Соціальний капітал для України

"Стан українського суспільства можна визначити як ірраціональний. Тобто, використання чинників, які унеможливлюють досягнення бажаного результату.

Наприклад, хочеться добробуту, але не хочеться працювати. Хочеться прав і свобод, але терпимо тирана при владі. Хочеться європейських стандартів життя, але визнаємо російські моральні цінності.

Те ж саме стосується і керівників держави. Їхня поведінка настільки ірраціональна, що результат може набути будь-якого значення. Незаперечним фактом є те, що стабільність в ірраціональному суспільстві при ірраціональних лідерах неможлива", – прочитав я коментар до однієї із моїх статей.

Як на мене, вдало окреслені основні причини виснаження найважливіших джерел стійкого зростання Української держави.

Освічений авторитаризм, можливо, поліпшив би стан українського суспільства. Але для цього мав би негайно почати рішуче змінювати Систему, яка від 1991 року зазнавала вперваж косметичного ремонту совєтського фасаду.

А от радикально змінювати постсовєтську культуру, економіку, судочинство, менталітет… Хто за це візьметься? Інтелектуали, інтелігенція? Чи притаманні їм завзяття, патріотизм, авторитет, професіоналізм?

Врешті-решт, засоби для втілення задуманого? А суспільство… Чи спроможне воно до самоорганізовування? Отож-бо. Воно все ще чекає на лідера.

Діагноз хворому українському суспільству поставлений давно: зруйнований людський і соціальний капітал, нечисленність державницьки налаштованої еліти, моральний розклад проводу (депутатського корпусу), брак соціальної культури…

Що таке соціальний капітал? У найширшому сенсі – це політичне оточення, що формує соціальну структуру і полегшує, унормовує розвиток суспільства.

Соціальний капітал включає формальні інституційні зв’язки і структури, такі як уряд, політичний режим, законність у суспільстві, судову систему, громадянські політичні свободи.

Інакше кажучи, економічний, соціальний розвиток процвітає в державі, коли її представники, корпоративний сектор і громадянське суспільство утворюють форум, на якому вони можуть визначати і здійснювати спільні цілі.

Для німців, приміром, соціальним капіталом є висока якість праці й продукції. Для американців – діловитість, обов’язковість, коли слово підприємця важить більше, ніж скріплений печаткою підпис.

Для норвежців і шведів соціальним капіталом слугує висока соціальна культура, котра унеможливлює різке майнове розшарування між громадянами.

Французи можуть вважати своїм соціальним капіталом готовність завзято відстоювати власні права перед капіталом.

Для англійців роль соціального капіталу виконують традиції...

Визнаймо: якщо в суспільстві домінують принципи споживацтва, точиться боротьба за фізичне виживання, а до цього долучається брак здатності критично аналізувати бачене й почуте, коли процес раціонального мислення середньостатистичного громадянина країни брутально гальмує телебачення, інфіковане модифікованими вірусами "русского міра", коли для молоді не запроваджують ефективні стимули до читання й навчання, то перспективи для власників синіх паспортів із золотим тризубом не райдужні.

Коли говоримо про безпеку держави, то розуміємо, що насамперед йдеться про довіру до президента, до прем’єр-міністра, до політика, до судді, до міліціонера, до держслужбовця…

Про вкрай низький рівень довіри українців до влади загалом, до державних інституцій, до банків, правоохоронних органів, зрештою, один до одного написано і сказано достатньо. Зрушень у позитивний бік – жодних.

Разом з тим "навіть в умовах найрозвинутішого правового суспільства, наприклад, у Сполучених Штатах, існування суспільної довіри… досі має вирішальне значення", – вважає відомий американський мислитель Френсіс Фукуяма.

У цьому ж (в існуванні суспільної довіри) бачить перспективу розвитку для України і геніальний художник Іван Марчук: "Треба найперше не красти, а по-друге – не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще, щоб прийшли німці.

Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум".

Причини взаємної недовіри серед українців, безумовно, коріняться в трагічному минулому. Геноцид, вчинений російсько-большевицьким режимом, породив серед членів українського суспільства прагнення до біологічного виживання будь-якою ціною.

