, що власне одне і теж саме.
Розміщуватися б ці заклади могли у приміщеннях – придбаних, збудованих чи орендованих на безумовно пільгових засадах вище згадуваними суб’єктами.
Інше питання, що за теперішніх умов постійного дерибану та передерибану муніципальних земель та будівель такий підхід в сенсі його реалізації як мінімум буде малореальним, а як максимум – стане ще однією корупційною схемою.
Що є ще одним підтвердженням того факту, що вирішення мовної проблеми слід починати не зі сфер культурницького чи правозахисного характеру, а зі сфер трохи інших, набагато ближчих до КК України.
Ну і безумовно, діяльність таких закладів мусить відповідати вимогам та програмам Міносвіти, Мінкультури України, а не Минобраза чи постановам Кнесету або ж рішенням Сейму.
Але на думку усіх учасників тієї давньої дискусії цей концепт мусить стати результатом реалізації довгострокової ( розрахованої мінімум на 20-25 років) програми поступової українізації України.
Бо будь-яка радикалізація мовної проблеми в будь-який бік чревата ефектом гойдалки.
Ну, а сама програма для початку мусила би передбачати створення широкої мережі навчальних центрів, де кожен бажаючий міг би безкоштовно за допомогою кваліфікованих спеціалістів оволодіти українською мовою.
Минуло вже майже 20 років. Програма так і не була вироблена, жодного учбового центру не створено, а мовна проблема зависла…
Якщо буде прийнято горезвісний закон, вона загостриться, якщо не буде – залишиться існуюче статус-кво. Але від цього проблема не зникне.
І я би застеріг як русопятів, котрі завмерли в готовності святкувати перемогу "вєлікого і магучєго" над селюцьким хахляцкім, так і деяких українських радикалів, котрі плекають надію, мовляв, грядуть зміни і ось тоді ми вам покажемо… Пам’ятайте про ефект гойдалки, панове!
А от адекватним російсько- і україномовним патріотам моя порада: вже сьогодні перейнятися виробленням програми устаканення мовної проблеми, не довіряючи її розв’язання ні владі, ні опозиції.
А то вони нам із вами навирішують…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, Товариство "Малого Кола", для УП
