То чи "Ще не вмерла" чи "Вже воскресла"?

Один із блогерів УП, а саме Олексій Мочанов увечері 25 травня не вперше вже збурив Інтернет, винісши на загальне обговорення свої думки стосовно тексту українського гімну.

Дві сотні реплік лише за добу обговорення – чіткий показник того, що проблема поставлена реальна.

Мочанов пише: "Мы так давно живём, как в первой строчке Гимна: как будто в ожидании и терпим, как будто еще чуть-чуть, вот-вот – и всё... Как будто пороблено и накаркано...".

І далі пропонує замінити цей перший рядок, трохи його підрихтувавши, на більш життєствердний, на позитивну констатацію буття України.

Варто погодитися з блогером: ідеться не про щось другорядне, а про один із головних національних і державних символів. А майже сто років тому російський філософ Павло Флоренський афористично відзначив, що "символ є така реальність, яка більша за себе саму".

Відтак державні символи – це не лише пам’ять про минуле, про родовід нації, це ще й дороговкази у майбутнє; якщо йдеться про Україну, то вони є, висловлюючись дещо патетично, дороговказами у спільне українське майбутнє й осердями консолідації нації.

Але що викликає великі сумніви – це запропонований Олексієм Мочановим варіант трансформації слів гімну. І не тому, що запропонований блогером рядок авторові чимось не подобається, ні, а в силу зазначених низкою юзерів причин: національний гімн є творінням історії, а відтак слід зважати на ті реалії, які вона закарбувала, а не на наші бажання щось поліпшити у тексті.

Як розв’язати цю своєрідну квадратуру кола? Дуже просто: усвідомити, що чинний офіційний текст державного гімну України не поєднує, а роз’єднує нас, нині сущих, із українською ж державницькою традицією.

Ба більше: він демобілізує і розхолоджує люд, кидає його у прірву додержавного та неповноцінно-національного існування, бо текст його перших рядків істотно викривлений і не відповідає історичній правді.

Не вірите Сергієві Грабовському? А Юрієві Липі, одному із найбільш цікавих українських мислителів та публіцистів ХХ століття, повірите?

"Се площа в Кам’янці – столиці Дев'ятнадцятого. Комісарська площа в передосіннім сутінковім дню. Так низько пропливають хмари. На площі перед сірим будинком, на дні площі, як у велетенській мушлі – купка пісчинок – невеликий відділ кавалерії. Неспокійні – коні. Це відсіч (остання!) Кам’янця проти ворогів, що близько. Чути слова промови "Для слави, для чести"...

Се відповідає командир надтріснутим високим голосом і раптом – потім – тут розпихаючи всі почуття ввірвалася і з’єднала мелодія "Вже воскресла Україна". Як загравою злиті нею були всі.

Гімн грано інакше, як звичайно: – його грано на відсіч гарячково, шалено, запановуючо, і одночасно говорив командир, вимахуючи руками. І одночасно говорили сурми, дерлися сурми, і торохкотів барабан.

Їх, барабанів, певно було кілька, але, здавалося, гримів один. Величезний звук, що ріс, жемчужився перлою в мушлі площі, що ріс і розпливався золотистою хмарою, золотим небом просторився над блакитною, цілою сталево блакитною Україною мелодія страшна, барабан Відсічі...

То не мелодія, то кроки велетня розгніваного, що його посміли аж досі ошукувати. Мелодія страшного Суду України, гімн Чести і Державности... Не сміють маршу державности забути Українці, –  пропалені мають бути до глибини їх душі тим маршем".

Подібні свідчення щодо перших рядків гімну я нарахував десятки, а якщо добре понишпорити у бібліотеках й архівах, то будуть щонайменше сотні, – про те, що з 1917 року за народною ініціативою співалося так: "Вже воскресла Україна... Вже нам, браття українці... Гинуть наші воріженьки... Бо пануєм вже ми, браття, у своїй сторонці...".

І співалося так по всій Україні. От свідчення газети галицької "Українське слово" у майже дослівному переказі, зі збереженням тодішньої стилістики та лексики. Отже, у ніч з 8 на 9 лютого 1918 року дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгоочікуваного миру.

Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові. На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь мирного договору з Україною.

У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени "Сокола" з городоцького передмістя...

З балкону "Просвіти" їх привітав посол (себто депутат – авт.) Кость Левицький, зазначивши, "що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну".

Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало "Вже воскресла Україна..." і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище – прим. автора). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

- Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію...

- Слава!.. – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян. Після відспівання "Вже воскресла Україна", "Ми гайдамаки", "Не пора" мітинг закінчивсь".

Ось так було під час Української революції. Тільки ж чомусь професійні історики забули згадати цю "дрібничку". А професійні літератури вирішили, що державним гімном має бути канонічний текст Чубинського. Хоча який із них насправді канонічний, із відомих нам варіантів?

