Тиск у мовному котлі

Цілком очевидно, що російськомовні політики, виступаючи в захист української мови, захищають її якось специфічно. Що не болить, те, як кажуть, не штовхає на справжні барикади. І на справжній ризик. Не хочеться ризикувати – чи то розбитою головою в Раді, чи наїздом влади на твій бізнес, чи бізнес твоїх родичів.

"Патріоти до пори до часу" – ось вони, перед нами. Критична ситуація, коли потрібно робити вибір – лакмусовий папірець.

5 червня лакмусовий папірець був використаний.

І слава Богу. Відтепер ми знаємо ціну опозиційних "патріотів", яким українська мова потрібна лише як спосіб завоювати побільше голосів україномовних виборців.

У чім сила нації? Згадаймо тих українців, які тисячами пішли в УПА. І там загинули. Молоді, талановиті... Уявімо, як би вони діяли в сьогоднішніх умовах. Кого би вони "злякалися"? Люди, для яких власне життя було ніщо порівняно з Україною?

Є ідентичність – якщо на неї зазіхають, її намагаються позбавити, "кров заливає мозок". Тоді вже не до думок про власну безпеку.

Тільки це і є справжня сила. Бо таких людей не можна ані купити, ані залякати. Усіх інших можна.

І тепер ми бачимо, хто як себе вів – і кого залякали чи купили.

Реальність – найкращий лакмусовий папірець. Рідина ніби одна – усі гамузом наче "патріоти". А опустиш папірець, і видно: де він змінив колір на інший, а де ні.

Десятки депутатів від опозиції мали би кинутися в бій за українську мову, не думаючи про розбиті голови. І хай їм навіть і не вдалося би зупинити злочинне голосування, хоча кажуть, що були всі шанси, – виборці оцінили би їх самопожертву. І цим вони засвідчили би, хто вони є насправді.

Вони засвідчили, хто вони насправді. Наскільки їх це "болить".

Стус пішов у тюрму й загинув. Бо "боліло". А цих жирних пацюків не болить, видно.

Єдиний Парубій кинувся – сам один – значить, боліло. По-справжньому. Ось лакмусовий папірець.

Інші лише базікали.

Доки із цих людей, що прийшли під стіни Верховної Ради захищати мову та Україну, яка не є Росією, не викристалізується зовсім новий тип політиків, які створять нову, уже справжню, українську, опозицію, що її не залякати й не купити, – доти Україна буде котитися до "Руського міра". А такою – російськомовною, частиною "Руського міра" – її хочуть зробити.

Був простий спосіб зупинити вакханалію 5 червня у Верховній Раді.

Ні, не взяттям парламенту озброєними людьми, як це робилося недавно в арабських країнах: з'явою мільйона українців, який би оточив Верховну Раду. Мільйона. Хоча би півмільйона. Ста тисяч.

Біло-голубі не спроможні звести мільйон масовки. І жоден Беркут не в змозі подавити мільйон.

Певний, до україномовних українців приєдналися би й російськомовні українці, до яких тато з мамою, або, принаймні, дідусь із бабусею, говорили солов'їною. Знаю, є багато російськомовних, у яких на глибині душі живе комплекс зрадника рідної мови – бо їм нав'язана реальність виявилася сильнішою. Не всі можуть бути героями. І бути білою україномовною вороною в нав'язаному російськомовному середовищі.

Так само переконаний, що чимало російськомовних росіян, які ненавидять існуючий режим, стали би на сторону мільйона. Бо вони не є українофобами, як нинішня влада. Бо є закон масової психології: чим більша маса, то більше до неї зі всіх сторін приєднується людей. Часом і лише "дотичних" до ядра маси. Це закон снігової кулі.

Але щоби це сталося, має бути не 5 тисяч людей. До 5 тисяч ніхто не приєднається.

Приєднається до мільйона. До півмільйона. Це доказала й Помаранчева революція, яка, я певний, повториться. Тільки вже в іншій формі.

Бо тиск росте – а відомо, що, урешті-решт, відбувається з котлом, коли там збільшувати тиск. Здається, що котел не змінюється – і що в ньому нічого не відбувається. Тільки потім – в одну мить – його розносить на шматки. І шматки летять у всі сторони.

Це страшно. Але це й вихід. Тоді наступає час стихії.

Зміщуються пласти – гинуть, ідуть у небуття як дурний сон всесвіти минулої влади, зринають із небуття всесвіти нової влади. Наступає відродження.

Зовсім нові, нового типу політики приходять на арену. Яким нація починає безоглядно вірити і йти за ними. І вже досить одного слова, як мільйон виходить на вулиці; усі революції роблять 1-2 по-бойовому настроєні проценти населення.

Гідність вступає в душу кожного. Гідність, яка немислима без опори на силу.

Світ стає на коліна перед такою нацією. Починає цінувати й розрізняти цю націю на карті світу.

Поки таких політиків, "із маси", нема. І поки хтось не покладе життя, а не те що "інтересів бізнесу", на олтар нації – доти мільйони сидітимуть по хатах.

Бо маса за визначенням – інертна.

Однак не думайте, що в цій інертній масі не росте внутрішній тиск. Він росте. З кожним днем. І шукає виходу. Там ростуть майбутні лідери нації.

Ми занадто віримо в те, що в нас перед очима. Ми не допускаємо думок, що ті, хто творять сьогодні вакханалію й знущаються над українцями – залишаться наверху, без відплати. Та погляньмо на мубараків. Погляньмо на полпотівців. Та врешті й СРСР. Здавалося, що вони навічно. А де вони тепер?..

Світ змінюється дуже швидко й ті, хто править сьогодні бал, невідомо де будуть завтра. І яке їм місце в українській історії буде відведено. Хоча, відомо яке.

Хтось зауважить, що це лише світлі сподівання. Де докази, що українців остаточно не знищать, не зроблять меншиною в "Руськом мірє"?

А де докази того, що їх знищать, що котел не вибухне, і вони завтра не вернуть собі Україну?!

Влада, зціпивши зуби, тупо крутить краник, нагнітає. Тиск у котлі росте. І навіть добре, що він росте. Тим ближче вибух.

Що можна вдіяти проти законів фізики?

Богдан Орлик, політолог, спеціально для УП