Всі на Євро 2012
Про ЄВРО-2012. Про таку подію знають. Всі. Певно, як і в Києві, Донецьку, Харкові та Львові, так і в решті українських міст, містечках, селах.
Перший матч за участі Української Збірної я банально проспала. Знала, що українці зі шведами гратимуть у вівторок, але переплутала годину. Прийшла у київську фан-зону на 19.00, а матч був о 21.45. Не дочекалася. Подумала собі, що краще перегляну матч вдома.
Прийшла додому, дочекалася 21.45. А на Першому – не матч, а гумор. Та що таке! – подумала я, і стала з’ясовувати, чого моя перша кнопка не показує мені футбол. З’ясувала: у той день першою футбольною кнопкою була не моя перша кнопка, а ТРК "Україна", яка чомусь на моєму ТБ не показувала, і я лишилася без футболу.
Подруга обіцяла коментувати кожну результативну позицію. І коментувала, але між коментарями я взяла і заснула. Визнаю, що зовсім непатріотично! Зранку прочитала декілька есемесок "Вітаю з перемогою! 2:1", і пораділа за наших. Так для мене почалося ЄВРО-2012.
День видався вдалий на емоції. Ділилися вчорашньою грою, яку, хто бачив у фан-зоні, хто – у пабі, а треті біля домашньої плазми. І я серед дня подивилася декілька сюжетів із Андрієм Шевченком.
Далі було не менш забавно: шведський вболівальник, який програв Азарову пиво, через ТСН шукав зустрічі із Миколою Яновичем, щоб віддати програне. Зустріч в Будинку уряду українського першого міністра із звичайним шведським уболівальником. Шість пляшок шведського пива Миколі Яновичу і вишиванка вболівальнику.
А ще один священик похвалився, що дивився матч на стадіоні. Стриманий громадянин України отець Василь все ж таки захопив мене розповіддю із Олімпійського. Та найбільше запам’яталося його слова, що на такі матчі за будь-яку ціну варто втрапити! Отак і сказав: пані Надіє, скільки би вам не коштувало – старайтеся побачити хоч один матч на стадіоні!
І від вівторка я страшенно захотіла на будь-який матч за участю України! Страшенно!
Стала шукати якоїсь можливості, і дуже швидко зрозуміла, що її, себто можливості, на превеликий жаль, просто нема. Запізно хочу! Квитків у вільному продажу нема. Навіть у збірній України мені не змогли допомогти, бо самі собі через сайт УЄФА можливості шукали.
Але щоб мене потішити хоч трішки – запропонували запрошення на відкрите тренування наших футболістів, що відбулося напередодні на стадіоні імені Валерія Лобановського.
Я, звісно, погодилася! Ну хоч щось! Наші хлопці мали гарний настрій. Жартували між собою і з уболівальниками. Андрій Шевченко подарував юному вболівальнику Тимуру футболку, а сам хлопчик трішки поганяв м’яча із синами легендарного Шевченка.
Відкрите тренування закінчилося дуже швидко. Ми з подружкою не встигли навіть з’їсти сухарики. Отак і я зрозуміла, що історичне ЄВРО-2012 наживо для мене і скінчилося. Що мушу втішатися споглянутим. Що була в гущі історичної події, але не на самій події.
Мусила би радіти, якби не дуже вдалий випадок. Ну, дуже-дуже вдалий!
У четвер у свою обідню перерву про мене згадала пані Христина. І потішилася матчем Україна-Швеція, який сама дивилася на Олімпійському.
Враження Христини Любомирівни остаточно переконали мене у ще більшому хотінні наочно побувати на стадіоні. Але як?! До енної кількості відісланих перед тим есемесок додалося ще з добрий десяток прохальних моїх електронних листів різним подругам і друзям, добре знайомим і не дуже, "околофутбольним" та зовсім віддаленим від футболу людям.
Я хотіла втрапити на матч за участю нашої Збірної! Я так хотіла!
І мені зарадила пані Стебельська.
Наступний матч за участю України мав бути у п’ятницю і в Донецьку. У четвер близько шостої вечора Христина Любомирівна спитала, чи хочу… Звісно, що хочу! І махом – щось на себе, а решта в сумку, і на вокзал за квитками.
На п’ятничний Хюндай уже нема. На потяги четвергові також. Є ще поїзд до Донецька об 22.11. Додатковий, за номером 591, а в ньому одне-однісіньке місце, і то ес-ве. За шістсот сімдесят шість гривень, плюс шістнадцять гривень (бо добігла до порожньої міжнародної каси).
