Українці, до збр... до мови!
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов'язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Ліна Костенко, "Зоряний інтеграл"
Насамперед зауважу: у заголовку я звертаюсь не тільки до українців за національністю, а до українців – громадян України.
У своїй попередній статті я писала, що ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову в життя. Але існує ще один аспект цієї проблеми – це наша пристосуванська позиція, наша власна байдужість і неповага до української мови й, відповідно, до самих себе.
Тому й дозволяють собі всілякі "діячі" пропонувати антиукраїнські закони, коментувати матчі Євро-2012 російською, істерично репетувати про неіснуюче "порушення прав російськомовного населення", розраховуючи, що ми в черговий раз "проковтнемо".
Мене завжди дивує фраза: "Я не знаю украинского, но я патриот Украины". Коли ж цей вислів звучить із вуст українців, він мене дратує.
Я не вірю в щирість цих людей, і не вірю в їхній патріотизм.
Натомість я вірю Мустафі Найєму, який вивчив українську й навіть веде нею телепередачу. Беззаперечно вірю Віталію Портникову. Вірю Вахтангу Кіпіані, який народився в Тбілісі, виріс у російськомовному Миколаєві, але робить для України більше, ніж багато українців.
Я вірю Андрієві Куликову, росіянину, чия вишукана мова спонукає до вдосконалення навіть тих, для кого українська рідна. Юрію Макарову, який дуже інтелігентно апелює до здорового глузду, свідомості, намагаючись розбудити в громадян України повагу до себе й до своєї країни.
Я вірю Марійці Бурмаці, яка виросла в російськомовному Харкові, але стала голосом Майдану, і "Крихітці" Саші Кольцовій. Вірю Ользі Мусафіровій, яка чесно заявила, що ніяких утисків своїх прав не відчуває.
І сотням не-українців за національністю – але справжнім громадянам держави Україна, які, поважаючи країну й народ, серед якого живуть, вивчили українську мову. Вірю тим, хто прийшов до українства у вже свідомому віці й почав із того, що досконало вивчив мову.
Але я не можу зрозуміти й поважати тих українців, хто добре знає мову, але не спілкується нею!
...Запізнюючись на конференцію, зупинила таксі. У салоні водія досі висить помаранчева стрічка. Для мене це означає: "Ми з тобою однієї крові". Розмовляємо, знайомимось. Віталій говорить російською, але через деякий час переходить на майже чисту українську. Я не можу промовчати, хоча наперед знаю відповідь: "Віталію, у вас така гарна мова, чому ви не розмовляєте українською?" – "Так никто ж не разговаривает!.."
Мені важко осягнути це пояснення.
Добре, а як же власне "Я"? Як щодо поваги себе як особистості? Чи можна в такому разі говорити про громадянську позицію, незалежні погляди, внутрішню свободу?
Чи розуміє кожен, хто послуговується цією фразою, що виправдовує власну безхарактерність, слабкість і безпринципність та навіть боягузтво? Вочевидь, у нашій свідомості досі панує дух колективізму, натовпу, який виховувався піонерською організацією, комсомолом, партією.
Ми все ще оглядаємось на інших за принципом: як усі, так і я. Ніхто не розмовляє – і я не говоритиму.
Найбільше мене дивує, коли це повторюють освічені культурні люди, які вважають себе інтелігентами. Вони ж не можуть не усвідомлювати, що така позиція веде в безвихідь? Киваючи один на одного, ми й далі гратимемо блюзнірську роль, а в нашій країні й далі звучатиме мова чужої держави.
Мені буває страшенно соромно перед іноземцями, коли вони запитують, чому в Україні, зокрема й у столиці, переважно говорять російською. Починаю пояснювати, що "так історично склалось", що Україна 70 років була під владою комуністів, які проводили русифікаторську політику, що людей репресували за українську мову, вишиту сорочку та українську пісню.
"Все це зрозуміло, – каже мені британець Ейдан, – але ви вже 20 років живете в незалежній державі!" І розповідає, що приїхав до Києва з твердим наміром вивчити українську мову. З великим зацікавленням та ентузіазмом почав учити й розмовляти. Але із часом переконався, що його не розуміють, бо й самі кияни не знають української.
У таких випадках мені нема чим крити. Я почуваюся загнаною в кут. Мені просто соромно.
Бо так і є: ми не знаємо рідної мови! І лінуємось, на відміну від Ейдана, вивчити. А якщо й знаємо, то не спілкуємось "потому что все говорят на русском".
