Вони встигли
Як у знаменитому фільми Ельдара Рязанова "Іронія долі або з легкою парою", його герої кожного року напередодні Нового року йшли в лазню – так випускники юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка кожного року, першої суботи квітня, збираються біля центрального входу червоного корпусу з нагоди Дня юридичного факультету.
Біля стін університету можна завжди зустріти друзів, однокурсників, знайомих з інших випусків, колег по роботі й сусідів по першому гуртожитку, в якому на вулиці Ломоносова жили студенти юридичного факультету.
Одним словом, у першу суботу квітня біля входу в університет утворюється великий вулик, який гуде, обнімається, цілується, радісно сміється.
Цього року День юридичного факультету припав на 7 квітня, у день великого релігійного свята – Благовіщеня.
Для випускників 1982 року це була особлива подія – 30-річчя з дня випуску. Приїхали Катя Чернусь і Надя Глущенко з Дніпропетровська, Володя Міцней з Чернівців, Микола Нікитенко з Чернігова, Таня Коваль з Ніжина, Юрій Олексієнко та Сергій Ланге з Вінниці, Вася Похилько з Путивля, Саша Олійник з Білої Церкви, Григорій Стельмах з Гданська й багато, багато інших. З Москви приїхав наш однокурсник Ігор Безруков, колишній помічник президента Російської Федерації, а нині знаний московський адвокат. Всім їм велика вдячність.
І що характерно, що кожного разу, наче вже доволі дорослий чоловік – а йдеш на зустріч з приємним відчуттям, як на перше побачення, з тремтінням душі, тьохканням серця. Хочеться всіх побачити, міцно обійняти, поспілкуватися.
Попередньо на святкову зустріч записалися біля п'ятдесяти наших випускників. І головний організатор святкування, Саша Циганок, трошки хвилювався: чи всі зможуть приїхати. Молодці! Приїхали.
На зустріч зібралося біля семидесяти чоловік зі 175, які навчалися на курсі.
За лаштунками зібрання, сповнені емоціями від зустрічей, ми не потрапили до актової зали університету, де проходило святкове зібрання всього факультету. Ніхто від нашого курсу не виступив. Хай вибачать нам керівники факультету. На жаль, так сталося...
А хотілося сказати наступне.
Пролетіли тридцять років. Багато з випускників 1982 року вже сивочолі пенсіонери. Але значна більшість ще продовжують працювати в різних сферах юриспруденції. Є серед них професори, доценти, генерали, полковники, міністри, судді, прокурори, адвокати, юрисконсульти та інші фахівці. Але найголовніше, що всі вони – випускники 1982 року, високопрофесійні юристи, хороші, порядні люди, які мають прекрасні сім'ї , чудових дітей і внуків. У багатьох випускників діти пішли батьківською стезею. І дай Бог їм усім здоров'я.
Коли ми були студентами юридичного факультету, випускники старших курсів говорили нам, що це кращі наші роки. Але ми мало цьому вірили... Життя було молоде, веселе, безтурботне.
Безумовно, на першому місці було навчання. Але й відвідували театри, кінотеатри. Після занять грали у футбол, волейбол. Увечері готували улюблене блюдо студентів – смажену картоплю. Особливо чекали на вихідні. У ці дні ввечері можна було піти на дискотеку в гуртожитки хімічного, біологічного чи інших факультетів, де було багато чарівних студенток.
Це дійсно були одні з найкращих років нашого життя!
Тому звертаючись до студентів, з висоти минулих тридцяти років, хочеться побажати їм цінувати цей прекрасний час студентства. Вчитись, займатись спортом, відпочивати, закохуватись, створювати сім'ї.
Тому що подальша практична робота в правоохоронних органах та в інших галузях юриспруденції, особливо в перші роки, буде, м'яко кажучи, не легкою.
Цінуйте навчання на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка ще й тому, що це – найкращий ВУЗ України. Він дає прекрасні знання. Тут закладається фундамент ваших майбутніх досягнень. І від цього, у великій мірі, залежить чи ви побудуєте свій міцний професійний палац, чи хатинку на курячих ніжках. Успіхів вам у досягненні поставленої мети.
Підводячи підсумки тридцятирічної роботи випускників 1982 року та відмічаючи наші здобутки, хочеться низько вклонитися юридичному факультету і його викладачам. Ми б не досягли таких результатів, як би нам не передали свій науковий, практичний і життєвий досвід наші прекрасні викладачі.