Давайте! Я на Різдво, Великдень, Трійцю за всі студентські і післястудентські роки не їхала у СВ-вагоні! Але-то ЄВРО-2012! Давайте!
Одним словом, квитки у кишені, настрій піднесений. Пощастило! Бог почув!
Уже десята вечора, і ми у вагоні. Другий раз у такому ес-ве не хочу. Н Е Х О Ч У! Звичайний пошарпаний купейний вагон, тільки із забраними верхніми поличками і причепленим дзеркалом. І кондиціонером над нашими головами, який гудів, гудів, гудів, і трішки тільки не гудів.
По черзі з Христиною ми бігали до провідниці – пані Надія мусила шукати електрика. Електрик найшовся, гудіння перестало, але зникло світло в туалеті, і пасажирам мусила світити серед ночі ліхтариком пані провідниця. Слід зробити комплімент пані Надії: всіляко гладила і таки згладила наші дорожні будні!
До Донецька мали приїхати десь о першій, а приповзли під третю. Дві години вболівальницького дорогоцінного часу стратили на дорогу, а тому не побачили Донецька, трояндових клумб, пам’ятника Леніна і всієї "центральної" донецької краси.
На трішки "застряли" на вокзалі. Справив враження! Підійшли до двох дівчат у намірах розпитати. Розказали зрозуміло, ще й карту міста дали. На привокзальній площі нас зорієнтували, що до фан-зони із вокзалу їде спеціальний автобус. Обана! Сіли! З такими як і ми! Їдемо. Знайомимося. До нас підсіли два вболівальники із Івано-Франківська. Спілкуємося мило, фоткаємося на пам’ять.
Я уважна. Вдруге за життя у Донецьку. Вперше (не смійтеся) була у 2005 році – коли ЦВК оголосила повторне голосування. То була поїздка, як кажуть, за інших причин. А нині…
Гарний день і багато настрою. Українського насамперед. Навіть по-українськи написи зустрічаю. Найперше читаю українською "Україна вболіває за своїх". Рухаємося по Університетській. Ще один напис українською магазином… "Ріжки та ніжки".
Є українська мова на банках, магазинах зв’язку. навпроти Вєрьовочного парку запримітила магазин "Зупинка". А ще українська була на вокзалі – "Донецьк вітає ЄВРО-2012".
І багато синьо-жовтого кольору. Прапорці на машинах, прапори у руках вболівальників, жовто-сині майки, футболки! Весь Донецьк став наочно українським!
Дібралися до донецької фан-зони. У Донецьку фан-зона у парку. Цікава, міркую собі! І уявляю її у час матчу! А серед дня споглядаю. Куштуємо пиво "Львівське". Із недопитим келихом пробуємо у віп-зону пройти. Тяжко. Проходимо, замовляємо курячий кебаб. І справді смачно! І недорого!
Задоволені направляємося до стадіону. Через парк, кладку. Тролейбусом номер два до Миру. Виходимо до парку кованих фігур. Вражаюче! Є навіть пам’ятник Відповідальності. Це подарунок Почесного громадянина Донецька Мірчі Луческу на честь 140-річниці міста. Вболівальницький люд обов’язково фотографується з м’ячем і у футбольному взутті. І собі забираємося. На пам'ять.
Рухаємося разом. Стадіон! Той, що Донбас-Арена. Видовищно. Проходимо контроль у червону зону. Швидко. Знаходять заборонений предмет – парасолю. Стюарт Юлія спеціально відводить до камери схову. Залишаю парасолю. Проходимо далі. Перед входом до стадіону – пристрій електронного зчитування квитків. Зчитується у нас. Ура! І ми на стадіоні!
Добнабас-Арена – це стадіон "Шахтаря". У помаранчево-чорному кольорі і з написом "SHAKHTAR". Євро-символіка. І український прапор, на якому "Сквира вболіває", "Нововолинськ за своїх". До матчу ще майже година. Роздивляємося. Цікаво спостерігати, як заповнюється стадіон.
Христина як "стадіонний" вболівальник із другим матчем каже, що краще перед матчем щось попити взяти. Запасаємося. Продається пиво ("Львівське" та "Carlsberg"), квас "Тарас", вода "Бонаква" та "Coca Cola". Все у пляшках, а з пляшками на стадіон не впускають. Переливають з пляшки у стакани. Оперативно все це роблять.
Всідаємося. Оголошують про те, що матч дивитимуться 48 тисяч вболівальників.