...Перебуваючи на стажуванні у США, у Джексоні, розмовляла з рідними по телефону. І раптом звернула увагу на те, що моя господиня Лінда уважно прислухається до розмови. Здивувалась: ані української, ані російської вона не розуміє. "Якою мовою ти розмовляєш?" – запитала вона англійською, коли я закінчила. Відповіла, що українською. Виявляється, у гостинній родині Лінди та Кірбі в різний час проживало близько п'ятнадцяти осіб з України, але вона вперше почула – і розрізнила! – українську мову!
...В екскурсійному автобусі по Чорногорії гід говорить англійською, російською і польською, хоча в автобусі відсотків 80 українців! Цікавлюсь, чому не українською. "Так все ж украинцы говорят на русском!" – щиро переконаний гід і дивується моєму запитанню. Що ж тут заперечиш? Адже очевидно, що аргументи для переконання йому надали наші туристи. Якщо ми самі себе не поважаємо, то чому з нами повинні рахуватися інші?
День у день я стаю свідком таких абсурдних ситуацій.
Позад мене в маршрутці молода пара спілкується українською. На наступній зупинці вони зібрались виходити й просять водія: "Остановите на остановке".
Дві касирки супермаркету між собою розмовляють українською, але ось до каси підходить покупець: "Здраствуйте, у вас есть карточка, вам нужен пакет?"
Із приятелем заходимо до кав'ярні. На роботі він спілкується українською, з батьками, які живуть у Запорізькій області, також. Щойно ми розмовляли українською, але ось підходить офіціант, який швидше всього приїхав з якогось села на Київщині або Житомирщині і добре знає українську, але мій інтелігентний самодостатній приятель каже: "Принесите нам, пожалуйста..."
Коментарі зайві.
Останнім часом з'явилось іще одне, нове, пояснення: "Не хочу разговаривать на украинском, чтоб не калечить мову как Азаров". Так пояснюють російськомовні кияни. Багато жителів Києва, що приїхали із сіл та містечок різних областей України, розмовляють суржиком. Але замість того, щоб покращити свою українську, переходять на погану російську. Знову ж, "потому что все говорят на русском".
Я ніяк не можу зрозуміти логіки – а чому ж тоді не вивчити мову, щоб не виглядати таким недолугим, як деякі представники влади?
...Алла Горська, душа шістдесятників, художниця, свідомо прийшла до українства. Народилась в російськомовній родині в Ялті, шкільні роки провела в Ленінграді, після Другої Світової війни потрапила до вщент зросійщеного Києва. У тридцять один рік Алла принципово перейшла на українську, а перед цим наполегливо вивчала мову, не соромлячись виписувати незрозумілі слова до кишенькового словника, писати диктанти під диктовку Надії Світличної та працювати над помилками.
Коли в 90-х в Україну почало приїздити багато українців з Америки, Канади, США, мене найбільше вразив їх патріотизм, знання історії, наших традицій, яких ми не знали! А ще вони знали по дві, а то й чотири мови: англійську, німецьку, французьку – але, у першу чергу, українську.
Читаю в газеті "День" про відомого співака 20-30-х років минулого століття Петра Лещенка, якого органи безпеки соціалістичної Румунії знищили в таборах у середині 60-х. Цитую дослівно: "Петро Костянтинович досконало володів українською, румунською, російською, французькою та німецькою мовами".
То ми що, вибачте, дурніші, бо не можемо вивчити одну: українську?
На одному з останніх ефірів "Свободи слова" професор Олексій Гарань, сказав, що прийшов до мови в зрілому віці, і тепер у родині намагаються виховувати дітей українською. І це дуже непросто. Вірю, це справді дуже складно, бо ж мої діти народились й виросли в Донецьку. Але мусимо, бо хто ж, як не ми, виховає в майбутніх громадян України ту, за Ліною Костенко, "високовольтну лінію духу", якої так не вистачає в суспільстві сьогодні!
Моя донька принципово перейшла виключно на українську після відвідин міжнародного молодіжного табору в Литві, куди нашу студентську молодь запросили розповісти про Майдан через півроку після Помаранчевої революції. Крім вихідців із колишнього Союзу, там були литовці, датчани, поляки та білоруси. Вона повернулась із запитанням: "Чому ми так себе не поважаємо.."
Зараз ми справедливо звинувачуємо регіоналів за антиукраїнський законопроект, опозицію за те, що не завадили голосуванню, але...
Почнімо із себе!
Світлана Єременко, громадянка України, спеціально для УП