Це Аркадій Петрович Ткач, Василь Михайлович Катрич, Василь Іванович Василенко, Дмитро Спиридонович Сусло, Віталій Костянтинович Лисиченко, Володимир Володимирович Копейчиков, Павло Семенович Матишевський, Олексій Васильович Майданнік, Олекса Федорович Решетник, Василь Лук'янович Мунтян, Станіслав Сергійович Яценко, Олександр Васильович Дзера, Лідія Костянтинівна Воронова та багато, багато інших.
Лідія Костянтинівна Воронова, як завідуюча кафедрою й куратор нашого курсу, частенько навідувалась до гуртожитку й цікавилась нашим життям і побутом, пригощала нас духмяним чаєм, приготовленим за її особистим рецептом. Пам'ятаємо й дякуємо за турботу.
Також пам'ятається, як Дмитро Спиридонович Сусло на лекціях і семінарських заняттях з кримінального процесу говорив нам, що "вивчити все неможливо, але ви повинні розуміти закон, вміти його тлумачити, і, найголовніше – знати де його знайти". Золоті слова!
Дмитро Спиридонович та його колеги вирізнялись особливо відповідальним ставленням до викладацької роботи, вимогливо і, разом з тим, з житейським розумінням, а іноді й співчуттям, ставились до студентів. Неабияку роль у цьому, мабуть, відіграв той факт, що вони пройшли горнило війни...
Викладачі на екзаменах розуміли, що хтось не довчився, через те що одночасно ще й працював, і що, при бажанні, опанує предмет у роботі, а комусь цей предмет осилити просто не дано. Таке життя. Двійки ставилися дуже рідко.
Якось на екзамені Дмитру Спиридоновичу попався один з таких студентів. Розуміючи стан студента й бачачи його безвихідь, він говорить студенту: "Ну що ж, давай книжку". Той з потупленим поглядом дістає з-за пазухи підручник. Дмитро Спиридонович відірвав погляд від екзаменаційної відомості, глянув на студента й говорить: "Та не цю, дурню, – а залікову". І студент щасливий з позитивною оцінкою вибіг з аудиторії.
Особлива вдячність і низький уклін всім викладачам і працівникам юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Багато з них пройшли дорогами війни. Живим бажаємо здоров'я. А ті, що спочивають – земля пухом і Царствіє небесне.
Окремо хотілося б згадати нашого декана Павла Семеновича Матишевського. Він читав лекції з кримінального права на курсі й вів семінарські заняття в нашій першій групі. Слід відмітити, що нам дуже поталанило, тому що викладачі, які читали лекції, як правило, вели семінарські заняття в першій групі.
Павло Семенович був людиною дуже порядною, вимогливою й справедливою. На останній зустрічі одногрупник розповів мені цікаву історію. Під час навчання працівники факультету випадково пропустили його у відомості на отримання стипендії. На його зауваження, сказали, що вже пізно, відомість сформовано. Він пішов до декана. Павло Семенович при ньому викликав підлеглих, дав їм прочухана, і справедливість було поновлено. Таке пам'ятається й після тридцяти років навчання.
На одній із зустрічей випускників наш однокурсник Василь Гайовий розповів ще одну сентиментальну історію про Павла Семеновича Матишевського.
Пройшли роки після закінчення університету. Павло Семенович був вже на заслуженому відпочинку. Напередодні травневих свят, Василь з колегами зустріли Павла Семеновича на Хрещатику. Розговорились, і він повідомив хлопцям, що їде відпочивати в один із санаторіїв міста Ворзель.
9 Травня Василь з друзями вирішили провідати Павла Семеновича у Ворзелі й привітати його, як учасника війни, колишнього декана, хорошу, порядну людину, з Днем Перемоги. Зібрали гостинці й поїхали до Ворзеля. Знайшли Павла Семеновича, виїхали за місто на природу, накрили стіл.
Погода була чудова, травнева. Гарно посиділи, випили по чарці, поспілкувалися, згадували студентські роки, слухали бувалі розповіді фронтовика. Коли смеркалося, почали збиратися додому. Підвезли Павла Семеновича до санаторію. Коли прощалися, Павло Семенович запитав їх: "А що ви хлопці хотіли, яке у вас до мене питання?" Вони відповіли, що нічого їм від нього не треба. Просто щиро приїхали привітати його зі святом Перемоги. І …у Павла Семеновича покотилися сльози.
Ця історія нас всіх дуже зворушила. Ми були раді за Василя і його друзів.
Вони встигли!
Віктор Мойсеєнко, староста курсу 1982 року випуску, керівник Служби з питань помилування Секретаріату президента у 2005-2010 роках, спеціально для УП
