Про дружбу, розум та красу

Після відмов президентів сусідніх та далеких держав від участі в ялтинському саміті та підтвердження про неприїзд на матчі своїх збірних президентів, канцлерів, принців і всяких інших нібито поважних людей до Україні, бо скажіть, як себе можна поважити, хто тебе буде поважати, якщо ти не хочеш піти на футбол, коли у тебе є круті місця і тобі скрізь дорогу вступатимуть. Мені на думку от що спало…

От я собі так думаю примітивним розумом людини із нібито вищою освітою. Якщо мої сусіди Василь і Петро, одногрупник Андрій не захочуть прийти до мене в гості на день народження, потім відмовляться від спільного виїзду на рибу, і, врешті-решт, прямо скажуть, що на пиво зі мною не підуть... То що?

Я, мабуть, маю почати задумуватись, з якого ж це дива Василь, Петро та Андрій мене почали уникати. Може, від мене тхне? Здається, що ні. Миюсь я регулярно. Та й парфуми маю.

Може, треба зуби чистити та цибулі з часником не їсти?

Ну, почав обмежувати себе в цих делікатесах, але не відмовився зовсім, бо у нинішні буремні дні важливо тримати себе у тонусі та піклуватись і покращувати життя, бо воно таке коротке, а думи зайняті вічним.

Але все одно друзі не йдуть до мене.

Може, треба в хату нові меблі купити та ремонт зробити?

От тобі і привід зробити новий! На новосіллі вже були, аж тут зробив вінтажний ремонт у східному стилі – інтер’єр – не соромно запросити людей та й є що показати!

Але ні, не хочуть їхати. Один Сашко-вусатий хоче подивитись на ремонт, але я ж знаю, якщо він прийде, то Василь із Петром точно не ногою до мене, ще й скажуть – ти як той чорт вусатий. А я ж не такий.

Може вони думають, що ті плітки про мене – це правда і тому не хочуть їхати, бояться. Так ні, я ж і парад дозволив не тому що за тих, а тому що за інших. Ну, ви ж розумієте, чого мене боятись? Я ж все по закону.

А з іншого боку, от як пояснити людям, що я не такий, як вони думають, якщо вони до мене не йдуть. Я кажу: "Петя, ну ти ж мене знаєш, я ж свій! Як все було – так і буде. Було там пару проблем, але я їх вирішив – прийди подивись! А ти от уперся рогом і – "не прийду". От як із тобою бути".

З іншого боку, от я думаю, чого до Володі з 4 під’їзду ходять і нічого. І ніби все ж те саме роблю, але щось воно все не так. А ще у мене таке враження складається, що ми все частіше почали не понімать друг друга. А все ж так добре починалось.

Тому я зрозумів – або друзів треба міняти, або себе.

Та справа в іншому: чи може досконалість стати ще досконалішою?

Чи може коло стати ще круглішим, чи може зелене бути ще зеленішим, а краса бути ще красивішою?

Воно ж в житті або є, або ні. Тому, думаю, поки Вася з Петром та Андрієм не порозумнішають, немає чого нам дружити. Не для них така квітка росла!

Генріх Вайсенфус розмірковував, а Євген Білоножко записував, для УП