Матч розпочато.
Незчулася, як загриміло, з неба щось посипалося. То рясний дощ. Половина вболівальників покидає свої місця. Від дощу ховається хто де може. Матч триває, але на п’ятій хвилині арбітр гру зупиняє. Все небо скрашується блискавкою. Аж страшно!
Оголошують, що про продовження матчу буде повідомлено. Далі кажуть, що матч не почнеться раніше 20.00 години. Ллє як з відра! О Боже, що буде! Невже матч перенесуть?! У "сухій" частині стадіону спокійно. Але є тривога: як будуть футболісти по мокрому грати? Тим більше, що з однієї частини стадіону утворилася і нам видна калабаня.
По якомусь часі дощ стих. Стадіон очевидно мокрий. Ту помітну калюжу працівники стадіону спочатку вручну стараються десь діти. Далі виїжджає спеціальна техніка. На очах прикро здивованої публіки все стає на футбольні місця, і матч продовжено!
Це потім президент УЄФА Мішель Платіні подякує працівникам "Донбас Арени" за вчасне усунення наслідків негоди на донецькому стадіоні під час матчу групи D "Україна – Франція".
Це потім директор української частини Євро-2012 Маркіян Лубківський зізнається, що матч могли перенесли з п'ятниці на суботу.
А в саму п’ятницю! О Боже! Скандування "Україна!", "Україна вперед!", "Браво!". І справді МОЛОДЦІ! Тримаються! Я вже всі нерви віддала: треба вболівати, і якось свої емоції контролювати! Складно!
Перший тайм протрималися. Браво!
Перерва. Другий тайм розпочато, і нізвідки взялися два голи в наші ворота. Що проробиш! Надіємося! Тримаємося самі і підтримуємо наших. Мляво?! Довкола мене – голосно і з надією! І хвилькою! І кричалками! І оплесками! І маханням українських прапорів!
Нуль два, і не на нашу користь! ШКОДА! Уболівальники засмучені! Кілька тисяч на стадіоні, ще декілька сот тисяч по фан-зонах і довкола стадіонів. І я серед них. Мені не пощастило чути колективне радісне "Гол!". Не пощастило!
Далі було добирання до вокзалу. Впритул ми встигали до поїзда. Знову 591. А ще захотілося нам шампанського! За Донецьк і донеччан! За тих, хто нам стрінувся. На вокзалі. У фан-зоні. У транспорті. На вулиці, в парку і в магазині. За всіх, хто вболівав. За стюартів. За тих, хто впорядковував поле опісля рясної зливи.
І звісно, що за футболістів. Які гідно боролися! Ну, правда, гідно!
І за футбол, який весь червень є і українською національною ідеєю.
Не просте то завдання: знайти шампанське і до шампанського! Весь тролейбус шукає хто пиво, хто воду, хто квас. І щось на дорогу з їстівного, бо їхатимемо до 14.00 завтра. Знайшла. Майже все, що шукала.
І навіть встигла на поїзд. Всілася. До Києва уже купе. Наші сусіди – українка Ольга і поляк Ян. Як добре! Опісля 0:2 хочеться про євро-футбол. Про матчі. Про групи. Про перспективи.
Спілкуємося. Аж до поза півночі. Цікаво. Пригадуємо все, хто що знає. І не лише про футбол.
Але закінчуємо все-таки ним. Футболом.
У останньому турі Україну влаштує лише перемога над Англією.
Я вірю у нашу перемогу. І на Донбас-Арені, яку, чомусь, назвали для нашої збірної не фартовою.
І всім нам ТРЕБА вірити! В Україну! У Збірну України! Футбольні чемпіонати – то багато сюрпризів. Маємо і в нинішньому часі неочікуваних переможців в групі А.
А ще пригадаймо собі Євро 2008 року, яке для переможця ЄВРО-2000 року – Збірної Франції – скінчилося на етапі відбірних ігор.
Чи зовсім несподіваний переможець ЄВРО-2004 року! Я про Грецію.
А я знову мрію. Про футбол. Про перемогу.
Я хочу знову на футбол! Хочу почути колективне наше "Гол"! Хочу скандувати "Україна!", "Україна чемпіон!", "Україна вперед!". Хочу мати привід святкувати до ранку!
Я вже маю досвід вболівальника!
І не погоджуюся, точніше: категорично не погоджуюся з думками про ЄВРО-бойкот. Через різне. Бо у такі миті Україна таки є!
Щасти!
Надія Князев, для УП