Ото ж справді: історія надто важлива річ, щоби її можна було довіряти вузьким спеціалістам…

А чому можна стверджувати, що текст змінено 1917 року?

Саме тоді, восени, за свідченням газети "Рідний курінь", коли на честь проголошення УНР в Одесі відбувся військовий парад. Так! Гайдамаки! В Одесі! Біля пам’ятника Катерині ІІ!

І, до речі, Юрій Липа також був одеситом…

І тоді текст уже був змінений: "В горі гордо майорять блакитно-жовті прапори. Недалеко грає музика – то вояки поспішають на свято, щоб тут, прилюдно поклястися життям за кращу долю України...

Сотня за сотнею проходить і займає своє місце. Біля пам’ятника Катерині ІІ розміщується славний 1-й Гайдамацький курінь. Починається парад... "Здорові пани козаки" – вітає генерал. "Здоров був пан генерал!" – з любов’ю, довір’ям та щирістю несеться в повітрі.

А над усім ллються дивні мелодії "Вже воскресла Україна", та "Марсельєзи". Універсал читається окремо, кожній частині. Уважно, з напруженням, ловлячи кожне слово слухають козаки, моряки, та громадяни...

Згадалося минуле нашого народу, згадалась його доля, розвій і, занепад... А на площі, в осередку, вкрита ряднами й брезентами стояла вона, виновниця політичного занепаду українців – Катерина ІІ. Мов каючись і криючись від того, що колись зробила...".

Сьогодні ж у номінально незалежній України Катерина ІІ ні від кого не криється, в Одесі (і будь-де) гайдамацьких частин немає, а гімн співають так, наче й не було Визвольної революції 1917-21 років.

Україна, мовляв, "молода держава", створена тільки 1991 року, і ледь не усе в ній робиться вперше. І взагалі – це ще велике питання, чи існує Україна чи ні, ще не вмерла чи ні…

Та повернімося до історії і до ствердженої нею правди. Варто згадати, що тоді гімн не обмежували першим куплетом, далі теж співали – те, що чогось викинули з гімну наші сучасники. Не тільки про "бій кривавий", а й про "завзяття, працю щиру", про "волі піснь гучну", про те, зрештою, що "України слава встала поміж народами".

Як бачимо, один із найголовніших атрибутів-символів Української держави тоді містив відчутно інші настанови, ніж канонічно-песимістичний стоїцизм: "Ще не вмерла…".

А фахівці-психотерапевти, між іншим, наполягають: у текстах з аутотренінгу не повинні міститися заперечні твердження – тільки позитивні сигнали, тільки суцільне "так, і не інакше".

Тож настанова "я не хворий" не спрацює, скільки її подумки не повторюй, а от "я здоровий" – здатна допомогти в мобілізації захисних сил організму.

Схожим чином і з суспільством у цілому: те, що ми сьогодні маємо незалежну державу з кордонами, здобутими у борні Визвольних змагань, а саме тоді і факт існування України, і її загальні межі ввійшли в обіг світової геополітики, – це не в останню чергу результат практичної дії героїчно-переможної духовної настанови, яку, на жаль, не зуміли належним чином підхопити ми самі ані 1991-го, ані 2004-го року.

А ті, хто 1917 року явочним шляхом змінив текст гімну, добре розуміли важливість саме такої настанови. Хто саме це був? Навряд чи політик – вони тоді, як і зараз, відставали від передових прошарків суспільства.

Найшвидше – за спогадами сучасників – ініціативу виявив Василь Ємець, творець і диригент Капели Кобзарів, член Центральної Управи спілки "Просвіта". Принаймні, його музичний колектив одним із перших заспівав "Вже воскресла Україна" – і далі з відповідними змінами.

Повертаючись від психотерапії до політики, варто запитати самих себе: чи не час відновити перероблений і затверджений народом, а не комісією Верховної Ради з поетів-нардепів, під час Визвольних змагань оптимістично-стверджувальний національний гімн?

Можливо, саме це стало б тією піщинкою, яка застопорила б механізм отієї машини поразок, почала б знімати з української національної психіки добре відомий усім аналітикам сакраментальний наліт фатального песимізму?

Можливо, саме цього знаку не вистачило тоді на Майдані, щоб продовжити безкровну революцію далі, до перемоги нових ідей та нових людей, а не до обрання Віктора Ющенка?

Як би там не було, а велика дяка Олексієві Мочанову за вчасно поставлену проблему. Бо ж, як на мене, саме зараз час відновити бодай одну розірвану ланку української демократичної традиції і на повні груди сказати собі і світу, попри всі негаразди і жахіття сьогодення: "Вже воскресла Україна!". А канонічний текст Чубинського залишити історикам літератури.

Сергій Грабовський, для УП