В результаті штучно прищеплена взаємна недовіра досі руйнує тисячі проектів ділової співпраці між потенційними партнерами. Тим часом за відсутності соціального капіталу держава не здатна до розвитку, до модернізації.

Більш ніж промовистий приклад. "Після повалення "залізної завіси" діаспора передавала допомогу своїм "братам на батьківщині" майже без "паперового" оформлення, за випробуваним у країнах поселення принципом "українець довіряє українцеві".

Однак діаспоряни хутко пересвідчилися, що такого елементарного тесту на порядність посланці материзни, як правило, не витримують…

Тоді ж було засновано українсько-канадську телекомпанію із амбітними планами творення високоякісного національного телевізійного продукту. Згодом одна з львівських газет оприлюднила розпачливого листа канадського співзасновника, в якому той сповіщав про свій вихід зі спільної справи через нестримну зажерливість його українських колег.

Тож нині тішимося цілодобовим "москвовідєнієм", звинувачуючи в цьому євреїв – власників вітчизняних телеканалів…", – писав Володимир Вітковський.

Будь-який соціальний капітал ґрунтується на взаємодовірі, на суспільній довірі. Йдеться не лише про підприємницьку діяльність. Навіть Церква в Україні, на жаль, не працює на консолідацію суспільства, української нації.

У розколотому, інфікованому штамом недовіри суспільстві найлегше поглиблювати розбрат, відтак ставити найризикованіші політичні й соціальні експерименти.

Саме через насадження розбрату серед українців Росії досі вдається здійснювати успішну економічну, політичну та культурну експансію на українських теренах і в українських умах.

Роз’єднане взаємною підозрілістю і недовірою суспільство породжує стан НЕВИЗНАЧЕНОСТІ/НЕСУМІСНОСТІ для держави та її громадян.

З історії відомо, що сумістити антагоністичні підсистеми (приміром, бідних і багатих), які є складовими будь-якої системи-держави, вкрай складно, радше неможливо – суспільний конфлікт неминучий.

Прикладів НЕСУМІСНОСТІ соціально-економічних суб’єктів у сучасній Українській державі – безліч. Як подолати/усунути різної природи й розмірів НЕСУМІСНІСТЬ? Як вилікувати пацієнта-суспільство?

Рецепт існує – відродження суспільної довіри серед українців. Йдеться про нагальне творення соціального капіталу – своєрідного клею, що з’єднує суспільство в одне ціле.

Але яким чином компенсувати його брак? Безумовно, влада найперше має починати з самої себе, на державному рівні демонструючи суспільству переконливі зразки взаємодовіри, взаємоповаги, взаєморозуміння.

Це доволі складний процес, і тому найпростішим і найдієвішим методом ліквідації дефіциту соціального капіталу, на перший погляд, є запровадження диктатури. Та з наслідками правління "сильної руки" українці вже знайомі.

Чи існує можливість втілення своєрідного "плану Маршалла" для України – реанімації соціального капіталу на основі запозичення чеснот Заходу?

Можливо. Але для цього потрібен авторитет харизматичного лідера нації або ж авторитет групи осіб, яким беззастережно довіряють.

Безумовно, їм усім має бути притаманна політична воля. Це як у війську, коли є авторитетний батько-командир – уособлення моральних чеснот і фаховості, який не лише вчить підлеглих як правильно й розумно діяти, націлюючи на перемогу і на досягнення мети, але й наочно демонструє конкретні приклади її здобуття.

На нашу думку, найефективніший метод творення привабливого образу сучасної української спільноти – всебічна інтелектуалізація життя в Україні. Пріоритетом мають стати інвестиції в науку, освіту, культуру. Все це допоможе відродити почуття довіри між суб’єктами, які бажають будувати/творити Українську державу, зробить СУМІСНИМИ елементи її складових.

Очевидно одне: творення ефективного соціального капіталу в Україні можливе насамперед шляхом деколонізації, десовєтизації, реукраїнізації на основі організації Всеукраїнського громадського руху за модерну демократичну Українську державу.

В сучасному глобалізованому світі це може виявитись для українців єдиним позитивно направленим вектором розвитку, коли не політики, а суспільство визначатиме поступ до Успіху.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП