Перемога з кайданами на ногах
У ХХ столітті територія між Балтикою й Чорним морем, а особливо терени України, двічі служила буферною зоною у війнах між двома імперіалістичними світоглядами Російської імперії та Німеччини.
У Першій світовій війні війська Німеччини разом із союзницею Австро-Угорщиною просунулися на схід у межах сучасних західних областей України, частково Білорусі й прибалтійських країн. І саме ці території три роки були територією для ведення війни.
У 1918-1920 роках німецько-австрійські війська, як союзники Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії, – окупували терени Наддніпрянщини у війні з більшовицькою Росією.
Власне на території земель сучасної Російської Федерації, військових дій, які руйнують господарську інфраструктуру й страждає мирне населення – не було.
Статистика подає цифри 2 мільйони втрат вбитими мирного населення Російської імперії, а це терени України, Польщі, Білорусі й Прибалтики.
У російську армію було мобілізовано більше 15 мільйонів осіб, з них біля 6 мільйонів з України. Більшість українців служили не в Сибіру чи Поволжі, а були скупчені на фронтах, у тому числі на найдовшому за протяжністю Південно-Західному фронті, і складали основу діючої армії.
Ленін і більшовицька партія проводили політику поразки "свого", російського уряду у війні, що привело до значного збільшення жертв, як на фронтах так і мирного населення. Російська армія втратила біля 1 мільйона 700 тисяч вбитими, біля 3 мільйонів 700 тисяч пораненими, 3 мільйони 300 тисяч поневірялися в полоні.
Ціна України, заплачена за участь у захисті інтересів Російської імперії Москвою окремо не розглядалася.
Під час Другої Світової війни за три роки Україну двічі пройшли фронти – розгромлено виробничу інфраструктуру, спалені міста й села. Українцям довелося пережити зачистки гестапо й НКВС, винести поневіряння як біженці, їх, як ненавчених військової справи "чорносвиточників", масово кинули на передову в 1943-му.
Втрати України в Другій світовій сягають 13 мільйонів чоловік. З них на фронтах загинули 2,5 мільйони українців із загальної кількості полеглих 8,6 мільйонів чоловік. Також загинуло 5,5 мільйонів українців із 15,5 мільйонів загальної кількості мирних мешканців СРСР.
Терени Російської Федерації, які частково, на короткий час були окуповані гітлерівцями, понесли менші руйнування й втрати серед мирного населення.
Через національну й політичну недозрілість під час Національної революції в 1917-20-х роках, українці втратили державність і змушені були воювати з німецьким нацизмом в армії чужого й ворожого для народу більшовицького режиму. Організована на тоталітарних засадах Червона армія складалася з народів СРСР, але належала московському комуністичному режимові, і була гарантом його безпеки.
Очолювана Сталіним компартія рятувала від гітлерівської окупації себе й свій злочинний режим за багатомільйонними спинами уярмлених народів СРСР. Комуністична кліка використовувала народні маси, їхній природній патріотизм, бажання захищати свою землю, родини від зовнішнього агресора. І на мільйонних народних жертвах отримала не тільки перемогу над німецьким нацизмом, а й закріпила своє панування на десятиліття.
Солдати не вмирали ані за Сталіна, ані за комуністичну партію. Якщо хтось і написав без диктовки комісара: "Єслі уб'ют – счітайтє комуністом", то це є тільки доказом функціонування системи, а не явищем.
У подальші десятиліття комуністи приватизували перемогу над гітлеризмом, зробили її власністю КПРС. А пролиту у війні кров багатомільйонних народних мас, пережиті ними нещастя й страждання – капіталізували в підтвердження необхідності підтримувати комуністичний режим у мирний час.
Фактично ж, не комуністи захистили народ – а народи, захищаючи свої Батьківщини, змушені були в силу обставин терпіти комуністичну владу, яка на народних спинах в'їхала в майбутнє.
Для України повоєнна сталінська диктатура принесла чергові випробування – окупаційне насильство на західних українських землях – репресії, виселення, війна проти УПА й озброєного підпілля, голод 1947 року на Великій Україні, цькування української інтелігенції й насильницьку русифікацію.
Очевидно, що наявність власної держави, а, отже й армії – є найкращим забезпеченням національних інтересів. У державі УНР не було б, певен, масових політичних репресій, винищення свого народу голодомором, русифікації. У разі агресії Гітлерівської Німеччини, незалежна Україна брала б участь у війні з нею в складі міжнародної коаліції, у тому числі з Росією, та при перемозі зберегла б свою незалежність. І соціально-економічні досягнення незалежної України були б вищими, ніж в УРСР.
Внаслідок перемоги міжнародною спільнотою гітлерівського нацистського режиму, на теренах України на сорок п'ять років затвердився комуно-фашистський антиукраїнський режим. Що й перетворило нас на цивілізаційних аутсайдерів на пів століття. З усіма наслідками совкової влади в незалежній Україні.
Тому, поважаючи й вшановуючи полеглих на фронтах Другої Світової війни, у тому числі й геройською смертю, не слід прив'язувати перемогу до комуністичної системи, прославляти Сталіна, КПРС.
Слід відокремити перемогу народів – від кайданів злочинного комуністичного режиму. І не тягнути його, замаскованого, у майбутнє.
Сергій Жижко, публіцист, спеціально для УП
